Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

— Тому що старі люди розумніші, тільки вони ще щось знають.

Я спробував розпитати, що ж було до того, як коротковухі знищили довговухих і почалась Пора повалення статуй. Та взнати мені нічого не пощастило. Їхній рід почався з Оророїни, а що було до того, ніхто не знав. Довговухі прийшли сюди разом з Хоту Мату а і відкрили цей острів. Однак, додали вони, коротковухі те саме розповідають про свій рід і хочуть привласнити собі славу створення статуй. Ніхто не знав, чи Хоту Матуа прибув зі сходу чи з заходу.

Той, що лежав у ніші, заявив, що Хоту Матуа прибув з Австрії. Та коли інші не підтримали його, він швидко здався і пояснив, що чув про це на борту якогось корабля. Остров'яни охочіше розповідали про Пору повалення статуй, яка для них була ближчою. Коли бургомістр заговорив про стару жінку з кошиком, яка зрадила його рід, він так захвилювався, що на очах у нього виступили сльози, а в горлі щось застряло. Історія ця, безумовно, житиме дуже довго, передаючись од батька до сина ще протягом одинадцяти поколінь, незважаючи на девіз: «Не хвилюйся».

— Серед наших предків траплялися вродливі люди, — сказав бургомістр. — На цьому острові було два типи людей: одні смугляві, а другі біляві, як ви, з русявим волоссям і білою шкірою. Ці білі люди і є корінними жителями острова. В нашому роду було багато білих яких звали охо — теа, тобто русяві. Моя мати і моя тітка мали рудіше волосся, ніж у сеньйора Кон-Тікі.

— Далеко худіше — обізвався з ніші його брат.

— У нашому роду за весь час його існування було багато світлошкірих. Ми, брати, вже не такі. Але моя дочка, яка втонула, мала білу-білісіньку шкіру і руде волосся; мій дорослий син Хуан теж рудий. Він дванадцятий потомок Оророїни.

Це була правда, і син і дочка бургомістра мали руде волосся, такого кольору, як кам'яні пукао на головах тонкогубих статуй, що колись прикрашали мури другої епохи.

Рід довговухих було спалено на Поїке, а статуї повалено, та історію рудого волосся можна простежити від незграбних кам'яних пукао до живих людей, яких описали перші відвідувачі острова та перші місіонери, і далі аж до останніх потомків Оророїни, найближчих родичів бургомістра.

Ми й самі почували себе майже русявими довговухими, коли виповзли з печери Хоту Матуа і попрямували до огорнутого мороком табору на другому кінці долини. Для Анетти було вже надто пізно.

Через кілька днів я стояв з бургомістром і дивився на повалених гігантів, що лежали на храмовій терасі перед табором. Білл якраз повідомив з Вінапу, що його» землекопи із остров'ян своїм власним способом поставили на місце величезний блок, який випав з муру. Мені спало на думку, що, може, це якось пов'язано із віковою загадкою перевозу та встановлення статуй. Метод робітників у Вінапу був простий і звичний для них. Можливо, цей прийом вони успадкували од своїх предків. Я згадав, що вже колись питав бургомістра, як доставляли статуї з каменоломні. Він відповів так, як усі: статуї рухалися самі. Тепер я вирішив спробувати ще раз.

— Бургомістре, ти ж довговухий, невже ти не знаєш, як піднімали цих велетнів?

— Аякже, сеньйоре, знаю, це діло нехитре.

— Нехитре? Це ж найбільша загадка острова Пасхи!

— А я знаю і можу підняти таку моаї.

— Хто ж тебе цьому навчив?

Бургомістр набундючився і присунувся до мене ще ближче.

— Сеньйоре, коли я був малим, зовсім малим хлопцем, мій дід і його зять, старий Пороту, садовили мене перед собою на долівку і довго навчали, так само, як зараз учать у школі. Вони вчили мене різних речей. Я знаю багато чого. Мені веліли повторювати все по кілька разів, поки я не запам'ятовував усе слово в слово. Мене вчили також і пісень.

Бургомістр говорив так щиро, що я не знав, вірити йому чи ні. Правда, в каменоломні він довів, що вміє не тільки балакати, однак дуже вже він любив вигадувати.

— Коли тобі відомо, як піднімали статуї, чому ж ти не сказав про це тим, хто приїздив сюди раніше? — обережно спитав я.

— Мене вони не питали, — гордо відповів бургомістр. Він явно вважав, що далі пояснювати не варто.