Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Ідеї Декарта були теоретичним джерелом картезіанства (латинізоване, від Декарт) — напряму у філософії XVІІ—XVIІІ ст., який виходив із дуалізму світу — поділу його на дві самостійні (незалежні) субстанції — протяжну і мислячу, а в його розвитку — з двох протилежних тенденцій: матеріалістичного монізму та ідеалістичного оказіоналізму (лат. випадок, привід). Найбільш відомими представниками першої тенденції картезіанства були X. де Руа і Б. Спіноза, другої — Н. Мальбранш, Б. Паскаль, А. Арно та деякі ін.

Школа Мальбранш (1638—1715) в основній праці "Пошук істини" чітко виокремив пріоритет душі, а єдність матеріального і духовного знайшов у Богові. Дещо іншим способом наслідував філософську спадщину Декарта Блез Паскаль (1623—1662). З позиції раціоналістично-механістичного філософствування він гостро протиставляв віру і знання, філософію і релігію, всіляко підкреслював обмеженість і безпорадність людського розуму. Водночас його скептицизм був спрямований не проти церковних авторитетів і відсталої схоластичної традиції, а проти науки і раціонального пізнання. Іншу позицію займав Антуан Арно (1612—1694). У праці "Логіка, або Мистецтво мислити" він обстоював ідею двоїстого шляху пізнання істини. Розум, згідно з ним, є верховним суддею і знаряддям пізнання істини в речах, які стосуються матеріального світу або людської діяльності; істини віри — є предметом суто теології. Арно посилено пропагував ідею згоди двох істин, примирення розуму і віри.

Визначним філософом Нового часу був П'єр Гассенді (1592—1655). Він намагався примирити епікуреїзм і християнство, знову "відкрив" античне атомістичне вчення і привернув до нього увагу європейських мислителів Нового часу.

Лінію емпіризму у філософії Нового часу продовжив англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679). Разом з Декартом Гоббс став основоположником нової форми матеріалізму — механістичного і поширив його також на розуміння людської свідомості. Вся природа уявлялась йому як сукупність протяжних тіл, що різняться розмірами, фігурою, положенням і рухом. Рух він розумів суто механістично, лише як переміщення, всі вищі його форми зводив до механічного руху, все чуттєво-якісне різноманіття предметів та явищ розчиняв у кількісних визначеннях.

Гоббс створив передумови для виникнення семіотики (вчення про знаки). Цю проблему він вирішував під час плідних спроб поєднати сенсуалістичний емпіризм Ф. Бекона і раціоналізм Р. Декарта. Процес пізнання в нього розпочинається з відчуттів і сприйняттів, які називав "фантасмами" (примарами), тобто образами зовнішніх тіл. Образи здатні фіксуватися в пам'яті, а потім в уявленнях. Тут і вступають у дію знаки, а серед них — імена і слова. Людина, яка не знає, як вживати імена, пізнавати не здатна. Гоббс узагалі визначав індивіда як тварину, що активно оперує знаками. Широке застосування знаків, згідно з його вченням, виокремлює людину з решти світу.

Класифікація знаків, запропонована Гоббсом, була недосконалою, але прокладала шлях до майбутнього, коли без семіотичних засобів по-справжньому наукова теорія стає неможливою.

Гоббс накреслив основні етапи процесу пізнання: 1) образи речей у чуттєвому досвіді позначаються знаками, а самі речі за допомогою знаків іменуються; 2) за допомогою знаків класифікуються види і роди речей; 3) формулюються "визначення" видів і родів речей; 4) "визначення" сполучаються в теоретичні твердження.

Все це відбувається комбінаційним шляхом аналізу і синтезу. Під аналізом він розумів індукцію, під синтезом — дедукцію. За допомогою аналізу виявляються частини причини, а синтезу — вся вона в її сукупному вигляді. За Гоббсом, зі з'єднання раніш виявлених остаточних властивостей тіл, їх дій та емпіричних знань, отриманих про будь-який важливий для нас об'єкт, дедукуються твердження про об'єкти більш складні, у тому числі штучно утворені. Так відбувається перехід у протилежне — індукція змінюється дедукцією, отже, для пізнання необхідні обидва методи, що мають застосовуватися в суворо визначених сполученні та послідовності.

Багато уваги Гоббс приділив проблемам політики, війни і миру, моралі і права. Його головна праця "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651) стала одним із перших фундаментальних досліджень новоєвропейської філософії, присвячених аналізу походження і сутності державної влади. Саме держава у Гоббса має вигляд "великого Левіафана" (біблейське чудовисько), якому люди зобов'язані припиненням "війни всіх проти всіх", установленням миру і безпеки, утвердженням правопорядку.

Вирішуючи питання про виникнення держави, Гоббс відмовився від традиції, що походила від Арістотеля, вбачати в людині істоту за природою суспільну і у цьому розумінні політичну. На його думку, правий не Арістотель, а Н. Макіавеллі, який проголосив у "Державі" егоїзм "людської природи" переважаючим над схильністю до суспільного життя. Держава, з цього погляду, є вищою силою, покликаною приборкати егоїстичні схильності людей, покласти край суперництву і протиборству між ними. Чим сильніша державна влада, тим міцніші зв'язки, що об'єднують громадян, тим більше гарантій підтримання безпеки, запобігання смут і громадянських воєн, бо смута є хворобою держави, а громадянська війна — її смертю.

Гоббс обґрунтував і шляхи утворення держави. Один із них базується на силі та завоюванні влади. Інший, якому філософ надавав перевагу, — "політична держава". Вона виникла в результаті суспільного договору, укладеного людьми у власних інтересах. У цьому випадку громадяни за власним рішенням підкоряються пануванню однієї людини або зборів людей, наділених верховною владою. У зосередженні верховної влади в руках однієї людини або зборів людей (наприклад парламенту) Гоббс вбачав сутність держави: "Держава є єдиною особою, відповідальною за дії якої зробила себе, шляхом взаємного договору між собою, велика кількість людей, для того, щоб ця особа могла використати силу і засоби їх всіх так, як вважатиме за необхідне для їх миру і загального захисту".

Отже, у Гоббса державна влада є єдиною і неподільною; люди, які створили державу, не тільки санкціонують усі її дії, а й визнають себе відповідальними за ці дії; державна влада може використати всі сили і кошти, які є в її розпорядженні, на власний розсуд і не несе будь-якої відповідальності за свої дії перед громадянами.

Такі початкові принципи договірної теорії держави розвивались у XVII ст. не тільки Гоббсом, а й багатьма іншими філософами; протистояли концепції божественного походження влади правителів, яку активно проповідували ідеологи феодально-абсолютистської держави; мали в епоху буржуазних революцій яскраво виражену демократичну спрямованість. Однак теорія "суспільного договору" у розумінні Гоббса виключала ідею народного суверенітету і першості народу відносно носіїв верховної влади. Крім того, у концепції філософа міждержавні відносини можуть бути тільки відносинами суперництва і ворожнечі. Держави перебувають у стані "війни всіх проти всіх", який характеризував суть міждержавних відносин до встановлення державної влади. І такий стан цілком неминучий, оскільки окремі держави не підпорядковані будь-якій міждержавній владі й нестійкий мир між ними швидко порушується.

Продовжувачем емпіричної лінії у філософії Нового часу, започаткованої Ф. Беконом, був також англієць Джон Локк (1632—1704). Головними в його філософському вченні були проблеми пізнання, які вів розглядав з позицій матеріалістичного сенсуалізму. Полемізуючи з раціоналізмом Р. Декарта в трактаті "Досвід про людське розуміння" (1690), Дж. Локк заперечував наявність у людській думці (душі) будь-яких природжених ідей, попять, принципів тощо. Bin вважав душу чистим аркушем паперу, який заповнює письменами лише досвід, що розумівся як вплив навколишнього середовища на органи чуття людини, а відчуття — як основу всілякого пізнання.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. знаходила талановитих послідовників і раціоналістична філософія Р. Декарта. До них належали такі видатні мислителі, як Б. Спіноза і Г.В. Лейбніц.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632—1677), як і Р. Декарт, хотів побудувати філософію на засадах абсолютно точних вихідних позицій. Модель автентичності й точного доказу він вбачав у геометрії з її аксіомами і жорсткою дедукцією теорем. Тому його основна праця "Етика", наприклад, побудована па засадах геометричного методу. Спочатку в ній даються визначення, потім формулюються аксіоми і доводяться теореми. Однак якщо Декарт розпочинав обґрунтування з "Я", то Спіноза — з об'єктивного світу. У нього існує тільки одна субстанція — природа, яка є причиною самої себе, одночасно продуктивною і такою, що утворює, створеною і такою, що діє безперервно і нескінченно. Природу він називав Богом (тільки так у часи Спінози можна було філософствувати) і, таким чином, обґрунтовував концепцію пантеїзму (з'єднання Бога з природою).

Поглиблюючи вчення Ібн Сіни, Спіноза доводив відмінності між суттю й існуванням, необхідністю і випадковістю. Від субстанції він відрізняв світ різних скінченних речей або спільність модусів. Модусом він називав те, що не існує саме по собі, але знаходить себе в іншому. Субстанція єдина, її суть виключає будь-яку множинність, модусів, навпаки, нескінченна кількість. Субстанція також існує сама по собі, незалежно від свідомості. Але субстанція (природа, Бог) нескінченна, а свідомість обмежена. Тому людина може осягнути субстанцію тільки у двох аспектах: по-перше, як протяжність і, по-друге, як мислення. Протяжність і мислення Спіноза називав атрибутами субстанції.

Отже, вченням про атрибути філософ суперечив дуалізму Р. Декарта, згідно з яким протяжність і мислення утворюють дві незалежні субстанції. У Спінози людина — частина природи, її тіло — атрибут протяжності, душа — атрибут мислення, вони такий же предмет пізнання, як і будь-яке інше явище природи. Атрибуту протяжності — тілу — відповідає атрибут мислення — душа.

У пізнавальному процесі Спіноза визначав три ступені: вищий — істина, яка осягається безпосередньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить від досвіду; другий — міркування розуму; найнижчий — знання, що спираються на уявлення, основа яких у чуттєвому сприйнятті довкілля. Знання па нижчому ступені неможливо довести, воно недостовірне, неглибоке і поверхове. Так Спіноза з позицій раціоналізму відкидав значення чуттєвого пізнання і досвіду.

Голландський мислитель приділяв велику увагу питанням етики. Спіноза прагнув перетворити етику на науку, яка б виходила з об'єктивних законів людських вчинків. Однак його етичний натуралізм виявився механістичним і абстрактним. Він розглядав людину як "річ" природи, а не як істоту, яка належить до певної соціальної системи.