Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Найбільш значним і глибоким натурфілософом XVI ст. був Джордано Бруно (1548—1600), великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У творах "Про безмежність, Всесвіт і світи" (1584), "Про причину, начало і єдине" (1584), "Про монади, число і форму" (1591) та ін. можна побачити майже всі мотиви античної, прогресивної середньовічної і сучасної йому ренесансної філософії.

Філософія Дж. Бруно — послідовний і завершений пантеїзм. Він остаточно "переселив" Бога в природу, "розчинив" його в ній, визначивши природу "Богом у речах". Ідучи шляхом пантеїзму, він усунув з теорії М. Коперніка (1473—1543) пережитки схоластичної космології. Бруно відмовився від поглядів, згідно з якими Сонце є абсолютним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті взагалі немає. Сонце — лите центр нашої планетної системи, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому — нескінченна. Не тільки наше Сонце, а й зорі, як далекі від нас сонця, також мають планети і супутники. До речі, ці погляди астрономія підтвердила лише в середині XIX ст.

За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні причин руху планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він гадав, що цей рух повністю пояснюють світова душа у Всесвіті та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, він ніде не писав про його безтілесне й окреме від тіла існування. По-новому розумів Бруно і матерію. На противагу схоластам, він розглядав матерію не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створюваних Богом форм, а як начало активне, самостійне і самодіяльне. Форма, не може існувати поза матерією, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і форми провідна роль належить матерії. Бруно називав матерію матір'ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові і нові форми.

У теорії пізнання Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав ті самі ступені пізнання, що й Микола Кузанський: почуття, здоровий, глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного привело філософа до діалектики збігу протилежностей як у безмежно великому, так і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли одна протилежність є початком іншої. Знищення призводить до виникнення, і, навпаки, любов— до ненависті тощо. Джерело цього зв'язку протилежностей, їх внутрішньої спорідненості — нескінченна субстанція. У ній ототожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб'єкт і об'єкт тощо.

Інквізиція оголосила філософію Дж. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув'язнений і 17 лютого 1600 р., за вироком інквізиції, спалений на вогнищі в Римі.

Пантеїстичний матеріалізм Дж. Бруно завершив натурфілософію Ренесансу. У цей поворотний період історії людина дійшла переконання щодо можливості творчого і впевненого існування у світі, пізнання дійсності й самої себе.

Поворот Ренесансу до людини особливо виявився в його соціальних і політичних теоріях. У центрі їх були проблеми державного устрою, громадянського суспільства, боротьби з папською церковною гегемонією, реорганізації суспільства в інтересах народу. У зв'язку з цим викликає великий інтерес творчість флорентійця, сучасника Леонардо да

Вінчі, друга Мікеланджело, державного діяча, філософа, історика, поста і військового теоретика Пікколо Макіавеллі (1469—1527).

У своїх творах Макіавеллі відокремлював політику від теології та релігії. Вій доводив, що політика — сфера діяльності держави, яка не повинна залежати від церкви, що найвищим законом політики є добробут громадян і могутність держави, що для реалізації цього закону підходять будь-які засоби. Республіка в нього — найкраща форма правління, оскільки в пій кожен відповідальний за долю держави. Якщо вона неможлива, тоді, гадав він, необхідний керівник — абсолютний правитель, пс зв'язаний жодними апріорними схемами, вказівками, релігією або власним словом, який суворо керується реальними фактами і мораллю сили. Такий керівник може бути жорстоким, хитрим, безжалісним, але тільки завдяки цим якостям він зможе стримувати стихію людської поведінки, обумовлену жагою до багатства і добробуту, а також інстинктами, що супроводжують життя індивідів.

Згодом політику сили, що проводилася за принципом "мета виправдовує засоби", стали називати "макіавеллізмом". Вона постійно засуджується як теорія і практика безконтрольного використання влади, не підпорядкованого жодним моральним критеріям. Однак такі висновки не належать самому Макіавсллі і не випливають із його творчості. Принцип політики "мета виправдовує засоби" мас більш пізнє, єзуїтське походження. Приписування Макіавсллі цього принципу — результат абстрактного та неісторичного підходу до аналізу його вчення. Мораль сили, за Макіавсллі, — це мораль, яка відображає реалії життя, конкретні умови його часу, інтереси прогресивних сил тодішнього італійського суспільства у встановленні влади антифеодального типу, об'єднанні країпи, утворенпі централізованої держави. Насправді, соціально-політична теорія Макіавеллі є зразком земного, ренесансного гуманізму, вираженого стосовно реальності суперечливих інтересів відкрито, відважно, хоч і жорстоко.

Значний інтерес викликають утопічні соціально-політичні концепції Відродження, викладені також у працях англійського гуманіста Томаса Мора, італійського ченця Томмазо Кампанелли і німецького реформатора Томаса Мюнцера.

Літературний спадок Томаса Мора (1478—1535) широкий і різноманітний, але головним його твором є "Золота книга настільки корисна, як і потішна, про найліпший устрій держави і про повий острів Утопія" (1516), скорочено "Утопія" (грец. — місце, що не існує). Самою назвою книги Мор заявив про нездійсненність тих ідей, які в ній викладені, його утопія — це мрія.

Економічною основою суспільства в "Утопії" є суспільна власність. На острові праця є правом і обов'язком кожного. Тривалість робочого дня скорочено до шести годин. Організацією виробництва займаються місцеві громади, а враховує і розподіляє готовий продукт держава. Люди живуть у повній згоді зі своєю природою, прагнуть здорових насолод, займаються землеробством, ремеслом, здобувають знання, вивчають філософію. Вес належить усім, немає жебраків і нужденних, усі багаті, хоч ніхто не володіє засобами виробництва.

Багато в чому подібну до Т. Мора позицію а проблеми майбутнього суспільного устрою займав італійський філософ і соціолог Томмазо Кампанелла (1568—1639). У його головному творі "Місто Сонця" (1618) праця є пс тільки обов'язком, а й потребою всіх членів громади. У вигаданій ним державі ("Місті Сонця") "...знаходить заспокоєння совість, знищуються жадоба — корінь усього зла, і обман, і крадіжки, і пограбування, і надлишок, і приниження бідних, а також невігластво; знищуються також зайві клопоти, труди, гроші, які накопичують купці, скупість, пихатість та інші вади, що породжуються розділенням майна, а також самозакоханість, ворожнеча, заздрість, підступність... У нашій Державі посади дістаються виходячи з практичних павичок і освіченості, а не з прихильності і родинних зв'язків, бо ми звели нанівець родинні зв'язки".

Погляди Т. Кампанелли, як і Т. Мора, є утопічним соціалізмом (далі, суспільний). Цим терміном у філософії і соціології позначають соціальні вчення, в яких у незрілій формі втілюється прагнення до встановлення нового типу суспільства, в якому немає місця експлуатації людини людиною і всім іншим формам соціальної нерівності.

Перші соціалісти — утопісти щиро мріяли про щасливе майбутнє людей, описували його у своїх творах, мужньо обстоювали свої погляди. Разом з тим їхні теорії були утопічними, головним чином тому, що не вказували дійсних шляхів позбавлення експлуатації і здобуття прав і свобод людиною.

Багато ідей утопічних соціалістів Відродження успадкував марксизм, який у XIX ст. поставив завдання перетворити вчення про соціалізм а утопії на науку. У цьому напрямі чимало зробили К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та їхні соратники. Однак, як показав історичний досвід, соціалістична практика не відбулась. Замість соціалістичних у деяких країнах у XX ст. були створені командно-адміністративні тоталітарні державні влади.

Отже, у всіх галузях культури Ренесансу старі ідеї, традиції, концепції стикались з новими. Очевидно, що й філософія Ренесансу не була позбавлена суперечностей та конфліктів. Шлях до нового не проходив за прямою висхідною лінією. За збереження загальної схоластичної орієнтації у ній переплітались елементи старого і нового способів мислення, траплялись і компроміси. Але, незважаючи на цс, новий філософський світогляд став реальністю.

Основною ознакою філософії Ренесансу є її світська, земна спрямованість. Якщо предметом середньовічної схоластики був Бог, то в ренесансній філософії на перше місце вийшли природа і людина.

Співіснування і взаємний вплив експериментального знання і філософії зумовлювали подальший їх розвиток. Період філософії Ренесансу є необхідним, закономірним переходом від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.