Розділ «49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ»

Природний рух населення — це зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного переміщення. Природний рух населення характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних показників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік становила 17,3 ‰, до кінця століття вона становитиме близько 14 ‰. Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х років перевищував 20 ‰. Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.

Народжуваність населення — це процес дітонародження в певному поколінні людей або в сукупності поколінь — населенні. Для характеристики народжуваності використовується система показників: загальний коефіцієнт народжуваності (число народжених живими на 1000 жителів, що вимірюється у проміле (‰), вікові коефіцієнти народжуваності (число народжених живими у матерів певного віку на 1000 жінок того ж віку), сумарний коефіцієнт народжуваності, що розраховується як сума однорічних вікових коефіцієнтів народжуваності, поділена на 1000 (тобто з розрахунку на одну жінку), та ін. У 1985— 1990 pp. загальний коефіцієнт народжуваності у світі становив 27,1 ‰ (у 1960—1965 pp. — 35,6 ‰), в Африці — 44,7, Латинській Америці — 29,1, Північній Америці — 15,0, Азії — 27,6, Європі — 13,0, Австралії та Океанії — 20,1‰. У більш розвинених регіонах він становив 14,6, у менш розвинених — 31 ,0 ‰.

Смертність населення — процес вимирання покоління. Це масовий процес, що складається з множини одиничних смертей, які настають у різному віці та визначають у своїй сукупності порядок вимирання реального або гіпотетичного покоління. Смертність характеризують такі показники: загальні коефіцієнти смертності (тобто число померлих із розрахунку на 1000 осіб), віковий коефіцієнт смертності, показник дитячої смертності з розрахунку на 1000 новонароджених тощо. Майже для всіх країн є характерною досить однорідна структура причин смертності: на першому місці серцево-судинні захворювання, потім — новоутворення, переважно злоякісні, і нещасні випадки. Досить високою є частка хвороб органів дихання (головно у дітей і людей похилого віку) та органів травлення. У 1985— 1990 pp. смертність у світі становила 3,45 %, в Африці — 6,2 %, Латинській Америці — 3,55, Північній Америці — 1,81. Азії — 3,48, Європі — 1,72, Океанії — 2,51; у більш розвинутих регіонах — 1,89, менш розвинутих — 3,9 %.

Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісного складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поколінь людей унаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений — нетто-коефіцієнт (Р0) відтворення населення (характеризує міру заміщення одного покоління наступним). Відтворення населення буває: 1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); 2) розширеним, коли населення збільшується (Р0 більше 1); і 3) звуженим (Р0 менше 1). У Європі нетто-коефіцієнт відтворення населення менше 1, тобто не відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці, Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія) — звужене.

Демографічний перехід — концепція, що застосовується в сучасній демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін запропонував 1945 р. американський демограф Ф. Наутстайн.

Наприкінці XIX ст. було встановлено, що рівні народжуваності та смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а соціальними умовами. Вирізняють чотири фази демографічного переходу, кінцева межа якого — стабілізація населення. У першій фазі, яку досередини XX ст. завершили промислово розвинуті країни, зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієнта народжуваності, завдяки чому коефіцієнт природного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ше швидше, і приріст населення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне підвищення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старінням, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається нижчим від цього рівня, оскільки вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових груп із низькою смертністю. У четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес демографічної стабілізації закінчується. Економічно розвинуті країни у 80-х роках були близькі до завершення третьої фази демографічного переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій — на початку другої фази.

Теорія демографічного переходу корисна для вивчення деяких історичних умов, але нею не можна пояснити всі випадки зміни населення.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни

наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності. Політика в царині смертності зазвичай є складником соціальної політики щодо охорони здоров'я населення. Заходи в царині народжуваності можуть бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або зниження. Більшість країн світу має такі спільні цілі: зменшити приріст населення, поліпшити здоров'я й харчування, збільшити технічні потужності й ліквідувати бідність. Планування сім'ї, як засіб регулювання чисельності всього населення, прийнято урядами декількох країн: Китаю, Індії, Індонезії, Шрі-Ланки та ін. Таїланд успішно знизив приріст із 3,1 % у 1960-х роках до 1,9 % у 1980-1989 pp. А втім, уряди деяких країн і католицька церква до ідеї регулювання приросту населення ставляться негативно.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинутих країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростання світового населення. Почався він у 1950-х роках Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це призводить до прискореного збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70 % населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує 1,8—2,0 %. Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинутих країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подолання перехідного характеру відтворення населення. Процес демографічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до стану, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

Розселення—розміщення населення на території та форми його територіальної організації У вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу Й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми.

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-однодвірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не "доросли" до рівня міст. Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничопромислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвинутого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівнинтпо — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.