Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

— Захворів і не може йти з нами. Але він пояснив синові, де печера.

Це була давня казка. Така несподівана зміна програми завжди призводила до того, що доводилось повертатися з нічим. Я вирішив перевірити, чи справді Сантьяго хворий, і зайшов до хати. Господар з жалібним виглядом сидів скоцюрбившись у кутку. Побачивши мене, він почав сухо кашляти. Ні температури, ні якихось інших ознак хвороби в Сантьяго я не виявив. Але з усього було видно: він страшенно жалкує, що дав нам обіцянку.

— Сантьяго, стара шельмо, ти ж здоровий, як бик. Невже ти боїшся аку-аку, коли я з тобою?

Він пожадливо схопив сигарету і затягнувся з такою насолодою, що все його обличчя, аж до вух, вкрилось зморшками.

— У мене болить спина, сеньйоре.

— Тоді ти повинен кинути курити.

— Але вона не дуже болить.

Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас було в джипі дев'ятеро. Насуплений Сантьяго мовчки сидів біля мене і показував дорогу. Від Рано Рараку ми поїхали південним берегом ледь примітною колією вздовж кручі. Дороги ми не бачили, зате добре її відчували — доводилось міцно триматися, щоб не випасти з машини.

— Сеньйоре, це не така печера, в яких зберігають речі, — сказав раптом старик, сподіваючись, що в мене зникне цікавість до неї.

— Значить, у ній нічого немає?

— Ні, дещо є. Я не був там з того часу, як мені минуло сімнадцять років. Мені її показала перед смертю одна бабуся.

Не доїжджаючи до Ваїху, Сантьяго попросив нас зупинити машину, і решту шляху ми пройшли пішки.

Була ясна місячна ніч, коли ми спустились до скелястого берега. Я знову побачив унизу сріблясті хвилі, що штурмували лавові барикади. Сантьяго ніс саморобну мотузяну драбину — дві тонкі мотузки, скріплені кількома поперечними паличками. На краю урвища жінка Енліке передала Сантьяго пакуночок, з якого той витяг печене курча, загорнуте в бананове листя, і попросив мене з'їсти куприк «тому, що він показує печеру мені». В пакуночку був також печений батат, однак мені дістався тільки куприк. Інші ж навіть не' скуштували нічого — решту смачного курчати ми залишили на камінні.

Потім, повернувшись обличчям до моря, Сантьяго раптом заспівав притишеним голосом якусь монотонну пісню. Так само несподівано закінчивши співати, він обернувся до мене і несміливо заявив, що я повинен пообіцяти йому залишити в печері якусь річ, все одно яку. «Такий закон», пояснив він. Печера належить йому, в ній спочивають його далекі предки. Тому Сантьяго в пісні назвав аку-аку ім'я нового законного власника печери.

З цими словами він зачепив мотузяну драбину за лавовий виступ і нижній її кінець кинув в урвище. Я ліг на живіт і, звісивши голову над кручею, присвітив ліхтариком. Під нами теліпалась у повітрі мотузяна драбина — виходить, ми сиділи на карнизі, що нависав над водою. Сантьяго наказав синові роздягтись до трусів: той мав першим лізти вниз. Дуже незручно виявилось триматися за щаблі в тих місцях, де мотузка дотикалася до скелі. Крім того, щаблі були далеко один від одного. Тільки десять метрів відділяли нас від бурхливого моря, але доволі було й двох, щоб упасти і розбитись об каміння, що стирчало з води.

За кілька метрів під нами син Сантьяго раптом зник, теліпалась тільки порожня драбина. Ми висунулись і посвітили ліхтариком, але не бачили його: напевно, хлопець пробрався в непомітний згори отвір. Після нього вниз спустився Енліке і також зник у тому самому місці.

Коли черга дійшла до третього, ми, на свій подив, помітили, що «син вождя» повертається назад так швидко, як тільки йому дозволяють рідкі щаблі драбини.

— Ти щось побачив? — спитав я.

— Так, у печеру веде довгий тунель.

— А що є в печері?