Розділ «38. ГЕОГРАФІЯ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ»

Природний рух населення є узагальненою назвою сукупності народжень і смертей, які змінюють чисельність населення так званим природним шляхом. Термін виник у другій половині XIX ст. в німецькій статистиці.

Відтворення населення — це процес зміни поколінь у результаті природного руху (приросту) населення. Для характеристики цього процесу використовується багато демографічних показників, у т. ч. — коефіцієнти народжуваності, смертності (число народжених або померлих за рік на одну тисячу жителів) і природного приросту населення (різниця між двома попередніми показниками).

У світі домінують два типи відтворення населення. Для одного з них характерні середні або невисокі показники народжуваності, а також низькі показники смертності й уповільнення (або стабілізації) темпів росту населення. Цей тип характерний для економічно розвинутих країн, більшості країн Східної Європи, Китаю. Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки і Латинської Америки. Для нього характери і порівняно високі показники народжуваності, зниження смертності й високі темпи приросту населення.

Середньосвітові демографічні показники на середину 90-х років такі: коефіцієнт народжу-ваності—26 ‰ коефіцієнт смертності—9 ‰ природній приріст населення — 17‰.

Показники відтворення населення різні в окремих країнах і регіонах. Загальний коефіцієнт народжуваності у розвинутих країнах — 15 ‰, в країнах, що розвиваються, — 31 ‰, загальний коефіцієнт смертності — відповідно 9 і 10 ‰. У більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки коефіцієнт природного приросту понад 20 ‰. У розвинутих країнах величина цього показника в декілька разів менше при максимумі в 10 ‰ в окремих країнах. У деяких країнах Європи (Російська Федерація, Україна, Білорусь, Латвія) рівень народжуваності нижчий від рівня смертності.

Протягом багатьох тисячоліть кількість населення в світі зростало надзвичайно повільно. Це пояснюється низьким рівнем розвитку виробництва і великою залежністю людини від природи на ранніх етапах історії. Природне середовище ставило межі зростанню чисельності первісних людей, основу життя яких складали полювання, риболовство і збирання. Орієнтовно до кінця епохи палеоліту (близько 15 тис. років до н. е.) чисельність населення досягла 3 млн. осіб, до кінця неоліту (2 тис. років до н. е.) — 50 млн., на Різдво Христове—250млн.осіб. У1000 р. населення світу становило 275 мли осіб, а в 1500 р. збільшилось до 446 млн. З 1500 до 1900 р. населення світу виросло майже в 4 рази. В1650 р. воно досягло 550 мл н осіб (зросло на 29% за 150 років), до 1800- 905 млн.(на 65 % за такий самий період) ідо 1900 — 1630млн.осіб (на 80 % за 100 років). Чисельність населення світу досягла 1 млрд осіб приблизно в 1820 p., 2 млрд — через 111 років (у 1931 p.), З млрд — через ЗО років (1961 p.). Населення світу, за оцінками ООН, в 2004 р. складало 6,2 млрд осіб (Африка — 18,8 %, Латинська Америка — 8,9 %, Північна Америка — 3,9 %, Азія — 59,3 %, Європа — 58,6 %, Океанія – 0,2 %, Австралія — 0,3 %).

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних орган і в та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона є комплексом заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки та ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної* поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х років XX ст. загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) приростом населення. У 12 % країн світу (головним чином в Європі) проводиться політика, направлена на збільшення народжуваності, а в більш ніж 40 % країн світу — на її зниження.

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріоритетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісних характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно-вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окремих соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку, жінки), а також етнічних, релігійних і т. д.

Статевий склад характеризує співвідношення чисельності чоловіків і жінок у структурі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому в світі чоловіків більше, ніж жінок на 34 млн.осіб. Найбільша різниця між кількістю чоловіків і жінок спостерігається в країнах Південної Азії і Китаї і становить приблизно 70 млн. У більшості економічно розвинутих країн (країни Європи, США, Канада, Японія) жінок навпаки значно більше, ніж чоловіків. Це зумовлюється різними рівнями смертності чоловіків і жінок. У більшості країн світу тривалість життя жінок більша, ніж чоловіків (у більшості країн Європи, в Японії, США, Канаді, Австралії — на 5— 8 років). Лише в Індії, Пакистані, Бангладеш, Іраку, Непалі, Бутані, Буркіна-Фасо, Папуа-Новій Гвінеї тривалість життя жінок менша. У світі в цілому середня тривалість життя жінок на 2,7 років більша, ніж чоловіків (у Північній Америці років на 7,4, Латинській Америці — на 4,8, Африці — на 3,1).

Істотно відрізняється статева структура населення в сільській і міській місцевостях. У економічно розвинутих країнах чоловіків у сільській місцевості більше, ніж жінок, оскільки в умовах високомеханізованого сільського господарства основні роботи виконуються чоловіками, а частина жінок переселяється в міста для роботи в сфері послуг. Протилежна картина спостерігається в країнах, що розвиваються, де швидко зростаючі міста притягають значне число мігрантів-чоловіків.

Вікова структура населення — це розподіл населення за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі, як правило, населення розподіляється за однорічними або 5-річними віковими групами. Проте для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і укрупнений розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років і старше. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік.

Вікова структура населення Землі залежить від особливостей населення і динаміки його відтворення. Істотний вплив на вікову структуру Землі мають війни, а також міграції (для окремих країн і регіонів). Є два основні типи вікової структури. Перший тип (до нього належить більшість країн, що розвиваються, з високою народжуваністю і смертністю і низькою очікуваною тривалістю життя) відзначається дуже високою часткою населення дитячого віку (0—14 років) і невеликим відсотком людей похилого віку (65 років і старше). Країни, в яких невисока народжуваність, низька смертність і велика очікувана тривалість життя, належать до другого типу. Для нього характерна менша частка дітей і високий відсоток літніх людей. Через надзвичайно високий відсоток дітей у країнах, що розвиваються, типово менше число осіб працездатного віку (15—64 роки). Кількість дітей у населенні країн Африки перевищує 40 %, а в деяких із них становить 1/2 всього населення або близька до неї. В економічно розвинутих країнах цей показник коливається від менше ніж 1/5 до 1/4. Відсоток людей похилого віку в населенні економічно розвинутих країн в декілька разів вищий, ніж у країнах, що розвиваються, де люди старшого віку складають всього 2—3 %. На початку 90-х років XX ст. у цілому в світі на вікову групу 0—14 років припадало 32 %, 15—64 років—61 %, 65 років і старше — 6%. У Африці ці показники складали відповідно: 45, 52 і 3 %, Північній Америці — 21,66 і 12 %.

Етнічний склад населення планети — це результат тривалого історичного процесу. Людство прийнято ділити на чотири головні раси: європеоїдну (42,9 % населення планети), монголоїдну (азіатська й американська гілки — 19,1 %), негроїдну (до 7 %) і австралоїдну (0,3 %). Але представники цих рас у загальній чисельності населення світу складають лише до 70 %. Решта 30 % — це змішані і проміжні расові групи: ефіопи, меланезійці, метиси (нащадки від шлюбів з місцевим монголоїдним населенням в Америці), мулати (змішання переселенців-європеоїдів з нефами, завезеними з Африки в Америку), самбо (нащадки змішаних шлюбів негрів з індіанцями).

Етнічний склад населення різноманітний: вчені виділяють у сучасному світі до 5 тис. народів, націй і племен. Чисельність населення в кожній із цих груп коливається від декількох сотень і навіть десятків осіб (андаманци-мінкопії в Індії, тоала в Індонезії, ботокуди в Бразилії) до сотень мільйонів осіб (китайці — 1120 млн., хіндустанці — 240 млн., американці США — 205 млн.). Національні критерії лежать в основі поділу людства на держави. До половини держав світу одно національні (тобто основна народність складає понад 90 %). Це — Японія, Данія, Швеція та ін. Решта країн багатонаціональні: Росія, США, Індія, Нігерія та ін. В Індонезії не менше 150 етнічних спільнот, в Нігерії — до 200, в Індії — декілька сотень.

У світі нараховується до 6 тис. народів. Найчисленнішими народами є китайці (хань) – 1120 млн., гіндустанці — 240 млн., американці США — 205 млн., бенгальці — 200 млн, бразильці — 160 млн. Народи, чисельність яких більше 1 млн.осіб, складають 96,2 % усього населення Землі. Таких народів на Землі 32 J, причому 79 найчисленніших з них — понад 10 мли осіб кожний. Вони становлять майже 4/5 населення світу.

У світі приблизно 6 тис. мов (точну цифру встановити неможливо через умовні відмінності між різними мовами і діалектами однієї мови). УІ ст. н. е. їх було приблизно 10 тис, до середніх віків їх стало уже на тисячу менше. Відбувається доволі швидке зменшення "живих" мов: із 6000 сучасних мов 90 % знаходяться під загрозою зникнення, їх витісняють інші мови. Лінгвісти вважають, що XXI ст. буде щорічно зникати біля 10 мов. У Європі перестало існувати готська мова в XVI ст., староруська в XVII ст., корноельська у XVIII ст. Усі вони за спорідненими зв'язками об'єднуються в сім'ї, кожна з яких складається з груп близьких одна до одної мов, котрі в давнину були діалектами однієї мови або входили до одного мовного союзу. Найбільша за чисельністю – індоєвропейська сім'я (до 2,5 млрд. осіб). її складають такі мовні групи: слов'янська (українці, росіяни, поляки, білоруси, болгари, серби, хорвати та ін.), романська (французи, італійці, іспанці та ін.), німецька (німці, голландці, шведи, норвежці, англійці, американці США), іранська (перси, таджики, афганці, курди). Китайсько-тибетська мовна сім'я – друга за чисельністю. Її складають китайська і тибето-бірманська мовні групи. Із інших мовних сімей відзначимо семіто-хамітську сім'ю або афразійську, до якої, в першу чергу, належать арабські народи, що населяють Іран, Саудівську Аравію, Алжир, Лівію та інші країни Південно-Західної Азії і Північної Африки, євреї Ізраїлю, нігеро-кордофанську, австронезійську та ін. (табл. 15).

До найпоширеніших мов світу належать: китайська (1200), англійська (460), гінді та урду (430), іспанська (300), арабська (більше 200), російська, бенгалі, японська та ін.

Таблиця 15. Найкрупніші мовні сім'ї народів світу