Розділ «Кожна видана нині книжка — це пост-інкунабула»

У.Е.: Але це не означає, що Шампольйон міг би впоратись із своїм задумом, якби не спирався на Розетський камінь і на опубліковані репродукції Кірхера. 1992 року в Колеж де Франс я читав курс про пошуки ідеальної мови, і одне з занять присвятив Атанасію Кірхеру та його інтерпретації ієрогліфів. У той день асистент сказав мені: «Пане професоре, обережно. На лекцію прийшли всі єгиптологи Сорбонни, ось вони сидять у першому ряду». І я сказав собі, що пропав. Тоді я був дуже обережний, нічого не казав про ієрогліфи, лиш про позицію Кірхера. І я раптом усвідомив, що ті єгиптологи ніколи не займалися Кірхером (про якого вони могли чути як про божевільного); і вони дуже повеселилися. Так я познайомився з єгиптологом Жаном Йойотом, який передав мені цінну бібліографію про втрату й віднайдення ключа до ієрогліфів. Приклад зникнення мови на кшталт мови давніх єгиптян цікавить нас, звісно ж, у мить, коли ми відчуваємо, як нові небезпеки нависають над спадком світової культури.

Ж.-К.К.: Кірхер також був першим, хто опублікував щось на кшталт енциклопедії Китаю — «China monumentis illustrata».

У.Е.: Він перший помітив, що в китайських ідеограмах є іконічне походження.

Ж.-К.К.: І не забуваймо також його прекрасну «Ars magna lucis et umbrae», де міститься перша репрезентація ока, що дивиться на рухомі картинки крізь коробку, яка обертається, і це перетворює його на першого теоретичного винахідника кіно. До речі, кажуть, що саме він впровадив у Європі використання «чарівного ліхтаря» Laterna magica. Тож він торкнувся усіх галузей знань свого часу. Можна було би сказати, що Кірхер — це як інтернет до існування інтернету, тобто він знав усе, що можна було знати, і в його знанні було 50 % точності й 50 % помилковості чи фантазії. Цю пропорцію, можливо, є сенс порівняти з тим, що ми можемо читати на екранах наших моніторів. Додавши, все ж таки, що ми за це його і любимо — за те, що він придумав оркестр котів (де треба смикати котів за хвости), і за машину для очищення вулканів. Він спускався у великому кошику у жерло Везувія, і тримала його армія маленьких єзуїтиків.

Але Кірхер запотребований колекціонерами за виняткову красу його праць. Впевнений, що ми обоє — шанувальники Кірхера чи бодай його пречудово виданих робіт. Мені в колекції бракує тільки одного тексту — «Oedipus aegyptiacus» — який, без сумніву, є одним із найважливіших. Цю книжку вважають однією з найпрекрасніших книжок світу.

У.Е.: Для мене найбільш цікавою працею є «Arca Noe» з гравюрою, що її багато разів репродукували, де зображено Ковчег і всіх тварин, разом зі зміями, які ховаються в глибині трюму.

Ж.-К.К.: А також прекрасна гравюра, що зображує потоп. І не забуваймо про «Turris Babel». В цій праці він доводить, спираючись на хитромудрі обчислення, що Вавілонська вежа не могла бути завершена, бо, якби її добудували, вона би своєю висотою і вагою відхилила би Землю з її осі.

У.Е.: Ви бачите цей образ Землі, яку відхилено, і башту, що стирчить збоку, як ерегований член. Геніально! Також у мене є праці Каспара Шотта, учня Кірхера, теж німецького єзуїта… але я не хочу просто перераховувати мою власність. Питання, що ми могли б собі поставити, — про мотивацію, яка веде нас до колекціонування певних об’єктів бібліофіли. Чому ми обидва збираємо праці Кірхера? Є чимало інших причин вибрати певну старовинну працю. Наприклад, це може бути чиста любов до книжки як до об’єкта. Є колекціонери, що мають у колекції книжки XIX століття з нерозрізаними сторінками, і ці сторінки вони не розріжуть нізащо в світі. Їм ідеться про захист артефакту, про те, щоби зберегти його недоторканим. Також існують колекціонери, котрих цікавить лише палітурка, їх не обходить зміст книжок, якими вони володіють. Є ті, що цікавляться видавцями та шукатимуть, наприклад, книжки, видані Мануцієм. Деяких цікавить лише назва. І вони збиратимуть усі видання «Божественної Комедії». Інші ж обмежаться певною цариною: французька література XVIII століття. Є й такі, що вибудовують свою бібліотеку навколо якоїсь теми. Це мій випадок: я колекціоную, як уже сказав, усе, що має ознаки лже-науки, екстравагантне, окультне, а також присвячене вигаданим мовам.

Ж.-К.К.: І ви могли би пояснити такий дивовижний вибір?

У.Е.: Мене захоплює помилка, відмова визнати очевидне і дурість. Я тут дію дуже по-флоберівськи. Як і ви, обожнюю глупоту. Я описав у «Війні підробок» візити до американських музеїв репродукцій витворів мистецтва (включно з восковою статуєю Венери Мілоської, з руками). В «Межах інтерпретації» я розробив теорію брехні та фальсифікаторів. Зрештою, на роман «Маятник Фуко» мене надихнули окультисти, які у все фанатично вірять. А що до «Баудоліно», то центральний персонаж — геніальний фальсифікатор, ще й чинить на благо.

Ж.-К.К.: Безумовно, також тому, що брехня — єдина дорога до правди.

У.Е.: Брехня ставить під сумнів усі спроби побудувати теорію на правді. Якщо можна порівняти це з автентичним твором, який стояв біля джерел, то існує також спосіб пізнати брехню. Набагато складніше довести, що автентичний текст — направду автентичний.

Ж.-К.К.: А от я — не справжній колекціонер. Все моє життя я купую книжки тільки тому, що вони мені сподобалися. Понад усе я люблю різноманітність у бібліотеці, сусідство різних об'єктів, які навіть протистоять один одному та б'ються.

У.Е.: Мій сусід у Мілані колекціонує тільки ті книжки, які вважає красивими, як і ви. Так, у нього може бути Вітрувій, інкунабула «Божественна Комедія» та гарна книжка сучасного художника. Це абсолютно не мій випадок. Я говорив про пристрасть до Кірхера. Аби мати всі його книжки, аби знайти екземпляр «Ars magnaesia», що точно є найменш естетично довершеним надбанням моєї колекції, я готовий заплатити величезні гроші. До речі, про мого сусіда, виявилося, що в нього, як і в мене, є примірник «Гіпнеротомахії Поліфіла», можливо, найгарнішої книжки на світі. Ми дуже сміялися, тому що напроти будинку, де ми живемо, в замку Сфорца, є знаменита бібліотека Трівульціо, якій належить третій примірник «Гіпнеротомахії», і це, безсумнівно, найвища концентрація «Гіпнеротомахій» у світі в радіусі п’ятдесяти метрів! Звісно, я маю на увазі перше видання, інкунабулу 1499 року, а не пізніші.

Ж.-К.К.: То ви продовжуєте збагачувати колекцію?

У.Е.: Колись я бігав у пошуках цікавинок. Тепер обмежуюсь рідкісними приїздами за потреби. Прицілився на якість. Або ж намагаюся заповнити порожнини в opera omnia певного автора. Як це відбувається з Кірхером.

Ж.-К.К.: Одержимість колекціонера часто полягає саме в бажанні отримати рідкісний об’єкт, а не зберігати його. Я знаю дивовижний анекдот на цю тему. Отже, існує два примірники книжки, з якої почалася бразильська література — «Guarani», виданий у Ріо 1840 року роман. Один у музеї, а другий примірник десь собі блукав. Мій друг Хосе Міндлін, великий бразильський колекціонер, дізнався, що книжка належить комусь у Парижі і що власник готовий її продати. Тож мій друг купує квиток на літак із Сан-Паоло до Парижа, знімає кімнату в готелі «Ritz» — все, аби зустрітись із центральноєвропейським поціновувачем, якому належить омріяний примірник книжки. Отже, двоє чоловіків на три дні зачиняються в готельному номері для торгу. Три дні неприємної суперечки. Зрештою вони дійшли згоди, книжка належить Хосе Міндліну, котрий одразу ж сідає в літак додому. Під час перельоту в нього є чимало часу, аби розгорнути щойно придбану книжку, і тут він розчаровано констатує, що сама по собі книжка не містить нічого надзвичайного, попри його очікування. Він крутить книжку в руках на всі боки, вишукує рідкісні деталі та особливості, зрештою — кладе поруч із собою. Та забуває її в літаку. Він купив цінну річ, але вона одразу ж втратила для нього свою значимість. Сталося диво, бо персонал авіаліній «Air France» помітив забуту річ і відклав книжку, аби повернути її господарю, тож Міндлін зміг її забрати. Хоча сказав, що йому від того ні холодно, ні жарко. Можу підтвердити: коли мені довелося позбутися частини бібліотеки, то я нічого особливого не відчув.

У.Е.: Теж мав подібний досвід. Справжнього колекціонера більше цікавить пошук, а не володіння — так само справжнього мисливця більше обходить власне полювання, аніж приготування й дегустація вбитих тварин. Я знаю колекціонерів (і, зверніть увагу, люди колекціонують усе — книжки, марки, листівки, корки від шампанського), які протягом усього свого життя збирають колекцію, аж доки зберуть її повністю та продадуть, віддадуть у бібліотеку чи в музей…

Ж.-К.К.: Я отримую, як і ви, чимало каталогів від книгарів. Більшість — це каталоги каталогів книжок. «Книжки про книжки», як їх називають. Є аукціони, де продають каталоги книгарень. Деякі з них датовано XVIII століттям.

У.Е.: Я мушу позбуватися цих каталогів, хоча часто вони — просто витвори мистецтва. Але місце книжки також має свою ціну, і ми про це поговоримо. Тепер усі каталоги я відніс в університет, де керую відкритою магістратурою для майбутніх видавців. Звісно, курс передбачає вивчення історії книжки. У себе вдома залишив декілька каталогів, які стосуються дорогих моєму серцю тем, а також ще декілька — неймовірно гарних. Деякі з таких каталогів цінуються не справжніми бібліофілами, а нуворишами, що хочуть інвестувати в старовинні книжки. І це нагадує мені книжки з мистецтва. Якби їх не надсилали безкоштовно, то коштували б вони дуже дорого.