Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів
Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, у наш час стала характерною рисою сучасності.
Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституціональних інвесторів і кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків.
Хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — у 1,5 раза, у 1987—1998 рр. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному процесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансових зв'язків.
Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі та переміщенням боргів, то можна зробити висновок, що ринок іноземної валюти не залежить прямо від них. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкретних торговельних угодах, то одержимо в 10 разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі й інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних.
Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд. дол. США в 1973 р., 60 млрд. — у 1983р., 1,3 трлн — у 1995 р. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 р.
За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гарячих грошей", які є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестування чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грошима". Ці "світові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, атому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони перестали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства.
Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення.
Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призвели до переростання заборгованості окремих країн, головним чином, країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості.
Перший нафтовий шок 1970 р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. А це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів.
Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції.
Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію. За 1974—1981 рр. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд. дол.; країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США.
Третім, вирішальним, поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості.
За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р.
Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 р., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загрозою колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу потрібен був певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд. дол. США з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — зі спеціального пулу для підтримки американського долара, 18 млрд. від МВФ, 10 млрд. виділили центральні банки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків у Базелі й 3 млрд. надійшло від комерційних банків, разом — 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати на поверхні.
Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Латинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала втрат у зв'язку з банківською кризою, враховуючи всі непрямі витрати, які перевищили 30 % ВВП, під час банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % ВВП.
Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, учених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість.
Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП у 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар.
Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на те, що економіка цих країн впродовж останніх 30 років зростала темпами у п'ять і більше відсотків ВВП на одного жителя. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64% у 1975 р. до 11 % у 1995 р.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні валютно-фінансові відносини» автора Боринець С.Я. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 17. УДОСКОНАЛЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ СВІТОВИХ ФІНАНСІВ“ на сторінці 1. Приємного читання.
