Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

Глибини до 200 м у ньому займають 39,6 % від усієї його акваторії, а найбільші глибини (понад 3000 м) становлять лише 17,4 %.

Розташований океан переважно за полярним колом. Середню його частину займає Арктичний, або Центральний, полярний басейн. Це найсуворіша частина океану, практично завжди покрита кригою. Через складні кліматичні та льодові умови океан важкодоступний для дослідження.

Острови. Північний Льодовитий океан за кількістю островів посідає друге місце серед океанів. Проте типових океанічних островів тут немає. Всі вони розташовані в межах материкової обмілини і побудовані зі структур континентального типу. Лише острів Ісландія, що знаходиться на межі Північного Льодовитого та Атлантичного океанів, вулканічного походження. Загальна площа островів близько 4 млн.км2. Серед них багато великих, площею понад 50 тис. км2, у тому числі найбільший острів світу — Гренландія. Дрібні острови океану також різноманітні, проте всі — материкового походження.

Моря. Групи островів та умовні зовнішні краї шельфу є межами мілководних частин океану — його морів. Європу омивають Норвезьке і Гренландське моря. На схід від них, на широкому шельфі Євразії, — Баренцове море. Далі на схід, за бар'єром великого острова Нова Земля, знаходиться Карське море. Архіпелагом Північна Земля воно відокремлене від моря Лаптєвих. На схід від Новосибірських островів лежить Східносибірське море, а за островом Врангеля — Чукотське море, що омиває береги Євразії та Північної Америки. Північноамериканський материк омивається морями Бофорта, Лінкольна, Баффіна та Гудзоновою затокою. Всі моря Північного Льодовитого океану окраїнні, і лише Біле море, що глибоко входить у суходіл і сполучене з Баренцовим морем, внутрішньоматерикове.

Рельєф. Якщо про рельєф Північного Льодовитого океану м и знаємо чимало, то про геологічну будову наші уявлення переважно схематичні й гіпотетичні. Вони спираються на дані геофізичних досліджень, одержані переважно з дрейфових станцій. Глибоке буріння почалося нещодавно і лише в прилеглій до Атлантики частині (у Гренландському, Норвезькому та Баренцовому морях), до того ж у зоні шельфу.

У рельєфі океану добре видно, що в межах Баренцового, Карського, Лаптєвих, Східносибірського і Чукотського морів шельф має ширину до 1200 км (Баренцово-Карський шельф). Мінімальна його ширина — навколо узбережжя Північної Америки, Гренландії та Норвегії, де вона становить від 50—100 до 300 км. Потужність земної кори в межах шельфу досягає 40 км. Це переважно затоплені денудаційні рівнини, що залягають на глибині 200—250 км і зберігають сліди четвертинного материкового зледеніння. Зовнішній край шельфу гористий. Особливості його яскраво виявляються в архіпелагах Шпіцберген та Земля Франца-Иосифа.

Рельєф канадського шельфу тісно пов'язаний з розломною тектонікою, її дія виявлена в складних контурах берегів, островів та глибоководних жолобів, таких, як Сміт-Лінкольн, Мод, Мак-Клур та ін.

Материковий схил Північного Льодовитого океану набагато ширший, ніж в інших океанах, і має складчасту будову. Так, у Чукотському і Східносибірському морях є по дві своєрідні сходинки — занурені ділянки шельфу, їх називають аваншельфом. Материковий схил канадської частини океану вужчий і крутіший, розчленований широкими плоскодонними каньйонами.

Материкове підніжжя займає 900 тис. км2 і являє собою нахилену, слабо хвилясту акумулятивну рівнину.

Шельф, материковий схил і материкове підніжжя займають 2/3 площі океану. Підводні окраїни материків у Баренцовому морі є продовженням Східноєвропейської платформи, в Карському — Захід но-Сибірської плити, в морі Лаптєвих — Сибірської платформи, у Східносибірському й Чукотському морях — мезозойських структур, в морі Бофорта — Північноамериканської платформи.

Рельєф європейського та азійського шельфів дуже ускладнений багатьма підводними долинами, що є продовженням річкових долин на суходолі. До континентального схилу простягаються долини Північної Двіни, Печори, Обі, Єнісею, Хатанги, Оленька, Яни, Індигірки й Колими. Вони знаходяться на глибинах від 70 до 90 м. їх утворення пов'язане з пониженням рівня океану, яке відбувалося двічі. Перший раз Полярний басейн опустився на 270—300 м у міоцен-пліоценовий етап, удруге — на 120—140 м — у пізньому плейстоцені.

Океанічна западина поділяється хребтами на вісім улоговин: Канадську, Макарова, Підводників, Амундсена, Нансена, гренландську, Норвезьку і Лофотснську, глибини яких коливаються в межах 2200—5500 м. Це переважно плоскі й хвилясті абісальні рівнини.

На дні океану здіймаються три основні хребти. З Атлантичного океану сюди заходить Серединно-Арктичний хребет, який має таку саму природу, що й Серединно-Атлантичний, тому що є фактично його продовженням і також має рифтову долину та поперечні розломи. Він складається з окремих, дуже зсунутих від загальної осі (рифтової долини) хребтів. На північ від Ісландії тягнеться хребет Кольбейнсей, заним — хребет Мона, далі хребет Кніповича, який переходить у хребет Гаккеля. Загальна довжина Серединно-Арктичного хребта близько 4500 км. Висота його змінюється від 1 до 3,5 км, а ширина становить кілька сотень кілометрів. У напрямі до дельти Лени він звужується. Паралельно до хребта Гаккеля через середину океану простягається хребет Ломоносова, а за ним — хребет Менделєєва.

Якщо Серединно-Арктичний хребет утворився внаслідок виливу мантійної речовини (після спредингу), то хребет Ломоносова — це брилова структура континентального типу висотою близько 3000 м з крутими схилами і каньйонами, а хребет Менделєєва — старий, значно нижчий серединно-океанічний, нині неактивний.

Земна кора в межах океанічної западини, крім хребта Ломоносова, — океанічного типу. Вона має потужність від 5 до 15 км. На осадові породи припадає від 1 до 4 км.

З усіх океанів Північний Льодовитий наймолодший. Спочатку в кінці юрського і на початку крейдового періодів сформувалася Канадська улоговина, потім — улоговина Макарова, і тільки на початку кайнозойської ери — Норвезька, Гренландська і Лофотенська улоговини.

Корисні копалини виявлено здебільшого на океанічному шельфі. Сюди тягнуться Західносибірський і Печорський нафтогазоносні басейни, а також родовища шельфів Аляски, Гренландії та Норвегії. На узбережжі морів Лаптєвих, Східносибірського і Чукотського відомі розсипи олов'яних руд (каситериту). Передбачається, що в рифтових долинах серединного хребта є пол і метал іч н і руди.

Донні відклади виключно теригенного походження; в основному це наноси великих річок Євразії та Північної Америки. Товщина осадового шару 1000—3500 м. Шельф укритий переважно піском, а материковий схил і підніжжя — відсортованим намулом (глеєм). У глибоководних западинах подекуди залягають конкреції марганцю, на схилах хребтів — фракції піску. Карбонатних відкладів мало, бо вони добре розчиняються у воді.

Клімат. Географічне положення океану в полярній зоні визначає його кліматичні особливості. Влітку сонячне проміння падає під гострим кутом, взимку його немає. Тому радіаційний баланс загалом від'ємний. Це є причиною утворення стійкого крижаного покриву, що зберігається протягом року і підсилює суворість клімату. Над океаном формуються холодні повітряні маси, які дуже впливають на клімат нашої країни. Проте вони значно тепліші, ніж антарктичні. Це зумовлено дією теплих течій з Атлантики. Як не парадоксально, але Північний Льодовитий океан не охолоджує, а обігріває величезні простори суходолу Північної півкулі.

Раніше вважалося, що Арктика — це район стійких антициклонів. Як засвідчують дослідження останніх років, сюди в усі пори року час від часу проникають циклони, приносячи з собою хмарність, опади і сильні вітри. Але переважає тут антициклональна погода. Існує тенденція до мусонної зміни вітрів: узимку переважають вітри південних румбів, улітку — північних. У приполюсовій частині вітри нестійких напрямів. Найбільшу швидкість вони мають у холодну пору і лише над Східносибірським морем та морем Бофорта влітку. На узбережжях, особливо вздовж гірських масивів, нерідко виникають сильні поривчасті вітри (до 50 м/с) типу фен чи бора.