Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

6.5.3. Індійський океан

Географічне положення і розміри. Індійський океан — третій за розміром басейн Світового океану, розташований переважно в Південній півкулі між берегами Африки, Азії, Австралії та Антарктиди, які є його природними межами. Лише на південному заході та південному сході, де Індійський океан широкими проходами сполучений з Атлантичним і Тихим океанами, межі умовно проводять від крайньої точки Африки — мису Голкового та мису Південного на острові Тасманія і далі до берегів Антарктиди, тобто по 20° сх. д. на заході та 147° сх. д.

На північному сході Індійський океан через Малаккську, Зондську і Торресову протоки сполучений з австрало-азійськими морями. Туг його межа проходить від крайньої північної точки Австралії — мису Йорк до гирла річки Бенебек на острові Нова Гвінея. Далі вона повертає на захід та північний захід уздовж Малих Зондських островів та островів Ява, Суматра і півострова Малакка.

Назву "Індійський" океанові дав португальський учений С. Мюнстер у своїй праці "Космографія" (1555 p.). Площа океану з морями — 76,17 млн.км2, середня глибина — 3711 м, максимальна — 7209 м, об'єм води — 282,7 млн.км3. У найширшому місці океан простягається із заходу на схід від бухти Лінді до Торресової протоки по 10° пд. ш. на 11 900 км, а з півночі на південь по 60° сх. д. від мису Рас-Джадді до берегів Антарктиди на 10 200 км.

Індійський океан — це своєрідний басейн з лише йому притаманними рисами. По-перше, завдяки розташуванню більшої його частини в Південній півкулі для нього характерна меридіональна асиметрія циркуляцій вод. По-друге, тут відбувається класична мусонна циркуляція атмосфери. По-третє, на його берегах зародилася цивілізація, виникли перші на Землі держави. Сучасні расові та етнічні комплекси, що склалися на берегах океану, належать до кількох "світів", котрі хоч і взаємодіють між собою, але все-таки дуже відрізняються своїми історичними рисами та господарсько-культурними типами. Тому океан привертав і привертає до себе увагу багатьох дослідників.

Острови. Островів в Індійському океані мало. Зосереджені вони переважно в західній частині та поділяються натри генетичні типи: материкові, вулканічні й коралові. До материкових належать найбільші — Мадагаскар, Шрі-Ланка, Великі Зондські, а також Сокотра, Куріа-Муріа, Масіра та ланцюг дрібних островів уздовж берегів Аравії, Індокитаю та Західної Австралії. Більша частина материкових островів — це вапнякові плато на давніх докембрійських гранітах. Але, крім них, с гористі, складені докембрійськими породами. Особливу будову мають Сейшельські острови. Це єдині споруди в межах ложа океану, складені гранітами.

Моря. Через слабке розчленування узбережжя в Індійському океані мало морів і заток. На півночі знаходяться лише два моря — Червоне та Аравійське, а також чотири великі затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенгальська. На сході розмістилися крайові моря — Андаманське, Тіморське, Арафурське і затока Карпентарія. Південні береги Австралії омиваються водами Великої затоки.

Уздовж берегів Антарктиди умовно визначають моря: Рісер-Ларсена, Космонавтів, Співдружності, Дейвіса, Моусона, Д' Юрвіля.

За характером будови западина Індійського океану поділяється на чотири частини: підводні окраїни материків, перехідні зони, серединно-океанічні хребти та ложе.

Згідно з сучасними уявленнями про походження материків і океанів, що базуються на теорії літосферних плит, Індійський океан почав утворюватися на початку мезозойської ери після того, як розколовся на окремі частини палеозойський материк Гондвана. Фундамент сучасних материків Південної півкулі — Африки, Антарктиди, Південної Америки, а також півострова Індостан — це частини давнього материка Гондвани. Спочатку материки розходилися дуже повільно. Причому Австралія та Антарктида ще були одним масивом. Минули десятки мільйонів років, а ширина Індійського океану була не більшою, ніж сучасне Червоне море. І тільки наприкінці мезозойської ери вже існував справжній океан, який омивав західні береги на той час єдиного Австрало-Антарктичного материка. Цей материк проіснував ще з десяток мільйонів років, поки розколовся на дві частини. І після цього Антарктида порівняно швидко відійшла на південь.

Дно індійського океану — це типова кора океанічного типу, яка складається з трьох шарів: зверху — осади і слабо ущільнені осадові породи; нижче — осадові й вулканогенні породи; ще нижче — базальтовий шар.

Верхній шар складається з пухких осадів. Потужність їх змінюється від кількох десятків метрів до 200 мм, а поблизу материків — до 1,5-2,5 км.

Середній шар значно ущільнений, складається переважно з осадових порід і має потужність від 1 до 3 км.

Нижній (базальтовий) шар складається з океанічного базальту і має потужність 4-6 км.

Цікавою особливістю земної кори Індійського океану є те, що в ній містяться ділянки материкової кори, тобто кори з гранітним шаром. Вони виходять на поверхню океану у вигляді островів Сейшельських, Маскаренських, Кергелен і, можливо, Мальдівських. У межах цих, як кажуть морські геологи, мікроконтинентів потужність земної кори збільшується до 30-35 км.

На дні Індійського океану Серединно-індійський хребет розділяється на три частини: Аравійсько-Індійський, Західно-індійський та Центрально-індійський. Останній переходить в Австрало-Антарктичне підняття. Всі хребти мають добре виражені рифтові долини, тут активні вулканічні й сейсмічні явища. Східно-індійський хребет, який простягається майже в меридіональному напрямі від Бенгальської затоки до Австрало-Антарктичного підняття, не має рифтової долини, складений горстовими блоками магматичних порід, що зверху вкриті осадовими породами кайнозойської ери. Утворення і розвиток цього хребта остаточно не вивчені.

З дна рифтових долин учені підняли багаті на кремній базальти, габро, дуніти, серпентиніти, перидотити і хроміти, що вважаються речовиною мантії.

Зондський жолоб глибиною понад 7700 м схожий і походженням, і характеристиками на жолоби Тихого океану.

Рельєф. Материкові окраїни майже скрізь виражені досить чітко. Береги материків облямовує вузька смуга шельфу. Лише в Перській затоці, поблизу берегів Пакистану, Західної Індії, а також у Бенгальській затоці, в Андаманському, Тіморському та Арафурському морях шельф розширюється до 300—350 км, а в затоці Карпентарія — до 700 км. Монотонність рельєфу цих ділянок порушується кораловими спорудами та затопленими річковими долинами.

На глибині 100—200 м утворюється крутий материковий схил, розчленований вузькими глибокими каньйонами, що починаються здебільшого в гирлах річок. Особливо багато їх на африканському схилі вздовж Кенії та Сомалі. Нерідко каньйони розгалужуються на кілька рукавів, через які виноситься річковий намул. Осідаючи біля підніжжя схилу, намул утворює величезні підводні дельти, що зливаються в нахилену акумулятивну рівнину. Особливо великі конуси сформувалися в пригирлових частинах Гангу та Інду.