Розділ «Передмова»

Не сподівайтеся позбутися книжок

«Це вб'є те. Книга вб'є будівлю».[1] Віктор Гюго вкладає цю крилату фразу у вуста Клода Фролло, архідиякона Собору Паризької Богоматері. Звісно, архітектура не померла, але втратила свою функцію штандарта культури, яка піддається змінам. «Коли порівняти її з думкою, що набрала форми книги, якій досить трохи паперу, трохи чорнила і одного пера, — то чи ж можна дивуватися, що людський розум відмовився від архітектури заради друку?».[2] Наші «кам’яні Біблії» не зникли, але наприкінці Середньовіччя помітно занепали від сукупності рукописних, згодом — друкованих текстів, «мурашника умів», «вулика, куди золоті бджілки уяви зносять свій мед».[3] Так само не зможе витіснити з наших домівок і наших звичок паперову книжку — книжка електронна, якщо вона таки переважить. «Е-book» не вб’є книжку. Гутенберг і його геніальний винахід не скасували використання рукописних книг, як і рукописні книги не зупинили продаж сувоїв з папірусу — volumina. Практики та звички співіснують, і ми найбільші прихильники розширення спектру можливостей. Хіба кіно убило живопис? Хіба телебачення вбило кіно? Тож ласкаво просимо у світ планшетів та приладів, екран яких гарантує доступ до всієї світової бібліотеки, що її от-от оцифрують.

Питання полягає радше в тому, як зміниться внаслідок читання з екрана те, до чого ми раніше бралися, гортаючи сторінки. Що ми здобудемо з цими новими білими книжечками, і — насамперед — що ми втратимо? Можливо, старомодні звички. Втратимо сакральність, яка оточувала книжку в цивілізації, що поставила її на олтар. Особливу інтимність поміж автором і читачем, що їй обов’язково заважатиме гіпертекстуальність. Втратимо ідею певної «завершеності», властиву книжці, тож втратимо й певні практики читання. «Руйнуючи давній зв’язок між дискурсами та їх матеріальними утіленнями, — сказав Роже Шартьє на своїй інавгураційній лекції у College de France, — цифрова революція обов’язково спонукає до радикального перегляду наших дій і понять, які ми асоціюємо з письмом». Можливо, це великий переворот, але з ним ми дамо собі раду.

Жан-Клод Кар’єр та Умберто Еко не ставили за мету підсумувати природу трансформацій і пертурбацій, як віщує широкомасштабне (або ні) використання електронної книжки. Їхній досвід бібліофілів, колекціонерів старовинних і рідкісних книжок, дослідників і мисливців на інкунабули дає підстави зауважити подібність книжки та колеса, досконалого об’єкта, перевершити який неможливо навіть в уяві. Щойно цивілізація винайшла колесо, вона прирекла себе на вічне повторення ad nauseam. Незалежно від того, чи звернемося до часів винайдення перших книжок-зшитків (близько II століття нашої ери), чи до ще давніших часів сувоїв з папірусу, ми все одно опинимося перед фактом, який, попри всі зміни, демонструє надзвичайну вірність самому собі. Книжка постає як «колесо знання та уяви», зупинити яке не в змозі жодна очікувана та тривожна технологічна революція. Щойно цю тезу візьмемо за основу, почнеться справжнє обговорення.

Книжка в передчутті своєї технологічної революції. Але що таке книжка? Чим є книжки на наших етажерках або на полицях світових бібліотек, що містять у собі знання та мрії, які людство накопичувало, навчившись писати? Що думаємо про одіссею розуму на сторінках книжок? В які дзеркала ми дивимося? Якщо будемо брати до уваги лише вершки, лише шедеври, навколо яких вибудовано культурні консенсуси, то чи відповідатиме це головній функції книжки — надати безпечне місце тому, що постійно загрожене забуттям? Чи таки варто прийняти цей малоприємний образ нас самих, врахувавши, як бідно, мало й обмежено було написано? Чи книжка конче має втілювати прогрес та забуття темних віків, з яких ми, як нам самим здається, вже вийшли? Про що до нас промовляють книжки?

До занепокоєння стосовно природи того, що кажуть про нас наші ж книжкові полиці, додається також питання про те, чого ми досягли. Чи є книжки невикривленим відображенням творінь більш чи менш натхненного людського генія? Питання починає бентежити, щойно його озвучуєш. Як не згадати про всі ті вогнища, де ще горить стільки книжок? Ніби це книжки та свобода слова, символом якої вони стали, призвели до появи цензорів, що контролюють їх використання та поширення, іноді назавжди його припиняючи. І, оскільки ми тут ще не казали про організовані знищення, згадаймо, що у вогні назавжди замовкли цілі бібліотеки (вистачило чийогось простого бажання спалити і розвіяти попіл) і що кожне наступне вогнище ніби живилося попереднім, аж поки закріпилася думка про легітимність нищення книжок як способу регуляції цього неконтрольованого багатства. Тож чи можна відокремити історію творення книжки від історії бібліокосту, що розпочинається знову і знову? Цензура, незнання, тупість, інквізиція, аутодафе, недбалість, забудькуватість і вогонь створили стільки перепон на шляху книжки — часто фатальних. Зусилля з архівування та збереження ще не означають, що нам відомі всі Божественні комедії.

З цих міркувань про книжку та книжки, які, попри всі деструктивні пориви, таки дійшли до наших днів, випливають дві думки, навколо яких уривками велися розмови в Парижі, вдома у Жан-Клода Кар'єра, та в Монте Керіньйоне, вдома в Умберто Еко. Те, що ми називаємо культурою, насправді довгий процес добору та відсіву. Отже, цілі колекції книжок, живописних полотен, фільмів, коміксів та інших об'єктів мистецтва були або помилувані рукою інквізитора, або загинули у вогні, або ж загубились так і не пізнані. Чи це найкраща частина спадку попередніх століть? Чи таки найгірша? Чи в художній творчості ми зберегли самородки, а чи шумовиння? Ми досі читаємо Еврипіда, Софокла, Есхіла, вважаючи їх найбільшими грецькими трагіками. Але коли Арістотель у своїй «Поетиці» називає імена найкращих авторів трагедій, то не згадує жодного з них. Чи не є те, що ми втратили, вартіснішим і репрезентативнішим у давньогрецькому театрі за нами збережене? І хто тепер позбавить нас оцих сумнівів?

Заспокоїмо себе тим, що в сувоях папірусу, які згоріли разом із Олександрійською та іншими спаленими бібліотеками, були лиш шедеври несмаку та глупоти? З огляду на скарби занудства, що зберігаються в наших бібліотеках, чи зможемо ми оцінити втрати минулого, добровільні або ж насильницькі вбивства пам’яті, чи зможемо вдовольнитися тим, що змогли зберегти і що ми з усією нашою технікою знову намагаємося заховати в надійному місці, хоча це не дуже й вдається. Як наполегливо ми би не намагалися змусити минуле промовляти, в наших бібліотеках, музеях і синематеках є тільки ті твори, що не зникли з часом. Краще, ніж будь-коли, ми розуміємо, що культура — це те, що лишається після того, як все інше було забуте.

Найзахопливіша з-поміж усіх розмов та, у якій ідеться про похвалу глупоті, що тихо стежить за наполегливою роботою людства і ніколи не вибачається за свою категоричність. Саме тут набуває повноти сенсу зустріч між семіологом і сценаристом, колекціонером і шанувальником книжок. Перший зібрав колекцію дуже рідкісних творів про людські брехні та помилки, що вони, на його думку, є причинами всіх спроб створити теорію правди. «Людина — надзвичайна істота, — каже Умберто Еко. — Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми як би віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті». Якщо книжки призначені для того, щоб бути точним відображенням бажань і можливостей людства в пошуках кращого і довшого життя, то вони мають обов'язково виражати і надлишок честі з безчестям. Тож не сподіваймося позбутися творів брехливих і неправильних, тобто дурних під кутом зору нашої безпомильності. Вони ітимуть за нами, неначе вірні тіні, аж до кінця наших часів, чесно казатимуть, ким ми були, і скажуть навіть більше — ким ми є. Це пристрасні, наполегливі та направду безсоромні дослідники. Людині властиво помилятися, якщо ідеться про того, хто справді шукає та помиляється. Скільки шляхів, що вели в нікуди, стоїть за кожним розв’язаним рівнянням, доведеною гіпотезою, здійсненою спробою, прийнятим поглядом. Так само й книжки освітлюють мрію людства про звільнення від цієї виснажливої ганьби, водночас цю мрію затуманюючи та затемнюючи.

Відомий сценарист, театральний діяч та есеїст Жан-Клод Кар’єр так само симпатизує цій невідомій — і, як він сам каже, недостатньо часто відвідуваній — пам’ятці, тобто глупоті, що їй присвячено його нещодавно перевидану книжку: «Коли ми почали в 1960-х роках разом із Гі Бештелем роботу над „Словником глупоти“, який згодом багато разів перевидавали, то сказали собі: чому би прив'язуватися не лише до історії розуму, шедеврів, великих осяянь розуму? Люба Флоберові глупота нам видавалася набагато поширенішою, це самоочевидно, але також більш плідною, відвертою та, в певному сенсі, правдивою». Така увага до глупоти дозволила йому добре зрозуміти зусилля Умберто Еко з накопичення найяскравіших свідчень палкої та сліпої пристрасті самоомани. Звісно, ми могли б розкрити певну спорідненість — читай, співпрацю — глупоти та помилки, що їм ніщо протягом століть так і не змогло завадити. Але ще більше нас здивувало таке: поміж дослідженнями автора «Словника глупоти» та автора «Війни підробок»[4] є певна вибіркова близькість, що дуже явно проступила в записаних розмовах.

Жан-Клод Кар’єр і Умберто Еко — спостерігачі та літописці, яких потішають всі ці подорожні халепи, бо вони впевнені в тому, що ми можемо зрозуміти щось про пригоди людини і з її перемог, і з її поразок — поринають у блискучу імпровізацію навколо теми пам'яті, починаючи з провалів, пропусків, забуття та непоправних втрат, які — на рівні з шедеврами — становлять нашу пам’ять. Вони розважаються, демонструючи, яким чином книжка, попри шкоду, завдану фільтруванням, таки пройшла крізь усі пастки — собі на користь, але іноді й на шкоду. Перед викликом повного оцифрування текстів і застосування нових засобів електронного читання пам'ять про те, що випало на долю книжки, допомагає адекватніше оцінити анонсовані загрози. Ці усміхнені розмови на честь галактики Гутенберга додадуть утіхи усім читачам і закоханим у книжки бібліофілам. Можливо, вони спричинять ностальгію й у читачів електронних книжок.

Жан-Філіп де Тоннак

Наступний розділ:

Відкриття: Книжка не помре


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Не сподівайтеся позбутися книжок» автора Умберто Еко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Передмова“ на сторінці 1. Приємного читання.