Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

— Добрий вечір! — привітався один з остров'ян, якого ми спочатку не помітили, бо він умостився на маті з папороті у темній ніші в стіні печери. — Затишно в нас тут, еге ж?

У печері справді було затишно, і я здивувався, що вони самі добре це розуміли. Надворі дедалі темнішало, і крізь отвір ми бачили, як по небу плив місяць. Бабуся витягла стару перевернуту бляшанку з заглибиною у дні. В ній був баранячий жир і домотканий гніт. Ця імітація стародавньої кам'яної лампи горіла в печері напрочуд добре. Худий дід пояснив нам, що їхні предки ніколи не світили ввечері, боячись привернути увагу ворога.

— І тому воїни навчились бачити в темряві, — додав бургомістр. — Тепер ми так звикли до ламп, що вночі майже зовсім сліпі.

Один спогад викликав інші.

— В ті часи ніколи не спали так. — Дід простягнувся горілиць, розкинув руки, розкрив рот і захропів, наче мотоцикл. — Тоді спали ось як. — Він згорнувся в клубочок, так що груди лежали на колінах, а голова на кулаках. В руці він тримав гострий камінь. — Так вони могли одразу кинутись на свого ворога і вбити його, — пояснив дід.

І щоб показати, як це робилось, він раптом схопився і стрілою кинувся на мене, ревучи, як канібал. Івонна скрикнула, а в печері весело зареготали. Перелякані діти прибігли глянути, що сталося, але потім знову пішли танцювати навколо вогнища. А довговухі все розповідали про давнину.

— Наші предки їли тоді мало, — мовив старий. — І ніколи не вживали гарячої страви. Вони боялися стати гладкими, адже їм доводилося завжди бути готовими до війни. Це ж була Пора повалення статуй — Хурі-моаї.

— Її тому так назвали, що воїни скидали статуї, — пояснив той, що лежав у ніші.

— З ким же воювали коротковухі? Адже довговухих уже було спалено? — запитав я.

— Коротковухі воювали між собою, — пояснив бургомістр. — Тоді кожна родина мала свою територію. Ті, у кого була велика статуя, пишалися нею, і коли починалась війна, один рід скидав статую іншому тільки для того, щоб дошкулити ворогові. Ми, довговухі, не такі войовничі. У мене є свій девіз, сеньйоре Кон-Тікі: «Не хвилюйся».

Він заспокійливо поклав мені руку на плече, ніби показуючи, як треба втихомирювати запальних.

— А звідки ти знаєш, що ти справді довговухий? — обережно спитав я.

Бургомістр підняв руку і почав рахувати на пальцях:

— Тому, що мій батько Хозе Абраган Атан був сином Тупутахі, довговухого, тому що той був сином Харе Каї Хіва, який був сином Аонгату, сина Ухі, сина Мотуха, сина Пеа, сина Інакі, який був сином Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після битви біля рову Іко.

— Всього десять поколінь, — сказав я.

— Значить, одне я пропустив, бо ж одинадцяте покоління — я сам, — сказав бургомістр і почав рахувати заново.

— Я теж із одинадцятого покоління, — почувся голос з ніші. — Тільки я наймолодший. Педро — найстарший і знає найбільше, він глава нашої сім'ї.

Бургомістр ткнув себе в лоб і сказав з лукавою посмішкою:

— Педро — хлопець головатий. Тому він глава довговухих і бургомістр усього острова. Я ще не дуже старий, але люблю вважати себе дідом.

— Чому це?