Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валютних відносинах.
Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансових структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу у Південно-Східній Азії Міжнародний валютний фонд виділив 97 млрд. дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїландові — 17 млрд. дол.; Індонезії — 23 млрд.; Південній Кореї — 57 млрд. дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ одразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд. дол. США.
Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк (СБ) продовжують висувати стереотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які користуються їх кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів.
Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панував фіксований режим валютного курсу і контроль за рухом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли є загальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинутих ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною.
Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках, погоджені між МВФ, СБ і Казначейством США та відомі як "Вашингтонська угода", з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:
• підвищення відсоткових ставок;
• здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;
• лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;
• приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом скорочення інфляції та бюджетного дефіциту.
Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньо-економічних питаннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтрольний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому ринкові його регулювати. Що він і зробив, і в результаті паніки з Південно-Східної Азії пішло більш як 100 млрд. дол. США.
Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для боротьби з якою у МВФ є добре відомі ліки — підвищення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світовим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зрештою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки.
Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають наявність до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балтії.
В умовах пострадянського простору така база відсутня, тому ситуація потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ.
Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпорядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідальності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, виступаючи в червні 1998 р. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятій річниці введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недостатньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічного успіху.
Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи.
Перша група — хиби, які виявились у різних сферах, зокрема у невжитті заходів, спрямованих на стримування "перегрівання" економіки і недостатньої гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком.
Друга група — високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були неефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду.
Третя група — брак даних про проблеми, що їх переживають ці країни" причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспокоєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, викликало паніку на ринку,
У свою чергу, президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні валютно-фінансові відносини» автора Боринець С.Я. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Удосконалення діяльності міжнародних валютно-фінансових інституцій“ на сторінці 1. Приємного читання.
