Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

— Ходімо, — погодився бургомістр і встав, ніби показуючи, що залишатися тут нема чого.

Весь наш караван мовчки рушив тією ж самою дорого назад. Я брів попереду, сонний, стомлений і страшенно, сердитий. Слідом за мною йшов бургомістр, а далі вже Білл та всі інші. Двоюрідний брат бургомістра одразу ж зник у темряві, потім відстав і його син Хуан.

Діставшись до перших хатин селища, ми з фотографом попрощалися з Біллом. Було вже дві години, а він мусив ще добиратися до хати остров'янина, в якого мешкав. Прощаючись, Білл шепнув, що коли мені пощастить умовити бургомістра повести нас до справжньої печери цієї ж таки ночі, то він не матиме часу приготуватися до нового обману. В селищі я попросив фотографа почекати в машині, а сам попрямував до хати бургомістра; н брів слідом за мною, ніби побитий собака.

Я зайшов до хати і мовчки опустився на стілець біля круглого стола. Бургомістр зразу ж присів поруч, невинно розглядаючи стіну. Я затарабанив пальцями по столу. Він умостився зручніше. Я намагався зустрітися з ним поглядом. Деякий час бургомістр дивився на мене своїми великими невинними очима, але потім знов перевів погляд на стіну. Так ми могли просидіти до самого ранку, дон Педро не хотів починати першим, сподіваючись, що не все ще втрачено: адже я не сказав жодного слова.

— Це було «погане щастя», Педро Атан, — почав я і помітив, що в мене самого від хвилювання тремтить голос. — «Погане щастя» для тебе, для мене і для твоєї подорожі.

Груди в бургомістра заколихалися. Деякий час він стримувався, потім затулив обличчя руками і заридав, а через хвилину схопився і зник за дверима. Я чув, як він забіг у сусідню маленьку кімнатку, впав на ліжко і знову заплакав. Нарешті він замовк і швидко прибіг до мене.

— Це мій двоюрідний брат, поганець такий, у всьому винен! Я, так само, як і ти, думав, що ми йдемо до печери з старовинними фігурками:

— Але ж дорогу показував ти. Це твоя печера, — заперечив я.

Він трохи постояв, обмірковуючи становище, потім знову зайшовся плачем.

— Це він усе придумав. Мені не слід було його слухати, — плакав бургомістр і згодом ще раз пішов до сусідньої кімнати, упав на ліжко і лежав там досить довго. Потім знову влетів до мене:

— Сеньйоре, проси в мене чого завгодно, тільки не печери. Тільки не її саму! Краще я винесу тобі з неї всі камені!

— Можеш не показувати нам печери, але тоді тобі ніхто не повірить: надто ти великий майстер робити фігури.

Я сердито кивнув у бік проклятої свинячої голови, що лежала в сумці на столі. Вона була зроблена майстерно, і я хоч був змучений і сердитий, не міг не посміхнутися сам до себе, коли згадав, як хитрий бургомістр змусив мене, мов дурня, крутитися навколо купи каміння з свинячим рилом у руках.

— Якщо ти не поведеш нас до печери сьогодні ж уночі, то, напевне, і наступного разу наробиш цілу купу нових фігур, — сказав я.

— Куди завгодно, тільки не до печери, — спокійно й твердо повторив він.

Я підвівся, щоб іти.

— Я можу повести тебе зараз до іншої печери, — заявив бургомістр, і в голосі його я почув справжній відчай.

— Це печера Оророїни? — спитав я.

— Ні, але в ній теж повно старовинних речей.

Я схопив сумку з свинячою головою, єдиною згадкою про сьогоднішню нічну пригоду, і байдуже попрямував, до дверей.