Розділ «Назвати імена всіх учасників битви під Ватерлоо»

Не сподівайтеся позбутися книжок

битви під Ватерлоо

Ж.-Ф. де Т.: Ви згадали про те, як складно сьогодні знайти адекватні інструменти зберігання того, що потрібно зберегти. Але хіба зберігання — це функція пам'яті?

У.Е.: Ні, звичайно. Пам'ять — чи то наша індивідуальна пам'ять, чи то наша колективна пам’ять, тобто культура — має подвійну функцію. Одна — це справді збереження певних даних, інша — це забування інформації, що нам не прислужиться, що займає зайве місце в наших мізках. Культура, що не вміє фільтрувати спадщину попередніх століть, — це культура, схожа на борхесового персонажа на ім'я Фунес, який має здатність пам'ятати все. Культура — це цвинтар зниклих назавжди книжок та інших об'єктів. Сьогодні пишуть праці про цей феномен мовчазної відмови від одних залишків минулого та, з іншого боку, розміщення інших елементів цієї ж культури в своєрідному морозильнику, про запас. Архіви та бібліотеки — це холодильники, в яких ми зберігаємо пам’ять таким чином, щоби культурний простір не був засмічений усім цим гармидером, але і не відмовлявся би від нього. І в майбутньому, якщо серце накаже, ми завжди зможемо до них звернутися.

Можливо, історик міг би знайти імена всіх учасників битви під Ватерлоо, але їх не вивчатимуть ні у школі, ні в університеті, тому що ці деталі не необхідні, а можливо, навіть небезпечні. Наведу інший приклад. Ми знаємо все про Кальпурнію, останню дружину Цезаря, до Березневих Ід, день убивства, коли вона порадила Цезарю не йти в Сенат, бо їй наснився поганий сон. Після смерті Цезаря ми нічого про неї не знаємо. Вона зникла з нашої пам'яті. Чому? Тому що володіти інформацією про неї більше не було корисно. А не тому, що вона жінка, як можна було би подумати. Наприклад, Клара Шуман теж жінка, але ми знаємо все, що вона робила після смерті Роберта. Культура — це саме такий добір. Натомість сучасна культура через інтернет надає так багато деталей про всіх Кальпурній на планеті щодня й щохвилини, що хлопчик, який готує домашнє завдання, може вирішити, ніби Кальпурнія була такою ж важливою, як і Цезар.

Ж.-К.К.: Але якщо робити добір для майбутніх поколінь? Хто добиратиме? Як передбачити, що цікавитиме наших нащадків, що для них стане незамінним чи просто корисним, а чи бодай приємним? Як фільтрувати, якщо, за вашими словами, все через наші комп’ютери приходить невпорядкованим, без ієрархії, без добору? Інакше кажучи, як створити нашу пам'ять у цих умовах, знаючи, що пам’ять є питанням вибору, уподобань, відсторонення, вільних чи невільних лакун? Знаючи, що пам'ять наших нащадків більше не матиме такої ж природи, що й наша пам'ять. А якою буде пам’ять клонів?

За освітою я історик і знаю, наскільки ми маємо остерігатися документів, які покликані дати нам точні відомості про минулі події. Можу ілюструвати цю тему зі свого досвіду. Батько моєї дружини Нааль був іранським ерудитом, який, поміж іншими роботами, досліджував одного багдадського палітурника на ім’я Аль-Надім. Ви знаєте, що іранці першими почали оправляти книжки, вони ж винайшли палітурку, що повністю вкриває та захищає сторінки. Цей чоловік був освіченим палітурником, а також — каліграфом, він цікавився книжками, які оправляв, і цікавився настільки, що перечитував кожну з тих книжок і про кожну писав резюме. Оправлені його руками книжки сьогодні вже переважно зникли, і від них зосталися лише записки палітурника, його каталог, названий «Аl-Fihrist». Реза Таджадод, автор дослідження, запитував, що саме — крізь особистісний фільтр цінної роботи палітурника — ми можемо знати про книжки, які пройшли через його руки і про існування яких ми знаємо тільки від нього самого.

У.Е.: Деякі скульптури та картини Античності ми знаємо тільки з описів. Такі описи називаються «екфразис». Коли в часи Мікеланджело в Римі знайшли скульптуру Лаокоона елліністичного періоду, то її було ідентифіковано на основі описів Плінія Старшого.

Ж.-К.К.: Але якщо тепер до наших послуг є все про все, без фільтра, сукупність необмеженої інформації, що доступна з наших ПК, то що означає пам’ять? Яким стане значення цього слова? Коли поруч із нами буде електронний слуга, який зможе відповісти на всі наші запитання, навіть на ті, що ми й сформулювати не спроможні, то що ми матимемо знати? Коли наш протез буде всім, абсолютно всім, чого ще ми будемо повинні навчитися?

У.Е.: Мистецтва синтезу.

Ж.-К.К.: Так. І навіть самої дії навчання. Тому що навчанню вчаться.

У.Е.: Так, вчитися контролювати інформацію, достеменність якої перевірити не можемо. Саме це — проблема вчителів. Для підготовки домашнього завдання школярі та студенти шукатимуть потрібне в інтернеті, не знаючи, чи та інформація точна. І як вони могли б те знати? Тому вчителям я раджу задавати учням таке дослідження: знайдіть десять різних джерел на запропоновану тему та порівняйте їх. Ідеться про вправу критичного ставлення до інтернету, про навчання не приймати все на віру.

Ж.-К.К.: Тема фільтрування також означає: ми маємо вирішувати, що повинні читати. Газети щотижня пишуть про п'ятнадцять шедеврів, «які не можна пропустити», і так пишуть про всі види мистецтва.

У.Е.: Я одного разу сформулював теорію децимації. Візьмімо за приклад галузь нехудожньої літератури. В ній достатньо читати кожну десяту книжку. В усіх інших досить відкрити бібліографію та примітки, щоби негайно зрозуміти, чи її дані вартісні, чи ні. Якщо книжка цікава, читати її не обов’язково, тому що її точно коментуватимуть, цитуватимуть, критикуватимуть в інших працях, включно з тими, які ви читатимете. А якщо ви ще й університетський вчений, то щодня отримуєте стільки роздрукованих матеріалів ще до публікації власне нових книжок, що читати вже опубліковане часу у вас немає. В кожному разі, поки та книжка до вас дійде, вона стане вже застарілою. І я вже не кажу про те, що в Італії називають «вже приготовленими та з’їденими» книжками, тобто книжками, що приурочені до певної події чи видані за певної нагоди і які не дають підстав витрачати на них ваш власний час.

Ж.-К.К.: Коли я був студентом історичного факультету, а було це п’ятдесят чи п’ятдесят п’ять років тому, нам надавали хронологію, необхідну для опрацювання певної теми, і це полегшувало запам’ятовування. Нам не потрібно було дізнаватись дати та було й нецікаво це робити поза запропонованою вправою. Якби ми намагалися зробити щось подібне в інтернеті, треба було би перевірити вірогідність інформації. Цей інструмент мав би принести нам певний комфорт, відкривши доступ до всього і казна-чого, правдивого і не дуже правдивого, але насправді кинув нас у стан крайньої тривоги. Я уявляю, що сайти, присвячені Умберто Еко, наповнені неправдивою інформацією чи, щонайменше, неточностями. Чи завтра нам не знадобиться секретар-верифікатор? Чи ми не вигадаємо нову професію?

У.Е.: Але завдання персонального верифікатора буде не таким уже й простим. Ви і я, ми можемо собі дозволити бути верифікаторами того, що нас стосується. Але хто буде верифікатором того, що стосується Клемансо чи Буланже? Хто їм платитиме? Точно не французька держава, бо їй доведеться і так оплачувати верифікаторів для всіх офіційних осіб з історії Франції!

Ж.-К.К.: Я все ж таки вважаю, що тією чи іншою мірою ми матимемо все більшу потребу у таких верифікаторах. Ця професія стане звичайною.

У.Е.: А хто верифікуватиме верифікатора? Колись такі люди були членами великих культурних інституцій, Академій та Університетів. Коли пан Хтось, член Університету Чогось, видавав працю, присвячену Клемансо чи Платону, треба було брати до уваги, що всі посилання там точні, тому що він просидів ціле життя в бібліотеках, перевіряючи всі джерела. Але сьогодні є великий ризик, що пан Хтось також зібрав інформацію в інтернеті, тому до всього написаного треба ставитись із пересторогою. Хоча, будьмо чесними, таке могло статись і до появи інтернету. Так само індивідуальна та колективна пам'ять не є фотографічними відбитками того, що насправді відбулося. Це реконструкція.

Ж.-К.К.: Ви, як і я, знаєте, наскільки вимоги націоналізму вплинули на бачення певних подій. Історики, попри власну волю, і сьогодні часто підкоряються видимій чи невидимій ідеології своєї країни. Китайські історики оповідають нісенітниці про Тибет і Монголію, і це вивчають у китайських школах. Ататюрк свого часу повністю переписав історію Туреччини. Він написав її так, що турки жили в Туреччині в Римську добу, за століття до їхньої появи. І так відбувається всюди… Якщо ми захочемо перевірити, то де перевіримо? Турки, як нам здається, що ми знаємо, прийшли з центральної Азії, і перші мешканці Туреччини не лишили по собі писемності. Що робити?

У.Е.: Така ж проблема з географією. Ми не так уже й давно визнали реальні розміри Африки, що їх применшували імперіалістичні ідеологи.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Не сподівайтеся позбутися книжок» автора Умберто Еко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Назвати імена всіх учасників битви під Ватерлоо“ на сторінці 1. Приємного читання.