Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Отже, сучасна християнська філософія продовжує виконувати апологетичну функцію, залишаючись догматичною, консервативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямі пристосування до даних науки і філософії, а також шляхом зближення позицій її різноманітних течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. в ній весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філософської думки, її інтерпретація є нині предметом ідейної полеміки і гострих дискусій. Мислителі традиціоналістської спрямованості закликають до відродження "справжнього" ісламу часів його засновника Мухаммеда. Вони підкреслюють незмінність традицій минулого, наголошують на суперечності думок релігійних авторитетів, не визнають вчень середньовічних арабо-мусульманських філософів, які орієнтувались на античні моделі філософствування, вважають їх чужими ісламу. Опоненти традиціоналістів, навпаки, вбачають у релігійному і філософському спадку минулого позитивний чинник еволюції суспільної думки і світогляду людей. У ньому вони особливо відзначають оцінку розуму як вищої інстанції у вирішенні світоглядних проблем, утвердженні свободи людської волі, розглядають його як заклик до усвідомленої діяльності.

З середини XX ст. в мусульманській філософії активізувалась її панісламістська (грец. усі й іслам) течія, засновником якої вважається афганський мислитель Джемаль-ад-Діп аль Афгані (1830—1897). Йому належить головна ідея панісламізму про "єдність" мусульман усього світу і необхідність їх об'єднання в єдиній мусульманській державі під керівництвом халіфа. Ця ідея надала нові імпульси інтегративній функції ісламу. Водночас лозунги панісламізму були взяті на озброєння силами крайньої реакції деяких мусульманських країн і громад для прикриття політичної експансії проти так званих "невірних". Нерідко вони використовуються і з метою консервації віровчення і культу ісламу, спонуки до закликів про обмеження прав жінок, орієнтації на жорсткі норми шаріату, повного контролю духовного життя народів, аж до джихаду — війни за віру, нібито продиктованої Кораном.

Для релігійної філософії XX—XXI ст. характерні також різноманітні надконфесійні синкретичні течії і школи, тобто ті, які формуються під час змішування різноманітних віровчень і культів у процесі взаємовпливу релігій у їх історичному розвитку. Основою цих течій і шкіл в філософський комплекс окультизму (лат. таємничий)— містико — філософського вчення про існування прихованої за матеріальними процесами і явищами вищої реальності, надприродних сил, які персоніфікуються під впливом магії, кабалістики, астрології, алхімії, френології, мантики тощо і можуть бути підкорені людиною. Елементи окультної філософії знайдені в єгипетській, індійській, китайській перед філософії, зороастризмі, у піфагорійців, у філософії Платона, а згодом в Агріппи Неттесгеймського (1486—1535), Ф. Парацельса (1493—1541), Я. Бьоме (1573—1624), П.К. Сен-Мартена (1743—1803), Е. Сведенборга (1688—1772) і багатьох інших. У XX ст. найвідомішими течіями цієї філософії були теософія і антропософія.

Теософія (грец. бог і мудрість: божественна мудрість) — релігійно-філософське вчення про можливість безпосереднього осягнення Бога за допомогою містичної інтуїції та одкровення, доступних певному колу посвячених осіб. Його теоретичною основою є пантеїстичне уявлення про єдиний, безособовий, всеохоплюючий абсолют, про божественну сутність усіх речей. Практична складова виражається в містичних прозріннях і магії. Теософи визнають можливість безпосередніх контактів з надприродними, "потойбічними" силами, перевтілення душі, проповідують ідеї загальнолюдського братерства, терпимості до всіх релігій, ставлять мету розвивати надчуттєві сили людини.

Виникнення теософії як особливої філософської системи пов'язане з діяльністю російської письменниці О.П. Блаватської (1831—1891) та її послідовників. У1875 р. вона і американський полковник Г. Олкотт заснували в Нью-Йорку теософське товариство. Члени товариства намагалися об'єднати різноманітні віросповідання шляхом розкриття ототожнення всіх релігійних символів і створити на цій основі універсальну релігію, не пов'язану з будь-якою догматикою. Згідно з теософією, кінцевим завданням життя людини є досягнення окультного "знання" і надприродних здібностей. На початку XX ст. керівники товариства проголосили новим "рятівником" людства Крішнамурті (1895—1986) — індійського мислителя і поета. У 1909 р. ще хлопчиком він вразив членів теософського товариства, в якому служив його батько, умінням впадати в екстаз, був вихований під наглядом президента (на той час) товариства А. Безанта і визнаний теософами месією. Але у 1929 р. Крішнамурті відмовився від будь-якої участі в організованій релігійній діяльності. У теософському товаристві відбувся розкол, і з теософії виокремилась антропософія.

Антропософія (грец. людина і мудрість) — це окультно-філософське вчення про людину як носія прихованих зовнішніх сил і здібностей, спрямоване На розвиток органів надчуттєвого сприйняття, мислення, відчуття і волі з метою пізнання "потойбічних" світів і перетворення духовної і фізичної природи людини. її засновником вважався німецький філософ Р. Штейнер (1861—1925), який у 1918 р. створив антропософське товариство, а у 1922 р. разом з протестантським теологом Ф. Ріттельмайєром заснував антропософську громаду християн.

Якщо теософія визнавала право на володіння надприродним "знанням" тільки за окремими особами, то антропософія підкреслює його принципову загальнодоступність. Згідно з Р. Штейнером, за допомогою особливого вчення і виховання, яке включає, зокрема, вивчення медитації, музики, евритмії (розроблене Штейнером і його послідовниками мистецтво тілесних рухів, що супроводжують мову або музику) та ін., кожна людина здатна пробудити приховані в ній духовні сили пізнання і досягти вищого стану свідомості. При цьому людина має розвивати не тільки вищі, а й звичайні свої здібності (мислення, відчуття, волю). Найбільш удосконаленим інструментом такого розвитку антропософія визнає метод медитації — психічної вправи, яка дає людині можливість досягнути розумової зосередженості, психологічного розслаблення, відчуженості від зовнішніх об'єктів і т. ін.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу, розпочату теософією, продовжує Агні Йога, або Жива Етика, — філософсько-етичне вчення, спрямоване на розкриття вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення й оволодіння космічною енергією — Агні, стимулювання еволюції людини і людства до все вищих форм космічного буття за допомогою особливих правил життя і діяльності. Серію книг Живої Етики створила О.І. Реріх (Шапошнікова) (1879—1955) — дружина і соратниця відомого російського художника М.К. Реріха (1874—1947).

Згідно з Агні Йогою, людина — це результат еволюції людських втілень упродовж мільйонів років, тому вона концентрує в собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетарного і космічного масштабу. Людина існує за законом карми. Карма — це багатогранний процес перехрещення ліній рас, племен, особистостей (давніх і сучасних).

Людина вміщує в глибинах свого духу велику інформацію, не розуміючи цього. Вона — "спляча мудрість", розбудити яку можна завдяки самовдосконаленню і сходженню до все вищих форм буття і свідомості. Для цього потрібно відмовитись від поганих звичок і позбутись негативних якостей (злоби, сумнівів, недовіри, нетерплячості, ліні, почуття власності), стверджувати в земному житті загальнолюдські цінності як магістральний шлях сходження людини ступенями космічної ієрархії.

Надконфесійні синкретичні течії та школи в релігійній філософії вивчені недостатньо, однак у вчених і філософів вони викликають жвавий інтерес. У XXI ст. вони не сходять зі сцени духовного життя. Найбільшого поширення набувають у переломні етапи розвитку історичного процесу. Наш час не є винятком із цього загального правила. Виникають нові секти і релігійні громади, з'являються містичні утопії, створюються і швидко розпадаються поселення і комуни людей, які намагаються йти до колективного містичного досвіду. Такого роду ірраціоналізм крайньої форми утворює один із полюсів сучасної духовності особистості й суспільства.

Отже, релігійна думка та філософія, що пов'язана з нею, за своєю сутністю належать до традиціоналістського, догматичного типу свідомості. Однак це не означає, що в ній не можуть формуватись і функціонувати філософські вчення значного і тривалого впливу на загальнолюдську культуру. Багато філософів православ'я, католицизму, протестантизму, ісламу, інших віросповідань зарекомендували себе знавцями історії філософії, талановитими авторами. їх зусиллями в релігійній думці XX ст. здійснено антропологічний поворот, коли головною проблемою філософствування стала людина. При цьому передумова і кінцева мета релігійної філософії, якими є поняття Бога та центральні догми, принципи релігійної свідомості, зберігаються.

XX ст., всупереч очікуванням і припущенням, не стало століттям атеїзму ні на Заході, ні на Сході. Навпаки, кінець століття ознаменувався активізацією церкви і релігій, наростанням релігійності великих груп населення внаслідок того, що і офіційна і тим більше неофіційна релігійні філософії, зберігаючи вихідні догми і принципи, водночас виявили здатність до відновлення та модернізації.

3.3.4. Філософська тенденція в постмодернізмі

У некласичній філософії показовим є також найпоширеніший і найбільш популярний сьогодні філософський постмодернізм (англ. букв. те, що після модерну).

Питання про сутність і час виникнення постмодернізму дотепер дискусійне. Безперечно лише те, що він виник як художнє явище в середині 50-х років XX ст. у США в архітектурі, скульптурі, живописі, а потім стрімко поширився в літературі та музиці. Для його художньої практики характерні такі стильові особливості: свідома орієнтація на еклектичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсякденним життям.

Теоретико-методологічною основою постмодернізму став французький постструктуралізм з його спрямованістю на осмислення всього неструктурного у структурі; на виявлення апорій і парадоксів, що виникають за спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур; на побудову нових моделей змістоутворення; на створення нової практики відкритого читання, подолання герменевтичних і аналітичних моделей тлумачення. З таким особливим комплексом ідей і уявлень світоглядного характеру постмодернізм став широкою ідейною течією нашого часу з метою здійснення експансії в усі галузі соціально-гуманітарного знання і громадського життя, претендуючи спочатку на статус загальної теорії сучасного мистецтва, а потім особливої ментальності, на завершене вираження "духу часу". У літературі використання постструктуралістських підходів у постмодернізмі спричинило феномен деконструктивізму — уявлення про перетворення в сучасному пізнавальному полі мови на самостійну силу, що загрожує єдності людини, і про культуру, як суму текстів будь-якого її феномену. Як наслідок, до 80-х років XX ст. у духовній культурі суспільства оформився ідейний комплекс, що поєднує постмодернізм, постструктуралізм і деконструктивізм і тлумачиться як найбільш адекватне духу часу відображення інтелектуального й емоційного сприйняття епохи.

Поширення постмодернізму зумовило також його експансію в галузь філософського знання. Поштовхом була публікація книги Римського клубу "Межі зростання" (1972), у якій містився висновок про неминучу глобальну екологічну катастрофу у світі, якщо людство не відмовиться від нинішнього економічного і науково-технічного зростання. Під впливом цього висновку французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (нар. у 1924) у книзі "Стан постмодернізму" (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французькі філософи: Жак Дерріда (нар. у 1930), Жиль Дельоз (1925 — 1995), Мішель Фуко (1926—1984), Фелікс Гваттарі (1930 — 1992), Жан Бодрійяр (нар. у 1929), Ролан Варт (1915—1980) таін.

Мода на постмодернізм у сучасному світі зумовлена суспільною незадоволеністю станом справ у багатьох сферах культури, особливо в мистецтві і самій філософії. З моменту виникнення постмодернізм розглядається як феномен мистецтва філософії у Франції, а з 70-х років XX ст. — як факт європейської культури. У межах постмодернізму поняття "модерн" позначає мислення про еволюційні процеси в науці, філософії, релігії, початок яких у Європі датується XVII ст. У вузькому значенні "модернізм" — художня і літературна течія в культурі кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея множинності форм раціональності в мистецтві взагалі і мистецтві філософії зокрема.