Розділ «ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ»

35. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

Політична карта світу відображає розміщення країн у світі. Крім зображення держав, їхнього адміністративно-територіального поділу, столиць і найбільших міст, карта відображає еволюцію форм державного устрою, взаємовідносини між країнами та ін.

Формування політичної карти світу нараховує декілька тисячоліть. У цьому процесі визначають чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній. Стародавній етап (від епохи виникнення форм держави до V cт. н. е.) пов'язується з виникненням, розквітом і крахом перших державних утворень. Деякі з них (Давній Єгипет, Карфаген, Давня Греція, Давній Рим та ін.) зробили великий вкладу розвиток світової цивілізації. Вони розпочали політико-територіальний поділ географічного простору, перші міждержавні завоювання. Державні кордони тоді збігались, як правило, з природно-географічними рубежами.

Середньовічний етап (V—XV ст.) — це головним чином феодальна епоха. Складався внутрішній ринок, переборювалась відокремленість господарств, територій, зароджувались елементи ринкової економіки. Проявилось прагнення держав до далеких територіальних завоювань. У цей період існували держави: Візантія, Священна Римська імперія німецької нації, Англія, Іспанія, Португалія, Київська Русь та ін. В цілому за рівнем державно-територіального поділу континентального простору до Європи наближалась лише Азія. Решта великих регіонів — Африка, Америка, Австралія з Океанією — були далеко позаду навіть Азії.

Новий етап (з рубежу XV—XVI ст. до Першої світової війни у XX ст.) — це епоха зародження, підйому та утвердження ринкових відносин. Починається з епохи Великих географічних відкриттів, які заклали підвалини європейської колоніальної експансії і поширення міжнародних господарських зв'язків. Найбільшими колоніальними державами стали Англія, Іспанія, Португалія, Франція, Нідерланди, Німеччина.

Початок новітнього етапу у формуванні політичної карти світу пов'язується із закінченням Першої світової війни. У Його складі визначають три періоди.

Перший період ознаменувався появою на карті світу СРСР. Розпалась Австро-Угорщина, змінились межі багатьох держав, утворились суверенні країни: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Розширились колоніальні володіння Великобританії, Франції, Бельгії, Японії.

Другий період (після Другої світової війни), крім змін на політичній карті Європи, ознаменувався ще й розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав у Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи і розпочався з 90-х років XX ст.

Політична карта світу початку XXI століття. У світі нараховується 193 суверенних держави. В результаті розпаду в 1991 — 1993 pp. трьох соціалістичних федерацій — Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ) і Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧССР) відбулися серйозні зміни на політичній карті Європи та Азії (в 1993 р. також була змінена форма правління однієї з держав Азії — Камбоджі: там після 23-річної перерви була відновлена монархія, країна знову стала королівством), деякі — в Африці та Океанії. Досягли незалежності Еритрея (в Африці), яка відокремилася від Ефіопії і стала республікою в кінці 1993 p., і Республіка Палау (в Океанії), що вийшла із Мікронезії і звільнилася від опіки США (за мандатом ООН) наприкінці 1994 р. Нові держави на їхнє прохання були прийняті в ООН: 14 країн у 1992 р. і 6 — у 1993 р. ("новачки" Чехія, Словаччина, Еритрея, давні Андорра й Монако і новостворена Македонія). У грудні 1994 р. до ООН вступила Палау — держава на архіпелазі із 2200 островів і скель у Тихому океані загальною площею 508 км1 з 16 тис. жителів.

У складі ООН нараховується 190 держав. Такі держави, як Тувалу, Науру, Ватикан і Швейцарія не є членами ООН. Нове міжнародне політичне явище — утворення держав, не визнаних світовим співтовариством, а часто і ніким, крім самих "засновників". Вони незаконні за міжнародним правом, але реально діють і створюють, як правило, багато проблем. Це осередки серйозних політичних і воєнних потрясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі. Так, з 1974 р. в результаті агресії Туреччини розкололася держава Кіпр. Під приводом захисту конституційних прав турків-кіпріотів (біля 1/5 населення острова) Туреччина окупувала третю частину Кіпру. В 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, визнана лише Туреччиною.

Виникли самопроголошені республіки на теренах колишнього СРСР: Республіка Ічкерія в Росії; Абхазія і Південна Осетія — в Грузії, Нагірно-Карабаська — в Азербайджані, Придністровська Республіка — в Молдавії.

У сучасному світі нараховується біля 230 країн, тобто державно оформлених незалежних або самоврядних об'єднань людей, які займають певну територію і визнаних де-юре або де-факто суб'єктами міжнародного права. Із них 190країн є членами ООН (на 01.01.2000 p.). Ці первинні складові земного макрокосмосу надзвичайно різноманітні — і за площею, і за населенням, за етнічним і національним складом, за рівнем і особливостями економічного та культурного розвитку, за їх місцем у міжнародному поділі праці. Серед них є країни з дуже великою територією і чисельністю населення (Китай, Індія, США), з одного боку, і зовсім маленькі — з іншого, такі як "малі" держави Європи: Монако, Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн. Є однонаціональні країни (Японія, Швеція та ін.) і багатонаціональні (Індія, Росія, США та ін.); є багаті природними ресурсами й обділені ними. Є країни, які мають вихід до моря і протяжні морські кордони, і внутрішньоконтинентальні країни (такі як Чад, Малі, ЦАР, Парагвай, Непал, Бутан). Географічне положення впливає на рівень соціально-економічного розвитку. Деякі країни займають цілі континенти (Австралія), а інші розміщені на маленькому острові або групі островів (Науру, Мальта, Кабо-Верде та ін.).

Тип країни — об'єктивно сформований відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, які характеризують її роль і місце у світовому співтоваристві на даному етапі всесвітньої історії. Це така сукупність характеризуючих країну показників, котрі в якихось істотних, інколи вирішальних, типологічних рисах, з одного боку, роблять схожою її з іншими країнами, а з другого — виділяють з-поміж усіх інших. Крім наукової цінності, типологія має і практичне значення. Так, в ООН при визначенні стратегії подальшого розвитку країн світу, для надання фінансової або гуманітарної допомоги визначають групу найменш розвинутих країн на основі трьох основних критеріїв: дуже низькі доходи на душу населення; частка обробної промисловості в структурі господарства складає менше 10 %; частка неграмотних серед дорослого населення — понад 80 %. На початку 90-х років XX ст. до цієї групи було віднесено 40 країн: Афганістан, Гаїті, Гвінея, Бангладеш, Лаос, Непал, Бутан, Малі, Мозамбік, Сомалі, Бурунді, Чад, Ефіопія та ін.

Для визначення типів країн, крім рівня економічного розвитку, особливостей структури господарства, враховуються також рівень сформованості організаційно-управлінських, функціонально-галузевих і територіально-господарських структур. Виходячи з цих критеріїв, виділяють чотири типи країн:

1. Країни розвинутої економіки.

2. Середньорозвинуті країни перехідної економіки.

3. Постсоціалістичні країни перехідної економіки.

4. Країни, що розвиваються.