Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

2.3. Проблема наукового методу у філософії Нового часу

Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в історії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменувала пошук нових шляхів, нових способів здобуття філософського знання і нового його змісту в умовах переходу до капіталізму з його потребою в науці.

Родоначальником дослідницької науки і матеріалістичної філософії у Новий час був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626). Проголосивши гасло "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, займались нею задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Це призначення наука зможе реалізувати за умови, що в її основу буде покладено з'ясування істинних причин явищ, які відбуваються у природі. Лише та наука здатна перемагати природу і панувати над нею, яка сама "підкоряється" природі, тобто керується вже пізнаними її законами. Отже, наука потребує перетворень, передумовами яких мають бути критика всієї попередньої схоластики, створення наукового методу пізнання й очищення людського розуму від помилок, а створення таких передумов — головне завдання філософії.

Недостовірність раніше набутого знання зумовлена, за Беконом, ненадійністю умоглядної форми умовиводу та доказу. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що в ній чітко простежуються два методи дослідження: догматичний та емпіричний (так він їх називав). На думку філософа, вчений, який дотримується догматичного методу, починає роботу із загальних умоглядних положень і прагне підвести під них усі окремі випадки. Вчений, який дотримується емпіричного методу, прагне до максимального накопичення фактів. Проте обидва методи не дають істинного знання. Таке знання можна здобути лише методом, який полягає в осмисленні матеріалів, набутих із досвіду або шляхом експерименту.

Пізнання, доводив Бекон, має йти від вивчення окремих фактів до загальних висновків, а не навпаки. Такий метод називається індукцією (наведенням). Бекон розрізняв повну і неповну індукцію. За повної індукції науковий висновок є результатом дослідження всіх предметів певного класу. За неповної індукції такий висновок робиться на основі дослідження тільки частини предметів, а тому може вважатися лише ймовірним. Для підвищення ефективності неповної індукції необхідно вивчати не тільки факти, що підтверджують зроблений висновок, а й ті, що заперечують його. У зв'язку з цим філософ висунув "концепцію ідолів", або "примар". Так він називав перекручені образи дійсності, яких, перш ніж перейти до пізнання, необхідно позбутись.

"Примари роду" кореняться в самій природі людського роду, в обмеженості людського розуму і недосконалості органів чуття, за допомогою і під впливом яких людина прагне вивчати природу.

"Примари печери" виникають завдяки індивідуальним властивостям і специфічним умовам виховання окремих людей, які звикли у зв'язку з цим спостерігати за природою немовби зі своєї печери.

"Примари площі" породжені формами співжиття і союзу між людьми. Тут велику роль відіграють мова, застарілі поняття, неправильні слововживання, що сприяють виникненню софізмів.

"Примари театру" ґрунтуються на сліпій вірі в авторитет, зокрема, у традиційні філософські системи, які своїми штучними декораціями нагадують дійства, розіграні в театрі. Дотримуючись думки давніх авторитетів, людина сприймає явища і речі упереджено, а не такими, якими вони є насправді.

"Примари роду і печери" Бекон відносив до природних властивостей розуму, "примари площі та театру" — до набутих. Усі вони розцінювались ним як велика перешкода на шляху наукового пізнання, а їх подолання — як головна умова утвердження нового методу і перетворення наук.

Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".

Суспільно-політичні погляди Бекона не були надто радикальними. Суспільний ідеал філософ викладав у невеликій праці "Нова Атлантида". Політичний устрій, побут і звичаї народу, які описав Бекон, здебільшого нагадують тодішню Англію. Однак значення філософії Бекона зумовлене не його суспільними поглядами, а тим, що вона виходила з об'єктивних потреб суспільства і відображала інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкинув філософію як споглядання і представив її як вчення про реальний світ, що ґрунтується на досвідному пізнанні.

Якщо творчість англійського філософа знаменувала початок формування філософського емпіризму, то француз Репе Декарт (1596—1650) є представником раціоналізму Нового часу.

Найбільш видатні його філософські праці присвячені (як і в Бекона) методологічній проблематиці. Крім того, Декарт є автором досліджень у найрізноманітніших галузях знання. На відміну від атомістичного матеріалізму, Декарт не визнавав об'єктивної реальності порожнечі, порожнього простору. На його думку, немислимий рух одного тіла або корпускули, будь-який рух передбачає взаємний рух, коловорот матерії. Цей коловорот матеріальних частинок має характерну форму вихрових відцентрових рухів, що покладено в основу космогонічного вчення Декарта. Усі космічні тіла і система світобудови в цілому виникають на підставі суто механічних процесів, а саме вихрових потоків матерії. Рухливі однорідні частинки диференціюються на три види: 1) роздрібнені, нескінченно малі частинки; 2) обточені, кулеподібні частинки; 3) великі, малорухомі частинки. У процесі вихрового руху з цих трьох видів матерії утворились усі тіла видимого світу: з першого — Сонце і нерухомі зірки, з другого — Небо, а з третього — Земля з планетами і кометами.

Однак матеріалізм Декарта був непослідовним. По-перше, він визнавав створення матерії Богом. По-друге, рух вважав втіленим у матерію Богом. По-третє, психічні процеси мислення і волі виключав із матеріальної єдності природи. Крім того, Декарт зводив якісну різноманітність природи до кількісної, яка визначається суто механічними зв'язками: вищі форми руху — до механічного руху, всі закономірності — до законів механіки. Принцип механіцизму він поширив і на поняття життя. Жива істота для нього — тільки автомат, що підкоряється законам механіки.

Крім матеріального першоначала, Декарт визнавав духовне. Дуалізм душі і тіла — характерна риса його філософії. Обидва першоначала незалежні одне від одного, але існування духовного більш безсумнівне і достовірне, ніж матеріального. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт виходив із сумніву в дійсності всього, що вважалось безсумнівним знанням. Він доводив, що ілюзії органів чуття зумовлюють ненадійність відчуттів, а помилки розмірковування спричиняють ненадійність висновків розуму. Водночас Декарт не був ні скептиком, ні агностиком. Він критикував існуюче пізнання і шукав шляхи набуття достовірних знань, будучи наперед упевненим у їх реальності. Достовірним, на його погляд, є лише існування сумнівів. Але сумніви — акт роздумів, отже, існування сумнівів достовірно свідчить про існування мислення. Можливо, говорив філософ якийсь злий і всесильний обманщик створив мене таким, що мені тільки здається, ніби в мене є тіло, а насправді в мене його немає. Однак я достовірно знаю: якщо я сумніваюсь і мислю, я не примара, я існую. "Я мислю, отже, я існую" — девіз Р. Декарта.

Кульмінаційним пунктом філософського вчення Декарта є розроблення методу раціоналістичної дедукції (виведення). У головній праці "Міркування про метод" він сформулював такі основні його правила: 1) вважати істинним лише те, що з очевидністю пізнається мною таким, тобто ретельно уникати поспішності й упередження і спиратися у своїх судженнях тільки на те, що уявляється моєму розуму ясно і чітко, що у жодному разі не викликає в мене сумніву; 2) розділяти кожне з розглянутих мною питань на стільки частин, скільки потрібно для кращого його вирішення; 3) мислити, починаючи з предметів (питань) найпростіших, які легко пізнаються, і поступово, наче сходинками, підіймаючись до більш складних; 4) робити настільки повні переліки і такі загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не обминув.

Правила Декарта, як і його праця "Міркування про метод", мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу. Запроваджені ним умови "очевидності" та "інтуїтивної ясності" як вихідні твердження наукової теорії визначаються важливими характеристиками наукового пізнання і в сучасній науці.

Декарт систематично розвивав учення про "природжені ідеї", започатковане ще Платоном. Він також родоначальник раціоналізму у філософії — вчення, яке стверджує первинність розуму в пізнанні і незалежність мислення від чуттєвих сприйнять. Його раціоналізм виник як спроба пояснити властиву математичному знанню загальність і необхідність. Мислитель не розумів усього значення практики в теоретичному пізнанні, тому помилково оголосив джерелом достовірного знання тільки розум, а виняткову роль у процесі пізнання відвів дедуктивній формі доведення і викладення.

Отже, великою історичною заслугою Р. Декарта було створення нової, антисхоластичної, механістично-метафізичної філософії. Незважаючи на теологічне забарвлення, вона поставила перед філософією низку плідних проблем, які стали відправним пунктом для нових пошуків і досягнень філософів.