Розділ «Кожна видана нині книжка — це пост-інкунабула»

це пост-інкунабула

Ж.-Ф. де Т.: Цей діалог дуже втратить, якщо ми не зважатимемо на те, що ви обоє — не тільки автори книжок, але й бібліофіли, і що ви присвятили багато часу та витратили чимало грошей, аби зібрати рідкісні й дуже цінні книжки, тож я хотів би почути від вас про особливу логіку вашого колекціонування.

Ж.-К.К.: Для початку — історія, яку мені розповів Пітер Брук. Едвард Гордон Крейг, великий театральний діяч, Станіславський англійського театру, протягом 1939–1945 років опинився в Парижі, де не мав, чим зайнятися. У нього була маленька квартирка, трохи грошей і не було можливості повернутися до Англії, тож він, аби розвіяти нудьгу, ходив до букіністів на набережну Сени. І там випадково знайшов і купив дві речі. Перша — довідник із назвами вулиць Парижа часів Директорії, а також список імен і адрес тодішніх містян. Друга — щоденник тодішнього килимаря та продавця меблів, куди той записував усі заплановані зустрічі.

Крейг зіставив довідник і щоденник, витратив два роки на відновлення точних маршрутів килимаря. На основі невільно наданої ремісником у щоденнику інформації, він зміг відновити любовні історії та навіть один адюльтер часів Директорії. Пітер Брук, який добре знав Крейга і усвідомлював усю ретельність його дослідження, розповідав, наскільки захопливими були відновлені історії. Якщо килимар мав дійти до пункту призначення за годину, а приходив за дві години, то він дорогою мав десь зупинятися. Але навіщо?

Як і Крейг, я люблю оволодівати книжками, які раніше комусь належали. Особливо люблю народну літературу, тобто гротескну та бурлескну французьку літературу початку XVII століття, що, як я вже казав, залишається недооціненою. Якось я знайшов одну з таких книжок, що була наново оправлена в часи Директорії, тобто майже за два століття після видання, ще й в сап’янову палітурку, що свідчить про дуже шанобливе ставлення до дешевої книжки минулих часів. Значить, за Директорії жив хтось, хто поділяв мої смаки, хоча в ту добу така література не цікавила буквально нікого.

Я відчуваю в цих текстах мандрівний непередбачуваний ритм, який більше ні на що не схожий, радість, нахабство, все те, що зацькував класицизм. Французьку мову понівечили євнухи на кшталт Буало, які фільтрували все залежно від власної ідеї про «мистецтво». Довелося дочекатися появи Віктора Гюго, аби віднайти бодай частинку конфіскованого народного скарбу.

Також у мене є — дам інший приклад — твір письменника-сюрреаліста Рене Кревеля: книга належала Жакові Ріго і була підписана автором для нього. Згодом обоє наклали на себе руки. Ця книжка, і тільки вона, дозволяє мені побачити певний потаємний зв’язок, примарний, але кривавий, поміж обома цими чоловіками, котрих таємно зблизила їхня смерть.

У.Е.: У мене є книжки, які набули цінності не своїм змістом або рідкісністю видання, а тими слідами, що лишали на них незнайомці, іноді підкреслюючи рядки різними кольорами, пишучи нотатки на полях… Наприклад, у мене є стара книжка Парацельса, кожна сторінка якої ніби помережана, де нотатки читача схожі на вишивку по надрукованому. Я завжди собі кажу: добре, не треба підкреслювати рядки чи писати нотатки на сторінках старовинних і цінних книжок. Але уявіть собі, яким міг би бути примірник старовинної книжки з нотатками Джеймса Джойса… І тут мої упередження вичерпуються!

Ж.-К.К.: Є люди, що думають, ніби існує два типи книжок. Книжка, яку написав автор, і книжка, що нею оволодіває читач. Для мене цікавим персонажем є той, хто володіє книжкою. Це те, що називається «провенансом». Така-то книжка «належала Такому-то». Якщо у вас є книжка, що була частиною бібліотеки Мазаріні, то у вас є шматок короля. Великі паризькі палітурники XIX століття не погоджувалися оправляти будь-яку книжку. Сам факт, що палітурку для книжки зробив Маріус Мішель або Трауц-Бозоне є доказом — навіть сьогодні — що ця книжка мала певну цінність. Це те ж саме, про що я казав у історії іранського палітурника, який завдавав собі клопоту прочитати та описати всі оправлені книжки. І будьте уважні: якщо ви хотіли оправити книжку в майстерні Трауца-Бозоне, то іноді треба було чекати п’ять років.

У.Е.: Я маю інкунабулу «Malleus Maleficarum», великий і дуже шкідливий підручник для інквізиторів та мисливців на відьом, оправлений таким собі «Рогатим Мойсеєм», який працював тільки для бібліотек ордену цистерціанців і підписував кожну палітурку (що в ті часи, наприкінці XV століття, було великою рідкістю) зображенням Мойсея з рогами. Ціла історія.

Ж.-К.К.: Крізь історію книжки, як ви це добре показали в романі «Ім’я троянди», можна відновити історію цивілізації. В релігії Книги, книжка служила не тільки як вмістилище, посудина, але і як своєрідний ширококутний об’єктив, за допомогою якого можна було все побачити і про все розповісти, і може, навіть усе вирішити. Був пункт прибуття і пункт вибуття, були картини світу і навіть Кінця Світу. Але на хвильку повернуся в Іран, в край Мані, засновника маніхейства, християнського єретика, якого прихильники зороастризму вважали одним зі своїх. Великим докором Мані до Христа був, звісно, брак записів і нотаток.

У.Е.: Христос якось писав на піску.

Ж.-К.К.: Ет, якби Ісус писав — казав той — замість того, аби покласти цю справу на інших! Який був би престиж, авторитетність, які були б незаперечні слова! Але ні. Ісус більше любив промовляти. В той час книжка ще не була тим, що ми називаємо книжкою, а Ісус не був Вергілієм. До речі, згадуючи предків книжок — римські сувої volumina, я би хотів повернутися до теми адаптації, якої поступ вимагає від техніки. Тут парадокс. Коли ми прокручуємо текст на екрані, чи не віднаходимо ми щось таке, що робили читачі сувоїв, коли поволі розгортали обмотаний навколо дерев'яної основи текст — і це досі трапляється у деяких старих кав’ярнях Відня.

У.Е.: От тільки ті сувої розгортали не вертикально, як робимо ми на комп’ютері, а горизонтально. Достатньо згадати Синоптичні Євангелія, написані на колонах одна напроти одної, які читали зліва направо, розгортаючи сувій. І, оскільки сувої були важкими, можливо, їх треба було ставити на стіл.

Ж.-К.К.: Або доручали роботу з його розгортання двом рабам.

У.Е.: Не забувайте, що до святого Амвросія читали вголос. Він був перший, хто почав читати, не вимовляючи вголос слова. І це занурило святого Августина в глибоку розгубленість. Чому вголос читали? Уявіть, що ви отримали написаний поганим почерком лист і тому час до часу мусите допомагати собі, читаючи окремі слова вголос. Я теж часто читаю вголос листи, які отримую з Франції — французи останні в світі ще пишуть листи рукою.

Ж.-К.К.: Ми справді останні?

У.Е.: Так. Це спадок певного виховання, з цим не посперечаюся. Проте і нам колись давали таку пораду. Адже надруковані листи можуть бути комерційною розсилкою. В інших країнах, аби тебе прочитали, лист має бути простим для прочитання, і тут комп'ютер — наш найліпший друг. Але не для французів. Вони продовжують надсилати рукописні листи, які читати неможливо. Окрім цього унікального випадку Франції, всі інші вже втратили звичку писати листи рукою, а також їх читати. Раніше типографи вміли розшифровувати всі каліграфії світу.

Ж.-К.К.: Ще одна річ досі пишеться рукою — але не завжди — це рецепт від лікаря.