Розділ «Бертран Рассел (1872-1970)»

Передбачаючи можливі заперечення, я виходитиму з того, що фізичний світ, який існує незалежно від сприйняття, може мати певну структурну схожість зі світом наших сприйняттів, але не може мати якої-небудь якісної схожості. Коли я говорю, що він має структурну схожість, я виходжу з того, що відносини, які упорядковують, у термінах яких визначається структура, є такими самим просторово-часовими відносинами, які нам відомі з нашого власного досвіду. Деякі факти фізичного світу - саме ті, природа яких визначається просторово-часовою структурою, - є, отже, такими, якими мн їх можемо уявити. З іншого боку, факти, що стосуються якісного характеру фізичних явищ, є, мабуть, такими, якими ми їх і уявити не можемо.

Далі, тоді як немає жодних утруднень для припущення, що існують неймовірні факти, ми все-таки повинні думати, що, крім звичної віри, не може бути такої віри, факти якої були б факти неймовірні. Це дуже важливий принцип, але якщо тільки він не зіб'є нас зі шляху, то вже трохи знадобиться уваги до логічної сторони справи. Першим пунктом логічної сторони є те, що ми можемо знати загальну пропозицію, хоч і не знаємо жодних конкретних прикладів її. На вкритому галькою морському березі ви можете сказати з вірогідною істинністю вашого вислову: "На цьому березі є камінчики, яких ніхто ніколи не помітить". ...Ми так само повністю розуміємо твердження:

"Всі люди смертні", як розуміли б його, якби могли дати повний перелік усіх людей; бо для розуміння цієї пропозиції ми повинні з'ясувати тільки поняття "людина" і "смертний" і значення того, що є кожним конкретним прикладом цих понять.

Тепер візьмемо твердження: "Існують факти, яких і не можу уявити". Я не розглядаю питання про те, чи є це твердження істинним; я хочу тільки показати, що воно має розумний зміст. Перш за все зазначимо, що якби воно не мало розумного змісту, то твердження, що суперечить йому, також не мало б змісту й, отже, не було б істинним, хоча воно також не було б і помилковим. Зазначимо далі, що для того, щоб зрозуміти таке твердження, досить наведених прикладів із непоміченими камінчиками або з числами, про яких не думають. Для з'ясування таких речень необхідно тільки розуміти слова і синтаксис, що беруть участь у реченні, що ми і робимо. Якщо все це є, то речення зрозуміле; чи є воно істинним - це інше питання.

...Особливістю цих випадків є те, що ми можемо уявити загальні обставини, які могли б підтвердити нашу віру, але не можемо уявити конкретних фактів, що є і прикладами загального факту.

...Віра, яка належить до того, що не надане в досвіді, відноситься, як показує наведений вище розгляд, не до індивідуумів зовні досвіду, а до класів, жоден член яких не даний у досвіді. Віра повинна завжди бути доступною розкладанню на елементи, які досвід зробив зрозумілими, але коли віра набуває логічної форми, вона вимагає іншого аналізу, який припускає компоненти, невідомі з досвіду. Якщо відмовитися від такого аналізу, що психологічно вводить в оману, то в загальній формі можна сказати: кожна віра, що не є простим імпульсом до дії, має образотворчу природу, сполучену з відчуттям схвалення або несхвалення; у разі схвалення вона "істинна", якщо є факт, що має із зображенням, в яке вірять, таку саму схожість, яку має прототип з образом; у разі несхвалення вона "істинна", якщо такого факту немає. Віра, що не є істинною, називається "помилковою".

Це і є визначення "істини" і "хиби".

Я підходжу тепер до визначення "пізнання". Як і у випадку з "вірою" й "істиною", тут є деяка неминуча невизначеність і неточність у самому понятті. Нерозуміння цього призвело, як мені здається, до істотних помилок у теорії пізнання. Проте слід бути наскільки можливо точним відносно неминучого недоліку точності у визначенні, якого ми шукаємо.

...Яку ознаку, крім істинності, повинна мати віра для того, щоб вважатися знанням? Проста людина сказала б, що має бути надійне свідчення, здатне підтвердити віру. Під звичним кутом зору це правильно для більшості випадків, в яких на практиці виникає сумнів, але як вичерпна відповідь на питання це пояснення не годиться. "Свідчення" складається, з одного боку, 8 фактичних даних, які приймаються за безперечні, і, з іншого боку, з певних принципів, за допомогою яких із фактичних даних робляться висновки. Зрозуміло, що цей процес незадовільний, якщо ми знаємо фактичні дані й принципи висновку тільки на основі свідоцтва, оскільки в цьому випадку ми потрапляємо в порочне коло або в нескінченний регрес. Ми повинні, тому, звернути нашу увагу на фактичні дані й принципи висновку. Ми можемо сказати, що знання складається, по-перше, з певних фактичних даних і певних принципів висновку, причому ні те, ні інше не потребує стороннього свідоцтва, і, по-друге, з усього того, що може затверджуватися за допомогою застосування принципів висновку до фактичних даних. За традицією вважається, що фактичні дані постачаються сприйманням і пам'яттю, а принципи висновку є принципами дедуктивної й індуктивної логіки.

У цій традиційній доктрині багато незадовільного, хоча, врешті-решт, зовсім не впевнений, що ми можемо тут дати щось краще. По-перше, ця доктрина не дає змістовного визначення "пізнання" або принаймні дає не суто змістовне визначення; не зрозуміло, що є спільного між фактами сприйняття і принципами висновку. По-друге, ...дуже важко сказати, що є фактами сприйняття. По-третє, їх дедукція виявилася набагато менш могутньою, ніж вважалося раніше; вона не дає нового знання, крім нових форм слів для встановлення істин, у деякому розумінні вже найманих. По-четверте, методи висновку, які можна назвати в широкому значенні слова "індуктивними", ніколи не були задовільно сформульовані; а якщо навіть і були правильно сформульовані, то повідомляли своїм висновкам тільки ймовірність; більш того, в будь-якій найбільш можливо точній формі вони не мають достатньої самоочевидності й повинні, якщо взагалі повинні, братися тільки на віру, і то тільки тому, що здаються неминучими для отримання висновків, які ми всі приймаємо.

Є, взагалі кажучи, три способи, які були запропоновані для того, щоб справитися з труднощами у визначенні "пізнання". Перший, і найстаріший, полягає в підкресленні поняття "самоочевидність". Другий полягає в усуненні відмінності між посилками й висновками й у твердженні, що пізнання полягає в когерентності кожного предмета віри. Третій, і найрадикальніший, полягає у вигнанні поняття "пізнання" зовсім і в заміні його "вірою, яка обіцяє успіх", де "успіх" може, ймовірно, тлумачитися біологічно. Ми можемо розглядати Декарта, Гегеля і Дьюї як представників цих трьох поглядів.

Декарт вважає, що все те, що я розумію ясно і виразно, є істинним. Він вважає, що з цього принципу він може вивести не логіку і метафізику, а й також фактичні дані, принаймні теоретично. Емпіризм зробив цей погляд неможливим; ми не думаємо, щоб навіть щонайвищий ступінь ясності в наших думках допоміг нам продемонструвати існування мису Горн. Але це не усуває поняття "самоочевидність": ми можемо сказати, що те, що говорить Декарт, стосується очевидності понять, але що, крім цієї очевидності, існує також і очевидність сприйняттів, за допомогою якої ми доходимо до знання фактичних даних. Я не думаю, що ми можемо повністю обійтися без самоочевидності. Якщо ви посковзнетеся на апельсиновій шкірці і стукнетеся потилицею об бруківку, то ви відчуєте мало симпатії до філософа, який переконуватиме вас, що немає повної упевненості в тому, зазнали ви удар чи ні. Самоочевидність примушує вас також прийняти доказ, що якщо всі люди смертні й Сократ - людина, то Сократ смертний. Я не знаю, чи містить самоочевидність у собі щось більше, крім деякої твердості переконання; єство її полягає в тому, що, коли вона є, ми не можемо не вірити. Якщо, проте, самоочевидність повинна прийматися як гарантія істини, тоді це поняття необхідно ретельно відрізняти від інших, які мають суб'єктивну схожість із ним. Я гадаю, що ми повинні зберегти це поняття як таке, що стосується визначення "пізнання", але не як саме по собі достатнє для цього.

Інша трудність із самоочевидністю полягає в тому, що вона є питанням ступеня. Удар грому безперечний, а дуже слабкий шум уже не володіє безсумнівністю; те, що ви бачите сонце в ясний день, самоочевидно, а неясний контур чогось у тумані може бути ілюзорним; силогізм із модусом Barbara очевидний, а складний крок у математичному доказі буває дуже важко "бачити". Тільки для вищого ступеня самоочевидності ми можемо претендувати на вищу міру достовірності.

Теорія когерентності й теорія інструменталізму зазвичай виставляються захисниками цих теорій як теорії істини. Як такі вони не захищені від заперечень... Зараз я розглядаю їх не як теорії істини, а як теорії пізнання. Якщо їх розуміти так, то на їх користь можна сказати більше.

Дамо спокій Гегелю і намагатимемося самі викласти теорію когерентності пізнання. Ми маємо сказати, що іноді з двох вір не можуть бути обидві істинними або принаймні що іноді ми вважаємо так. Якщо я вірю одночасно, що А істинне, що В істинне і що А і Б не можуть бути разом істинними, то я маю три віри, які не утворюють зв'язної групи. В цьому випадку принаймні одна з трьох має бути помилковою. Теорія когерентності в її крайній формі вважає, що є тільки одна можлива група взаємно пов'язаної віри, яка становить ціле пізнання й ціле істини. Я не вважаю, що це так, я схиляюся більше до лейбніцевої множинності можливих світів. Але в зміненій формі теорія когерентності може бути прийнята. В цій зміненій формі вона говоритиме, що все або майже все, доступне пізнанню, є більшою чи меншою мірою достовірним; якщо принципи висновку належать до первинного матеріалу пізнання, тоді одна частина первинного знання може бути виведена з іншої, отже, має більше правдоподібності, ніж вона мала б за власний рахунок. Таким чином, може статися, що вся група речень, кожне з яких само по собі має лише невеликий ступінь правдоподібності, у сукупності може дати дуже високий ступінь правдоподібності. Але це залежить від можливості зміни ступенів притаманної їм правдоподібності, і вся теорія стає тому теорією не чистої когерентності.

Стосовно теорії, згідно з якою ми повинні замінити поняття "пізнання" поняттям "віра, яка обіцяє успіх", то досить сказати, що вся її можлива правдоподібність виникає з її нерішучості та непродуманості. Вона виходить з того, що ми можемо знати (в старому значенні слова), яка віра обіцяє успіх, оскільки якщо ми цього не можемо знати, то теорія стає даремною для практики, тоді як її метою є піднесення практики за рахунок теорії. Але зрозуміло, що на практиці часто буває дуже важко дізнатися, яка віра обіцяє успіх, навіть у тому випадку, якщо ми маємо адекватне визначення "успіху".

Ми, мабуть, дійшли висновку, що питання пізнання є питанням ступеня очевидності. Вищий ступінь очевидності полягає у фактах сприйняття і в неспростовності дуже простих доказів. Найближчий до них ступінь очевидності мають живі спомини. Коли які-небудь випадки віри є кожний окремо якоюсь мірою правдоподібними, вони стають правдоподібнішими, якщо пов'язуються в логічне ціле. Загальні принципи висновку, як дедуктивного, так й індуктивного, звичайно, менш очевидні, ніж їх приклади, і психологічно ці принципи випливають із передбачення їх прикладів.