Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігійній істині систематичну форму за допомогою філософських методів (методів розуму); трете — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене па доведенні реального існування універсалій та буття Бога.

Універсали (від лат. universalis — загальний) — загальні поняття, визначення онтологічного статусу яких було однією із центральних проблем середньовічної філософії. Воно передбачало відповіді па питання щодо природи упіверсалій (чи існують вони "до речей" і які їх вічні ідеальні прообрази, чи вони існують "у речах", а можливо, "після речей" у людському мисленні), сутності реального буття, способів існування ідеального, умов раціонального (поняттєвого) пізнання, співвідношення загального й одиничного, мислення і дійсності. Активна дискусія з цих питань велась упродовж усього періоду розвитку середньовічної філософії, її учасники відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти (лат. реальний, дійсний), доводили реальне існування тільки загального. Крайні з них спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне — це ідеї, а вони існують до одиничних речей та за їх межами. Помірковані реалісти виходили з арістотелівського вчення про загальні роди, згідно з яким загальне реально існує в речах і в жодному разі не поза їх межами.

Інші, номіналісти (лат. ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне існує лише після одиничних речей, реальне — тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне "видихом голосу", лише звуковим виявом слова. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імені, що мають важливе значення в пізнанні.

Одним з найвидатніших середньовічних реалістів був італієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109). Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей і підкорення мислення вірі. Завданням філософії вважав пояснення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоанн Росцелін (бл. 1050—1122). За його вченням, поза одиничними речами не існує ніяке загальне: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрості поза конкретною мудрою душею. Загальне не має власної реальності, універсалії — лише звуки голосу, мова.

Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зробив П'єр Абеляр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Він гадав, що універсали існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно стверджувати реальність тільки "людяності", а не людей, "кінності", а не коней. Не молена недооцінювати ні загальне, ні одиничне, було б помилкою вважати реальним лише одиничне, загальним поняттям також відповідають реальні сутності: люди називаються людьми не тільки на підставі загальних ознак, а поняттю "людина" відповідає реальність загальнолюдського, що існує в усіх людях. У цілому Абеляр був представником поміркованого номіналізму, який пізніше був названий концептуалізмом.

Суперечка щодо універсалій у середньовічній філософії— схоластична. Насправді, існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі вони разом мають неповторні, лише їм притаманні властивості рис, ознак, що визначаються поняттям "одиничне". Загальне — вираження об'єктивної подібності характеристик предметів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до однієї групи явищ або єдиної системи зв'язків. Одиничне і загальне, отже, — поняттєві вираження певних властивостей і ознак реальних об'єктів. їх зв'язок має загальний характер, охоплює всі предмети, явища і процеси. Фундаментальний він і для людського мислення.

Разом з тим дискусія щодо універсалій, незважаючи на схоластичність, сприяла розвиткові філософії. У номіналізмі, наприклад, простежувались матеріалістичні й атеїстичні тенденції, а в полеміці номіналістів і реалістів — зародки емпіричного і раціоналістичного напрямів у подальшій філософи.

У середині ХШ ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Арістотеля. Схоласти поділились на два табори. Консерватори наполягали на збереженні основних постулатів Августина з одночасним упровадженням філософських елементів арістотелізму. Прогресивний табір робив ставку тільки на Арістотеля. Поступово з'ясувалось, що августинізм нездатний протистояти сильному впливові арістотелізму. Втілення ідей Арістотеля в католицьке вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завдання вирішили схоласти домініканського ордену, найбільш видатними з яких були Альберт Великий і Фома Аквінський.

Альберт фон Больштедт (1193—1280) був глибоко освіченою людиною. За широчінь філософських, богословських і природознавчих інтересів він був названий "Великим". Найбільш повно свої ідеї сформулював у "Сумі теології".

Одним з перших Альберт Великий намагався застосувати ідеї Арістотеля для систематизації християнського світогляду. Він вважав безглуздою боротьбу з проникненням античного мислення в культуру Західної Європи, закликав використовувати мудрість античності для обґрунтування християнства, знову ввів у схоластику реалістичне вирішення проблеми універсалій, розрізняв проблеми релігійних догматів (триєдності втілення, спокутування, воскресіння та ін.), які вважав предметом теологічного дослідження, і деякі природничо-наукові проблеми, що вимагають філософського пояснення. Однак логічно стрункої філософської чи теологічної системи він не створив. Цю проблему вирішив його учень Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274) — філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму (лат. Тома — Фома).

Найважливішими його творами є знамениті "Суми". Перша з них — "Сума істини католицької віри проти язичників" (1259—1264). Під "язичниками" в ній розуміються, головним чином, арабомовні філософи, ідеї яких поширилися серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для "чистоти" християнсько-католицького віросповідання. У другій — "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) — розроблено католицьку догматику. Книгу написано в 1266— 1274 рр., і вона стала основним твором усієї середньовічної теології. (Теологія — богослов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, побудована у формах ідеалістичного світогляду на основі текстів, що сприймаються як божественне одкровення.)

Питання щодо співвідношення філософії і богослов'я Аквінат вирішував па користь богослов'я. Згідно з його вченням, філософське знання правомірне (його ігнорування в часи Аквіната призвело б до поглиблення конфлікту між церквою і суспільством), однак воно лише недосконалий вияв теологічного знання як богоодкровенного та надрозумового. Філософія виводить свої істини, спираючись па досвід і розум, а релігійпе вчення — на одкровення, Святе Письмо. Фома називав теологію вищою мудрістю і вважав, що всі без винятку знання мають узгоджуватися з нею, щоб не впасти в гріховну допитливість, згубну для людини. Вищим завданням астрономії, фізики, біології та інших сфер знань е підсилення положень Біблії. Філософії Аквінат відводив роль тлумача релігійпих істин у категоріях розуму, а також спростовувача всіх аргументів проти віри.

Віра у Фоми Аквінського за своєю достовірністю переважає знання, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, а людський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи достовірність віри, Аквінат посилався на нескінченну кількість чудес, здійснених, на його думку. Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців і т. ін. Віра дана кожній людяні і є для неї морально ціннішою за знання, оскільки знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Отже, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію — теології. Філософія у нього теологічна, а теологія — філософічна.

Для зміцнення віри людей у Бога Фома Аквінський вважав за необхідне філософсько обґрунтувати Його буття. Вія відкинув онтологічне доведення божественного буття (з часів патристики була поширена думка про те, що буття Бога очевидне, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього) і в "Сумі теології" розробив п'ять логічних обґрунтувань існування Бога. Перше з них виходить з поняття руху. Все, що рухається, має причиною руху інше рухоме, бо дещо не може бути рушієм і рухомим водночас в одному відношенні. Першорушієм є Бог. Друге — ґрунтується на переконанні в існуванні "творящої" першопричини, якою може бути тільки Бог. Третє обґрунтування відштовхується від взаємозв'язку випадкового і необхідного. Існування світу в цілому не може бути випадковістю. Воно потребує уявлення про деяку абсолютну необхідність, якою може бути тільки Бог. За основу четвертого обґрунтування взято ступені досконалості в сущому. Всі речі, істоти і люди виявляють різний ступінь краси, блага, істинності, тієї чи іншої досконалості. Але ступінь цієї досконалості вимірюється певною мірою всіх цих важливих якостей. Нею, знову-таки, може бути тільки Бог. І, нарешті, п'яте обґрунтування виходить із корисності, яка виявляється в природі як мета. Спрямовуватися до неї всі природні речі можуть тільки Богом.

Неважко помітити ілюзорність усіх наведених Фомою Аквінським обґрунтувань. їх спростував ще І. Кант, який стверджував неможливість будь-якого теоретичного обґрунтування божественного існування. Разом з тим розмірковування Аквіната — ще одне свідчення спадкоємності у філософії. Подібні підходи ми бачимо в Арістотеля, Августина та багатьох інших філософів.

Найбільш опрацьованим у творчості Фоми Аквінського є розуміння людської душі. Вона — безтілесна, чиста форма без матерії, незнищенна і безсмертна, розумово-пізнавальна субстанція, яка включає як розум, так і волю. Розум, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Весь матеріал пізнання йде від почуттів. Розум його обробляє і, за допомогою абстракцій, осягає сутності речей. У процесі пізнання виникають поняття, їх з'єднання і роз'єднання утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок останніх втілюється в умовиводах.

Етика Фоми ґрунтується на вченні про душу і пізнання. Засадами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її змістом — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що успадковані з античної філософії, — мудрості, відваги, поміркованості, справедливості, Аквінат додав три християнських: віру, надію і любов. Суть життя (його призначення) він бачив у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.