Розділ «Ніщо не зупинить марнославство»

марнославство

Ж.-Ф. де Т.: Минуле доходить до нас деформованим у всі можливі способи, особливо коли дурість береться його нам передати. Ви наполягли також на тому, що культура пам'ятає лише піки творення, Гімалаї, нехтуючи майже всім тим, що і так було не на нашу користь. Ви могли б надати декілька прикладів цієї категорії «шедеврів»?

Ж.-К.К.:Мені одразу на думку спала надзвичайна праця в трьох томах — «Безумство Христа», де автор пояснює, що персонаж у реальності був «фізичним і ментальним дегенератом». Проте автор праці Біне-Сангле був відомим професором медицини, свою працю він видав на початку XX століття, 1908 року. Процитую декілька фрагментів: «Тривала анорексія та напад гематидрозу, передчасна смерть на хресті від захлинання, яке викликав плевричний вилив туберкульозної природи з лівого боку грудей…». Автор уточнює, що Ісус був низьким на зріст і мало важив, походив з родини виноробів, де пили добре вино, тощо. Коротше, «протягом тисячі дев’ятисот років західна спільнота живе з помилкою діагнозу». Це книжка безумця, але складена з серйозністю, що заслуговує на успіх.

У мене є інша історія. Ідеться про французького прелата XIX століття, на якого впало осяяння. І він осягнув, що атеїсти — це не збоченці і не злі люди. А просто божевільні. І їх треба закривати в спеціальних лікарнях для атеїстів і лікувати. Наприклад, холодним душем і щоденним читанням двадцяти сторінок богослова Боссюе. Відтак більшість повернуть собі здоров’я.

Автор на ім’я Лефебр, здається, дуже освічений, представив свою книжку великим психіатрам того часу — Пінелю, Екіролю — які, звісно, її не сприйняли. Я написав сценарій для телефільму «Credo», його зняли двадцять п’ять років тому з Жаком Дере в головній ролі, де описую повну протилежність цього ненормального прелата, що хотів ув’язнити і поливати душем усіх атеїстів. Якось у «Le Monde» я прочитав історію вчителя історії з Києва, котрого заарештувало КДБ, допитували, визнали божевільним і відправили в лікарню. Уявляю собі той допит.

У.Е.: Варто було би згадати ще давніше минуле. Працюючи над книжкою про пошук досконалої мови, я натрапив на божевільних лінгвістів, авторів безумних теорій про походження мови, серед яких найцікавішими були націоналісти, на думку яких мова їхньої країни — мова Адама. Скажімо, на думку Гійома Постеля, кельти походили від Ноя. Інші, з Іспанії, проводили родовід кастильської мови аж до Тубала, сина Яфета. Для Йоганеса Бекануса всі мови походили з первинної мови, антверпенського діалекту. Барон Рікольт підтримував думку, що фламандська мова — єдина розмовна мова в колисці цивілізації. У тому ж XVII столітті Георг Стірнгельм у своїй праці «De linguarum origine praefatio» доводить, що готська мова, яку він вважає старонорвезькою, була першоджерелом усіх відомих мов. Шведський вчений Улоф Рудбек в праці «Atlantica sive Mannheim vera Japheti posterorum sedes ac patria» (і там три тисячі сторінок!) стверджує, що Швеція — батьківщина Яфета, а шведська мова — мова Адама. Один із сучасників Рудбека, Андреас Кемпе, написав пародію на всі ці теорії, в якій ідеться про те, що бог розмовляв шведською мовою, Адам — данською, а Єву спокусив франкомовний змій. А згодом з’являється Антуан де Рівароль, який звісно, не стверджував, що французька мова — це прамова, але говорив, що вона найбільш раціональна, бо англійська — надто складна, німецька — надто брутальна, італійська — надто плутана тощо.

Далі ми доходимо до Гайдеггера, який стверджував, що філософія може бути лише грецькою чи німецькою мовою — і тим гірше для Декарта чи Лока. А ще нещодавно була історія з пірамідологами. Найбільш відомий з них — Чарльз П'яцці Сміт, шотландський астроном — віднайшов у піраміді Хеопса всі міри всесвіту. Цей жанр дуже багатий, естафету в нього перейняв інтернет. Введіть слово «піраміда» в інтернеті. Помножена на мільйон висота піраміди — це відстань між Землею і Сонцем; помножена на мільярд її вага — це вага Землі; якщо помножити на два довжину чотирьох її граней, отримаєте одну шістдесяту довжини екватора, тож піраміда Хеопса це 1/43200 Землі.

Ж.-К.К.: Так само є люди, які запитують, скажімо, чи не був Міттеран реінкарнацією фараона Тутмоса II.

Ж.-Ф. де Т.: Те ж саме відбувається зі скляною пірамідою в Луврі,яка, як подейкують, складається з 666 скелець — попри те, що це число регулярно спростовують її творці та працівники музею. Правда — це те, що Ден Браун цифру підтвердив…

У.Е.: Наш каталог безумства можна було би продовжувати без кінця. Наприклад, ви знаєте знаменитого доктора Тіссо та його дослідження на тему мастурбації як причини сліпоти, глухоти, шизофренії та інших нещасть. Я додав би ще працю автора, імені якого вже не пам’ятаю, про сифіліс як небезпечну хворобу, що може викликати туберкульоз.

Такий собі Андріє 1869 року видав книжку про недоліки зубочисток. Пан Екошуар написав про різні техніки наштрикування, інший, такий собі Фумель, 1858 року написав про дію ударів різками, додавши перелік письменників і видатних митців, яких таким чином били — від Буало до Вольтера та Моцарта.

Ж.-К.К.: Не забувайте про Едгара Берільйона, члена Інституту, який 1915 року написав, що німці дефекують у більших кількостях, ніж французи. І що навіть за кількостями екскрементів можна дійти висновку, чи це німці проходили, чи ні. А мандрівник може дізнатися, що перейшов кордон між Лотарингією та Рейнланд-Пфальц, звернувши увагу на величину гівенця на узбіччях. Берільйон навіть вживає словосполучення «polychésie німецької раси», де слово «polychésie» утворено від давньогрецьких слів «πολύς, polus» («численний») і «χέζω, khezö» («серти»). Це слово навіть є в заголовку однієї з його книжок.

У.Е.: А такий собі Шеньє-Дюшен 1843 року розробив систему перекладу французької мови на ієрогліфи, що їх могли би зрозуміти всі народи. Інший — Шасеньйон — написав 1779 року чотири томи з заголовком «Катаракти уяви, потоп графоманії, літературна нудота, енциклопедична кровотеча, монстр із монстрів», а їх зміст додумайте самі (наприклад, там є похвала похвалі та роздуми про корінь солодки).

Найцікавіший феномен — це божевільні, що писали про божевільних. Гюстав Брюне у «Літературних безумцях» (1880 рік) не робить жодного розрізнення між дуркуватими і серйозними текстами, але окремо вирізняє тексти, написані імовірно психічно хворими особами. В цьому списку — до речі, дуже і дуже смачному — є і Гендріон, який 1718 року представив твір про постать Адама, і Сірано де Бержерак, і де Сад, і Фур’є, і Ньютон, і По, і Волт Вітмен. Згадали й Сократа, що справді не був письменником, бо ніколи не писав, але якого теж назвали серед божевільних, адже він визнавав існування сімейного демона (очевидно, ідеться про мономанію).

У своїй книжці про літературних безумців Блав’є називає (з-поміж п’яти тисяч імен) апостолів нових космогоній, гігієністів, які нахвалюють переваги ходи задом наперед, такого собі Мадроля, що написав трактат про теологію шляхів залізничного сполучення, Пассона, який 1829 року видав «Демонстрацію нерухомості Землі», а також роботу якогось Тарді, що він 1878 року доводив: Земля обертається довкола своєї осі за сорок вісім годин.

Ж.-Ф. де Т.: У «Маятнику Фуко» ви пишете про видавництво, яке англійською можна було би назвати «vanity press», тобто видавництво, що видає книжки коштом авторів. Це також місце появи деяких шедеврів…

У.Е.: Так. Але тут не йдеться про романну вигадку. До того, як написав цей роман, я опублікував розвідку про видавництва цього типу. Достатньо надіслати текст у одне з таких видавництв, щоб воно щедро оросило вас похвалами про ваші літературні чесноти та запропонувало видаватись у них. Ви вражені. Вони дають вам підписати угоду, згідно з якою ви повинні фінансувати видання вашого рукопису, в обмін на що видавець забезпечує добру пресу і навіть — чому б і ні, справді — літературні відзнаки. Контракт не уточнює, скільки примірників видавець має надрукувати, але наполягає, що всі не продані книжки буде знищено, «якщо тільки ви не захочете їх придбати». Видавець друкує три сотні примірників, сотня з яких призначена для подарунків родичам письменника, і ще дві сотні — для надсилання в редакції, де ті книжки одразу ж викидають у смітник.

Ж.-К.К.: Лиш подивившись на назву видавництва.

У.Е.: Але у цього видавництва є довірені рецензенти, що швидко пишуть огляди та вихваляють цю «важливу» книжку. На радість родичам, автор купує ще, скажімо, сотню примірників (що їх видавець швидко додрукує за потреби). Наприкінці року автору кажуть, що продажі добрими не були (і що наклад досяг десяти тисяч примірників), тож нерозпродані книжки буде знищено. Скільки автор хотів би купити таких примірників? У письменника фрустрацію викликає думка про знищення омріяної книжки. Тож він купує ще три тисячі примірників. Видавець друкує ці три тисячі та продає їх автору. Оборудка процвітає, бо у видавця майже немає жодних витрат на дистрибуцію.