Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Суспільний порядок філософ розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога враховувати різну "досконалість" соціальних груп суспільства в процесі аналізу їх життя. Більшість із них зобов'язана займатися фізичною працею" а меншість — розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою Фома вважав працю служителів римсько-католицької церкви.

У такому ж контексті Аквінат вирішував і проблему держави, найбільш прийнятною її формою визнаючи монархію. Як Бог тільки один у всьому світі, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель — монарх. Будь-яка влада мас божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків.

1323 р. Фому Аквінського проголошено святим. 4 серпня 1879 р. папа Лев XIIІ визнав учення Аквіната обов'язковим для всієї католицької церкви. У XIX, XX і XXI ст. на його засадах розвивається неотомізм у всіх своїх різновидах.

Серед опозиційних томізму течій була Оксфордська школа та її представник Роджер Бекон (1210—1294), який не визнавав авторитети і рішуче виступав проти схоластики. Справжнє джерело знань він вбачав у безпосередньому досвіді, в експерименті, у спостереженні. Праці Р. Бекона церква засудила, а сам він був запроторений до монастирської в'язниці, де пробув до самої смерті.

Опозиція томізму була і серед схоластів. Запеклим противником Фоми Лквінського став, наприклад, Іоанн Дуне Скотт (1270— 1308). Він доводив, що повна гармонія філософії і теології неможлива. Філософія мас не обмежуватись підтримкою християнства, а досліджувати способи і методи пізнання світу.

Ще більш непримиренним до томізму був Вільям Оккам (1285 -1349) — останній представник схоластики. Biн був послідовним номіналістом, рішуче заперечував будь-яку об'єктивність існування загального за межами людської свідомості.

В. Оккам переконливо доводив необхідність виключити теологію як засіб з'ясування явищ і процесів. Догма про триєдність, як і інші догми християнства, стверджував він, не тільки є поза розумом, але й спрямована проти нього. Основа всього знання — в одиничному досвіді, а він не свідчить про існування Бога. Отже, теологія, в основі якої немає точних доказів, неможлива як істинне знання.

Вчення Оккама під назвою "оккамізм" набуло поширення в університетах Англії, Франції, Німеччини, Чехії, Польщі, Італії. Оккам і оккамізм стали передвісниками культури і філософії Ренесансу, у формуванні яких велика роль належала арабській філософії.

У середньовічній культурі арабомовного світу філософія стала своєрідною ланкою між античним гуманізмом і європейською схоластикою. Вона сприйняла багато ідей Платона і Арістотеля й одночасно проголосила своїм призначенням захист ісламу. Біля її витоків стояли два великих мислителі: аль-Кіпді та аль-Фарабі.

Абу-Юсуф Якуб ібн-Ісхак аль-Кіпді (800 — бл. 879, його називають ще "філософом арабів") проголосив необхідність засвоєння інтелектуальних досягнень минулих поколінь. Слідом за Лрістотслем він визнавав філософію знанням про все, а конкретно про матерію, форму, місце, рух, час, істинну природу речей, однак надавав перевагу матерії перед формою. У нього з матерії складається будь-яка річ, матерія ніколи не знищується, а форма відносно матерії може бути вторинною.

Відомим продовжувачем вчення аль-Кіпді був Лбу-Наср Ібп-Мухаммед аль-Фарабі (бл. 870—950). За заслуги в осмисленні та опрацюванні логічної спадщини Арістотеля він отримав почесний титул "другого вчителя" ("першим вчителем" вважався сам Арістотель).

Як і інші мислителі Середньовіччя, аль-Фарабі визнавав Бога першопричиною буття, однак вважав Всесвіт таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. У складі матеріального світу він нараховував шість видів природних тіл, або елементів: прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди, небесні тіла. Аль-Фарабі визнавав можливість пізнання світу за допомогою органів чуття та розуму, вважав, що через органи чуття та інтелект людина здобуває безпосереднє знання, а через умогляд — знання сутності речей.

Слідом за "першим вчителем" аль-Фарабі визнавав досягнення щастя головною метою життєдіяльності людей, умовами його набуття вважав пізнання, волю та її свободу. Волю він пов'язував із чуттєвим пізнанням, а свободу волі — з логічним міркуванням, що відкриває можливість вибору. Саме аль-Фарабі став у близькосхідних країнах Середньовіччя першим філософом, який підняв свою систему до рівня аналізу питань суспільного життя.

Видатним вченим і філософом арабського Середньовіччя був уродженець Бухари, таджик за походженням, Ібн-Сіна (Авіцннна, бл. 980— 1037). Знаменита "Книга зцілення" є головним його філософським твором, що складається з 18 томів, поділених на чотири розділи — логіку, фізику, математику і метафізику. Скороченням цього величезного твору є "Книга спасіння", що складається з трьох частин — логіки, фізики і метафізики. Подальше скорочення цього твору Ібн-Сіна здійснив у "Книзі знань".

Філософію Ібн-Сіна вважав ученням про буття, яке складається з трьох частий: фізики (вчення про природу), логіки (вчення про шляхи пізнання природи і людини) і метафізики (вчення про пізнання буття в цілому). Він визнавав об'єктивне існування природи. У вченні про логіку поділяв в основному погляди Арістотеля.

Поза увагою Авіценни не залишилася і суперечка між номіналізмом і реалізмом. Загальне, підкреслював він, існує в одиничних предметах, утворюючи їх сутність. Мисленню людини воно притаманне завдяки пізнанню реальних одиничних речей. Одиничне і загальне пов'язані. Взаємопов'язані й усі ті, хто їх вивчає. Фізика дає логіці ідею причинпості, а логіка озброює фізику методом. Предмет метафізики — абсолютне буття. У вченні про речі філософ розрізняв їх сутність та існування. У скінченних речах вони не збігаються. Він був перекопаний, що тільки виходячи з поняття про Бога, з необхідністю можна вивести його існування.

Центральне місце у філософії Авіценни посідає теорія еманації. Світ не створений Богом, а виник із нього природним шляхом, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через низку породжених ним "розумів". Бог неспроможний створити що-небудь без наявної можливості, джерело якої — нестворена і вічна матерія. Якщо Бог вічний, то вічний і світ, бо причина і наслідок завжди пов'язані: якщо е причина, має бути і наслідок.

Лверроес (араб. Ібн-Рушд, 1126—1196) родом з іспанської Кордови відомий як філософ, юрист, математик, автор знаменитих коментарів до творів Арістотеля, Платона, аль-Фарабі, Авіценни, Гал єна та багатьох творів з логіки, гносеології, методології та натурфілософських і соціально-філософських праць.

Згідно з ученням Ібн-Рушда, матеріальний світ безмежний у часі, але обмежений у просторі. Релігійна формула про створення Богом світу "з нічого" — хибна. Бог — вічне джерело дійсності, а матерія, як єдина основа буття, — вічне джерело можливості. На відміну від Арістотеля, Лверроес заперечував окреме існування матерії і форми. їх можливо роз'єднати тільки уявно. Biн стверджував, що універсальне джерело руху — матерія. Рух вічний і безперервний, тому що новий рух спричиняється попереднім. Все, що існує, є ієрархією, вершина якої — божество, "кінцева причина" буття, "мисляча себе саму думка".

Ібн-Рушд — один з основоположників учення про "двоїсту істину". Істина філософії і істина релігії, вважав він, не суперечать одна одній, тому що відображають різні аспекти життя: релігія підказує людині як їй діяти, філософія осягає абсолютну істину.