Розділ «Реванш фільтрованих»

Не сподівайтеся позбутися книжок

Ж.-Ф. де Т.: Мені здається, що потрібно повернутися до ситуації, створеної доступом до необмеженої пам’яті в інтернеті. Як працювати з таким матеріалом, цією різноманітністю, цими суперечностями, цією надмірністю?

Ж.-К.К.: Те, що нам дає інтернет, інформація брутто, майже без розбору, без контролю джерел чи ієрархізації. Тож кожна людина повинна не тільки перевіряти, але і надавати цій інформації сенсу, тобто впорядковувати, ставити певні знання в певний дискурс. Але на підставі яких критеріїв? Наші книжки з історії — ми вже про це говорили — часто були написані на основі національних вподобань, під впливом мінливого ідеологічного вибору, який був відчутний то тут, то там. Немає невинної історії Великої Французької революції. Дантон був великою людиною для істориків Франції XIX століття, всюди є його пам’ятники та названі на його честь вулиці. Потім він упав у немилість, визнаний винним у корупції, і сили набуває Робесп'єр Непідкупний, підтримуваний істориками-марксистами на кшталт Альберта Матьєза. Робесп’єру теж вдається присвоїти своє ім’я декільком вулицям у комуністичних спальних районах і навіть станції метро в Монтрьой-сюр-Буа. А завтра хто? Що? Ми не знаємо. Ми потребуємо кута зору чи бодай декілька опор, аби осягнути цей галасливий океан знання.

У.Е.: Я бачу іншу небезпеку. Культури мають свої фільтри, вказуючи, що нам потрібно зберегти, а що забути. В цьому сенсі вони нам надають спільний майданчик очікування, навіть для усвідомлення помилок. Ви можете зрозуміти, яку революцію зробив Галілей, спираючись лише на засади теорії Птолемея. Нам необхідно знати етап Птолемея, аби перейти на етап Галілея та втямити, що перший помилявся. Всі дискусії поміж нами можливі лише на основі спільної енциклопедії. Якщо навіть доводитиму, що Наполеона насправді ніколи не існувало, то я на таке наважуся тільки тому, що всі ми зі школи знаємо про його існування. І це запорука продовження діалогу. Наша здатність жити в спільноті уможливлює діалог, творчість і свободу. А через інтернет, який дає вам усе і прирікає, як ви щойно сказали, на фільтрування не засобами культури, а на ваш власний розсуд, ми ризикуємо отримати в результаті шість мільярдів енциклопедій. І це завадить порозумінню.

Це трохи схоже на наукову фантастику, бо завжди будуть сили, які штовхатимуть людей до спільних вірувань, тобто завжди існуватиме визнана влада тих, що тепер їх називають міжнародною науковою спільнотою, якій ми віримо, тому що бачимо її можливість переосмислити та публічно виправити зроблені висновки — і так щодня. Саме з нашої довіри до наукової спільноти ми віримо, що залізо — тверде, і що √2 = 1,414213562373095048801688724209698078569671875 37694807317667973799073 (ні, напам’ять я цього числа не знаю, перевірив на смартфоні). Інакше кажучи, чи може звичайна людина гарантувати, що це правда? Можна було би сказати, що наукові істини будуть завжди більш чи менш прийнятними для всіх, бо без спільних математичних понять збудувати будинок було би неможливо.

Але достатньо трохи повисіти в інтернеті, аби виявити групи, що сумніваються в поняттях, які поділяють усі, і що вірять, наприклад, у порожнисту всередині Землю, і в те, що ми живемо на її внутрішньому боці, або в те, що світ справді було створено за шість днів. Тож ризик натрапити на різні знання справді є. Ми були переконані, що з поступом глобалізації всі почнуть думати однаково. Результат маємо протилежний: глобалізація сприяє дробленню спільного досвіду.

Ж.-К.К.: До теми цього дроблення, перешкоди якого кожен має подолати будь-якою ціною, хочу розповісти, як іноді згадую про пантеон індійських богів, який містив тридцять шість тисяч найбільших божеств та незчисленну кількість божеств другорядних. Попри цю різноманітність богів, є великі боги, спільні для всіх індусів. Чому? Тому що є кут зору, яку в Індії називають кутом зору черепахи. От ви ставите на землю черепаху, з її панцира стирчать чотири лапи. Вони — чотири головні опори. Тож ви сідаєте на черепаху, що є одним із аватарів Вішну, та обираєте з числа усіх тридцяти шести тисяч божеств тих, які до вас якось особливо промовляють. І після цього ви окреслюєте свій власний шлях.

Для мене це таке ж саме чи схоже на персональний шлях, який ми можемо здійснювати в інтернеті. У кожного індуса є свої персональні божества. Але, водночас, усі мають спільні вірування. Та повернуся до теми фільтрування. Нас виховали за допомогою фільтрів, які було створено до нас. Це властиво усій культурі, як ви уже нагадували. Але так само не заборонено піддавати сумніву вже готові фільтри. І ми себе цього не позбавляємо. Наприклад: як на мене, найвизначніші французькі поети, окрім Рембо та Бодлера, невідомі. Це барокові поети-вільнодумці та творці преціозної літератури, яких сучасники Буало та інших класицистів раптово поховали для історії літератури. Тих поетів звали Жан де Ласпед, Жан-Батіст Шасіньє, Клод Опіль, П’єр де Марбьоф. Цих поетів я іноді цитую напам’ять, але не можу знайти їхніх текстів ніде, окрім як в оригінальних виданнях, тобто дорогих і рідкісних книжках того часу. Їх майже ніколи не перевидавали. Я стверджую, що вони є великими французькими поетами, вони набагато кращі за Лaмартіна чи Альфреда де Мюссе, яких ми подаємо як найкращих представників нашої поезії. Мюссе залишив після себе сорок творів, і я був щасливий, коли одного дня дізнався, що Альфред Жаррі називав його сорок разів бездарним.

Наше минуле не застигле. Немає нічого живішого за минуле. І трохи відійду від теми. Коли я адаптував «Сірано де Бержерака» Едмонда Ростана для кінопостановки, ми з Жаном-Полем Рапено вирішили акцентувати персонажа Роксани, якою в п’єсі нехтують. Я розважався тим, що розповідав цю історію, уявляючи, ніби це історія жінки. Як це — історія жінки? А так, історія жінки, котра зустріла ідеального чоловіка, красивого, розумного, щедрого, і в нього тільки один недолік — тих чоловіків двоє. Відомо, що Роксані дуже смакували поети її часу. Щоби познайомити акторку Анну Броше з її персонажем, тобто персонажем чутливої розумної провінціалки, яка замешкала у Парижі, я дав Анні оригінальні примірники збірок поезій отих забутих поетів. І їй не тільки сподобалися ці поети, ми ще й влаштували читання їхніх поезій під час театрального фестивалю в Авіньйоні. Тож є можливості бодай на мить оживити несправедливо приречених на смерть.

І я кажу про мертвих, справді мертвих. Ми маємо згадати деяких із поетів, спалених на Ґревській площі у XVII столітті, бо вони були вільнодумцями, повстанцями, часто — гомосексуалами і завжди — нахабами. Так сталося з Жаком Шоссоном, згодом — із Клодом Петі. Від останнього залишився сонет, написаний про смерть його друга, якого звинуватили в содомії та вільнодумстві і спалили 1661 року. Кат видавав в’язням сорочку, просякнуту сіркою таким чином, що вона одразу загорялася — і засуджений задихався. «Друзі, спалили нещасного Шоссона». Так починається сонет Клода Петі. Він описує жахливі тортури та закінчує тим, що згадує про обійми сорочки в сірці: «Зрештою, він помер так, як жив / Показав усім дупу, неслух» («Il mourut à la fin comme il avait vécu / En montrant, le vilain, son cul à tout le monde»).

Клода Петі теж спалять, за рік. Мало хто про це знає. Ми пам’ятаємо епоху успіху Корнеля та Мольєра, епоху, коли збудували Версаль, пам’ятаємо наше «Велике Століття». Отакий спосіб фільтрації — спалювання людей. На щастя, — завдячуючи бібліофілії — наприкінці XIX жив бібліофіл Фредерік Лашевр, який захоплювався цими поетами і перевидав їх, щоправда, дуже малим накладом. Завдяки йому ми досі можемо читати їхні твори.

У.Е.: Ви кажете про забутих французьких барокових поетів. В першій половині XX століття вся італійська барокова поезія була невідома шкільним програмам, тому що її вважали періодом занепаду. Я належу до покоління, що в університеті, а не в школі, слухаючи викладачів-новаторів, відкрило для себе бароко, і мене це вразило настільки, що надихнуло до написання роману «Острів попереднього дня», який локалізований у цьому періоді. Але ми також попрацювали і над ревізією нашого бачення Середніх Віків, яка почалася в другій половині XIX століття. Я вивчав естетику Середньовіччя. Тоді було всього два чи три дослідники, котрі прицільно займалися цією темою, але інтелектуали цього не сприймали, тож доводилося працювати дуже наполегливо. Та ваше не-відкриття і наше пере-відкриття бароко можна пояснити також тим, що Франція насправді не мала бароко в архітектурі. У XVII столітті у Франції вже панував класицизм. А от в Італії в цей самий час творять Берніні, Борроміні, які в архітектурі цілковито відповідають тогочасній поезії. Ви не знали цього архітектурного запаморочення. Церква Сан-Сюльпіс не барокова. Не хочу уїдливо повторювати за Гюїсмансом, що та церква стала моделлю для всіх французьких вокзалів.

Ж.-К.К.: І це не завадило Гюїсмансу частину подій роману «Там» («Là-bas») розташувати саме там.

У.Е.: Я люблю весь квартал Сан-Сюльпіс, навіть церкву. Вона просто не нагадує мені великого італійського бароко, не нагадує навіть баварського бароко — попри те, що її архітектором був італієць Сервандоні.

Ж.-К.К.: Справді, коли Генрі IV наказав збудувати площу Вогезів, вона була вже дуже впорядкованою.

У.Е.: Здається, єдиними прикладами французького бароко є збудовані в добу Відродження палаци на берегах річки Луари, на кшталт Шамбора.

Ж.-К.К.: А в Німеччині бароко є еквівалентом класицизму.

У.Е.: Саме тому Андреас Гріфіус для німців великий поет і співвідноситься, імовірно, із забутими французькими поетами. Я маю й іншу причину, що могла би пояснити, чому бароко більш або менш яскраво постає тут і там. Бароко виникає посеред періоду політичного занепаду, як це було в Італії, а от у Франції все навпаки — в той самий період влада суттєво посилюється. Надто могутній король не може дозволити своїм архітекторам піддаватись фантазії. Бароко — це вільнодумство, анархія.

Ж.-К.К.: Майже повстання. Отже, Франція була під диктатом жахливої сентенції Буало: «Аж ось прийшов Малерб — і вперше появив нам / Правдивий, чистий вірш у чергуванні рівнім».[10] Буало, о так, це, перш за все, антипоет. Назву ще одну довго невідому і нещодавно відкриту постать, сучасника нашого французького талібану — Бальтазара Грасьяна, автора «Придворного» («L’Homme de cour»).

У.Е.: Існує ще одна важлива постать тієї доби. Десь у той самий час, як Грасьян працював у Іспанії над своїм «Придворним», тобто «Oraculo manual у arte de prudencia», в Італії Торквато Ацетто писав «Про чесне приховування». І Грасьян, і Ацетто мають чимало дотичних. Але в той час, як Грасьян для більшого блиску при дворі радить обрати поведінку, що не відповідатиме вашій істинній сутності, Ацетто радить поводитися так, щоби приховати, який ви насправді, аби захиститися. Це все нюанси, звичайно, в текстах авторів обох трактатів про симуляцію, один з яких написаний про те, як бути кимось іншим, а інший — про те, як взагалі не бути.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Не сподівайтеся позбутися книжок» автора Умберто Еко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Реванш фільтрованих“ на сторінці 1. Приємного читання.