Розділ «Кожна видана нині книжка — це пост-інкунабула»

У.Е.: І люди вигадали аптекарів, щоб їх розшифровували.

Ж.-К.К.: Якщо зникне рукописне листування, то з ним пропадуть і цілі професії. Графологи, писарі, колекціонери та продавці автографів… От чого мені бракує у використанні комп’ютера, так це чернеток. Особливо для діалогів. Мені бракує закреслень, слів на полях, початкового безладу і стрілочок, які розходяться в різні боки та є ознакою життя, руху, плутаного пошуку. І ще ж бачення цілого. Коли я пишу сцену для фільму і мені потрібно на неї шість сторінок, то я люблю всі ці сторінки бачити перед собою, щоби оцінити ритм, кинути око на потенційні тривалості. Комп’ютер цього мені не дає. Я мушу роздруковувати сторінки та розкладати їх перед собою. А що ви і далі пишете рукою?

У.Е.: Записки для секретаря. Але не тільки їх. Кожна моя нова книжка починається з рукописних нотаток. Я креслю схеми та діаграми, що їх на комп’ютері намалювати не так і легко.

Ж.-К.К.: Тема чернеток зненацька нагадала мені візит Боргеса 1976 або 1977 року. Я щойно купив помешкання в Парижі, там тривав ремонт і панував великий безлад. Я пішов по Боргеса в готель. Ми прийшли, перетнули подвір'я, Боргес тримався за мою руку, бо майже нічого не бачив, ми піднялися сходами, і я, не усвідомивши власної нетактовності, вибачився за безлад, який він і побачити не зміг би. І Боргес відповів мені: «Так, розумію. Це чернетка». Все, навіть ремонт у помешканні, нагадувало йому літературу.

У.Е.: Кажучи про чернетки, я би хотів згадати дуже промовистий феномен, пов'язаний із небаченими культурними змінами, до яких спричинилися нові техніки. Ми використовуємо комп’ютер, але шалено багато роздруковуємо. Мені, аби написати текст на десять сторінок, доводиться роздруковувати його п’ятдесят разів. Я вбиваю дюжину дерев, хоча колись, до входу комп'ютера в моє життя, дерев я вбивав усього з десяток.

Італійський філолог Джанфранко Контіні практикував те, що він називав «критика scartafacci», тобто вивчення різних фаз, які проходив твір, перш ніж набути готової форми. Як ми зможемо продовжувати це дослідження варіантів на комп'ютері? Але, попри всі очікування, комп’ютер не знищує проміжні етапи, а множить їх. Коли я писав «Ім’я троянди», тобто в час, коли у мене не було можливості опікуватися правками тексту, я віддавав рукопис, над яким працював, аби його ще раз надрукували на машинці. Після того я правив цю нову версію та знову віддавав її для передрукування. Але так не могло тривати безкінечно. В якийсь момент я мусив визнати версію тексту, що тримав у руках, остаточною. Я більше не міг продовжувати.

З комп'ютером усе навпаки — я друкую, правлю, вношу в текст правки, знову друкую, і знову, і знову. Тобто, я множу чернетки. Може існувати двісті версій одного тексту. Ви даєте філологу додаткову роботу. Хоча це не буде повною версією. Чому? Тому що завжди існуватиме й «фантомна версія». Я написав текст А на комп'ютері. Я надрукував. Я зробив правки. Ось текст Б, і я маю внести ці правки за допомогою комп’ютера: далі я знову друкую і отримую текст В (так вважатимуть філологи майбутнього). Але насправді ідеться про текст Г, тому що в час внесення правок я точно скористаюся свободою змінити ще щось. Тож між Б і Г, поміж текстом, який я правив, і версією, в яку я вніс ці правки, буде також певна фантомна версія, котра і є насправді версією В. Та ж історія — з послідовними коригуваннями. Філологам треба буде відновити стільки фантомних версій, скільки було переходів з екрану на папір і навпаки.

Ж.-К.К.: Одна американська школа письменників п’ятнадцять років тому опиралася комп’ютеру з причини, що різні етапи тексту з’являються на екрані вже надрукованими та позбавленими правдивої гідності рукопису. І тому їх було важко критикувати й правити. Екран надавав їм ваги, престижу вже виданого тексту. А от інша школа — навпаки, вважала, що комп’ютер надає, Як ви і сказали, можливість безкінечних правок і покращень.

Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви говорили про книжку до книжки, до появи навіть «кодексів», тобто про сувої папірусу — volumina. Без сумніву, ця частина історії книжки нам відома найменше.

У.Е.: В Римі, наприклад, поряд із бібліотеками існували крамнички, де книжки продавали у формі сувоїв. Шанувальники приходили до книгаря та замовляли, скажімо, сувій Вергілія. Книгар казав приходити за два тижні та спеціально для покупця копіював книжку. Можливо, існував запас примірників найбільш запотребованих творів. У нас дуже неточні відомості про купівлю книжок навіть після винайдення книгодрукування. Перші надруковані книжки купувалися без палітурки. Треба було спершу купити сторінки книги, а вже потім її оправити. Різноманітність обкладинок книжок, які ми колекціонуємо, є однією з причин, що пояснює радість, яку можна отримувати від бібліофіли. Що для аматора, що для фахового антиквара саме обкладинка може мати суттєве значення, якщо ідеться про вибір одного з двох примірників однієї і тієї ж книжки. Лише між XVII і XVIII століттями, здається, з’являються перші книжки, що продавалися вже в палітурках.

Ж.-К.К.: Це називалося «палітурка видавця».

У.Е.: Саме такі книжки стояли в бібліотеках нуворишів, які архітектори інтер'єру купували не поштучно, а погонними метрами в букіністів. Але був і інший спосіб персоналізувати надруковані книжки: лишати місце для буквиць на кожній сторінці, які згодом вручну ілюмінували, тобто розписували, і це переконувало власника книжки в тому, що він має унікальний рукописний примірник. Всю подібну роботу творили руками, звісно ж. Так само було з гравюрами: всі гравюри в книжці були розфарбовані вручну.

Ж.-К.К.: Треба уточнити, що книжки були дуже дорогими і що тільки королі, князі, багаті банкіри могли собі дозволити їх купувати. Поза сумнівом, ціна маленької інкунабули з моєї бібліотеки, що я показував, у час її виготовлення була вищою, ніж тепер. Давайте усвідомимо, як багато теляток треба було вбити, щоби виготовити таку книжку з тонкої шкіри мертвонароджених телят, де кожна сторінка тонша за пергамент. Режіс Дебре якось запитав, що сталось би, якби римляни та греки були вегетаріанцями. Ми не мали би книжок доби Античності, що їх було створено на пергаменті, тобто на міцній дубленій шкірі тварин.

Отже, книжки були дуже дорогі, але аж з часів XV століття виготовляли дешеві книжки, надруковані на поганому папері, що їх продавали за кілька су. Такі книжки подорожували всією Європою в кошиках рознощиків. Так само деякі ерудити перепливали Ла-Манш і переходили Альпи, щоби дістатися італійського монастиря, де зберігались особливо рідкісні праці, яких вони могли терміново потребувати.

У.Е.: Є одна добра історія про Герберта д’Орільяка, який став Папою Римським Сильвестром II у тисячному році. Він дізнався, що примірник «Фарсалії» Лукана належить такій особі, що готова книжку віддати. На заміну він обіцяє дати армілярну сферу (тобто сферичну астролябію) зі шкіри. І ось він отримує рукопис і виявляє, що в ньому бракує двох останніх пісень. Він не знав, що Лукан наклав на себе руки, так їх і не написавши. Тож, аби помститися, він надсилає лише половину сфери. Герберт був ученим та ерудитом, але ще й колекціонером. Тисячний рік часто представляють як якийсь неандертальський період. Але це неправда. І тут ми бачимо доказ.

Ж.-К.К.: Так само не слід уявляти африканський континент без книжок, ніби книжки є визначною ознакою нашої цивілізації. Бібліотека Тімбукту збагачувалася протягом усієї своєї історії працями, що їх студенти, які приїздили у часи Середньовіччя зустрітися з чорними мудрецями Малі, привозили з собою та залишали як об’єкти обміну.

У.Е.: Я був у цій бібліотеці. Одна з моїх мрій — ще раз поїхати в Тімбукту перед смертю. На цю тему в мене є історія, котра, на перший погляд, цієї теми взагалі не стосується, але щось оповідає нам про силу книжок. Саме під час подорожі до Малі мені трапилося відкрити для себе край догонів, чию космологію описав Марсель Ґріоль у своєму знаменитому творі «Бог води». Хоча насмішники кажуть, що Ґріоль багато навигадував. Але якщо тепер ви почнете розпитувати старого догона про його вірування, він вам розкаже саме те, що написав Ґріоль, — тобто те, що написав Ґріоль, стало історичною пам'яттю догонів… І коли ви туди прибуваєте (краще, коли з вершини неймовірного пагорба), вас оточують діти, які розпитують про все на світі.

І я почав розпитувати одного хлопчика, чи він мусульманин. «Ні, я аніміст», — відповів мені він. Але для того, щоби аніміст міг сказати, що він аніміст, йому потрібно чотири роки вчитись у Практичній школі високих наук (Ecole Pratique des Hautes Etudes), тому що аніміст не може знати, що він аніміст, так само, як неандерталець не знав, що він неандерталець. Отак на усну культуру впливають книжки.

Але повернімося до старовинних книжок. Ми пояснювали, що видрукувані книжки переважно оберталися в освіченому середовищі. Вони точно були поширенішими за рукописи, що їм передували, тож винайдення книгодрукування, поза сумнівом, є справжньою демократичною революцією. Не можна уявити собі Реформації та поширення Біблії без допомоги друкарства. У XVI столітті венеціанський друкар Альдо Мануце навіть здогадався видавати кишенькову книжку, яку було би легше носити. Я не знаю іншого ефективнішого способу переносити інформацію. Навіть комп'ютер із усіма його гігабайтами спершу потрібно увімкнути. Книжка цих проблем не має. Повторюю. Книжка — це як колесо. Щойно ви її винайшли — покращити її неможливо.

Ж.-К.К.: До речі, коли йдеться про колесо: є одна з великих загадок, яку мають дослідити спеціалісти з доколумбових цивілізацій. Як пояснити, що жодна з них не винайшла колеса?