Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Великий інтерес становлять погляди Ібн-Рушда з питань загального інтелекту людського роду. У нього універсальний розум, тобто духовне життя людства, вічне і безсмертне. Індивідуальний людський розум — скороминучий і гине разом з людиною.

Стосовно універсалій Ібн-Рушд дотримувався матеріалістичної позиції. Багато уваги він приділяв логіці, яка, на його думку, має велике значення для обґрунтування переходу пізнання від чуттєвих сприймань і уявлень до умоглядної істини.

Отже, формула "Філософія є служницею теології", що з'явилась на латинському Заході в XI ст., відображала становище філософії в усіх країнах Середньовіччя, де панували релігійно-мопотеїстичпі віросповідання і відповідна догматика. Однак ця філософія не відображала всього багатства філософської думки тієї епохи, особливо опозиційної. Ібн-Сіна та Ібн-Рушд, повернувшись до арістотелівських ідей, фактично дійшли висновку про незалежність матерії від Бога, а західноєвропейський номіналізм набув чіткої матеріалістичної тенденції, за що різко засуджувався офіційними ідеологами католицької церкви.

Опозиційна схоластика XIII—XIV ст. представлена філософськими системами Р. Бекона, Д. Скотта, У. Оккама. їх значення полягає в розриві зв'язку між філософією, яка має досліджувати природу та оперувати логічним апаратом, і теологією, предмет якої — "спасіння людини" і догмати, зафіксовані у Святому Письмі. Ці догмати не можна виправдати з позицій розуму. Такої форми набула в XIV ст. теорія "двоїстої істини", її успіх свідчив про значну кризу схоластики. Ця криза сповіщала про нову епоху в історії європейської філософської думки — Відродження.

Відродження (Ренесанс) — період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи у XIV—XVI ст., перехідний етап від середньовічної культури до культури Нового часу, що характеризується, переважно, гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластичною спрямованістю, а головним чипом — поверненням до культурного спадку античності, своєрідним "відродженням" його (звідси і назва).

У філософії Ренесанс означав перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, нове "відкриття" Платона, Арістотеля, неоплатоніків, стоїків, епікурейців, Ціцерона та ін., подолання схематизму та апріорних спекуляцій, урахування реальностей, зосередження уваги па питаннях практичного значення і користі знання. Весь цей процес був діалектичним, суперечливим і складним, відбувався повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах. Розпочався віп з гуманістичного ідейного руху.

Гуманізм — світогляд і діяльність, що виражають повагу до гідності і прав людини, її цінності як особистості, проникнуті турботою про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя.

Мотиви людяності, людинолюбства, мрії про щастя і справедливість відображені в усній народній творчості, у літературі, морально-філософських та релігійних концепціях різних народів починаючи з сивої давнини. Однак як цілісна світоглядна система і як широка течія суспільної думки гуманізм сформувався в епоху Відродження, а сповістив нро нього останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження італієць Дайте Аліґ'єрі (1265—1321), автор безсмертної "Божественної комедії". Його концепція містить у межах "теорії двоїстої істини" багато наївних і схоластичних аргументів, але її значення зумовлене головною ідеєю: все людство має бути підкорене людському розуму. Людина сама відповідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є особисті якості, а не багатство чи успадкований стан.

До видатних італійських гуманістів XV ст. належав Лоренцо Валла (1407—1457) — філолог, історик та філософ. Він відхиляв схоластичну логіку, а в етиці визнавав епікуреїзм, що повертало до філософської свідомості забутий античний атомізм.

Гуманізм в Італії багато в чому орієнтувався пя філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед платоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1422—1495). Його головним філософським твором с "Платонівська теологія про безсмертя душі". У ньому він доводив помилковість судження, що "філософія є служницею теології", ставив перед людиною завдання удосконалюватись, розмірковував про тс, що законодавці та правителі повинні добре знати філософію, бути філософами.

Отже, філософія в гуманістів перестала бути служницею богослов'я. Велику роль у відмежуванні філософії від теології відіграла теорія "двоїстої істини", яка відокремила предмет пізнання (вивчення природи) від предмета релігії (спасіння душі). Однак процес подолання середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.

Реформація (лат. перетворювати) — широкий антифеодальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Європи XVI ст., що мав форму боротьби проти католицької церкви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня 1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, голови бюргерської Реформації, засновника німецького протестантизму (лютеранства) Мартіна Лютсра (1483—1546) з 95 тезами проти торгівлі папськими індульгенціями і зловживань католицько* го духовенства. У них фактично заперечувалась необхідність католицької церкви з її ієрархією та духовенства взагалі, єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Святе Письмо, містилась вимога "здешевлення церкви", заперечувалось право церкви па земні багатства. Тези Лютера були сприйняті як сигнал до виступу всіх опозиційних сил проти церкви та за національну і релігійну незалежність Німеччини.

Найбільш радикальним викладенням філософії Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мкгацсра (1490—1525). Воно має пантеїстичний характер (пантеїзм — філософське вчення, яке ототожнює Бога і світ). Бог, за Мюпцсром, — це світ у цілому, Христос не є історичною особою, а втілюється і виявляється тільки у вірі, католицизм виводить людину на шлях підкорення особистих інтересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога па землі.

Реформацію Мюнцер визначав як революційне перетворення світу на засадах перемоги загальних інтересів. Його соціальна програма містила вимогу негайного встановлення Царства Божого на землі, тобто суспільного устрою, в якому немає класових відмінностей, приватної власності, відособленої та відчуженої державної влади, що протистоїть інтересам народу.

Отже, Реформація сама по собі не означала переходу до вільної філософської думки, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви, у тому числі в ідеології, прокладаючи шлях до прогресу філософії. У реформаційній філософії також з'явилися зародки нової етики, які пізніше вплинули на розвиток усієї етики Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.

Філософія Відродження вирізнялась також зростаючим інтересом до вивчення природи. Це була натурфілософія — умоглядне тлумачення природи з позиції її цілісності, звернення на новій основі до атомістичної гіпотези Демокріта та поглядів інших античних філософів на природу. У Середньовіччі натурфілософія майже зникла з філософського горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціопістських (від. лат. утворення, вчення про створення світу Богом) уявлень християнської, мусульманської та іудейської теології.

Зростання інтересу до природи у філософії Відродження виявилося в новому розквіті натурфілософії, пов'язаному з іменами Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли, Дж. Кардано, Ф. Парацельса, Ф. Патриці, М. Коперніка, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілея та ін.

Безпосереднім попередником ренесансної натурфілософії був німецький кардинал Микола Кузанський (1401—1464). Його філософські погляди були пантеїстичними. Фактично він заперечував створення світу Богом, стверджував, що Земля не є центром світу, а так звана сфера нерухомих зірок не є колом, яке замикає світ. Процес пізнання визначав як безмежне удосконалення людських знань через відчуття і розум. Відчуття дають лише туманні образи речей. Відчуттями править здоровий глузд, оперуючи числами й іменами. Високою сходинкою пізнання є розум. Якщо здоровий глузд осмислює протилежності відповідно до закону суперечності, то розум осягає безмежне і так долає протилежності.

Засновником італійської натурфілософії у Відродженні був Берпардіно Телезіо (1509—1588). У своєму головному творі "Про природу речей відповідно до її власних начал" він рішуче і обґрунтовано виступив за незалежність філософії від теології та проти поклоніння авторитетам: філософські висновки мають спиратись на безпосереднє сприйняття, розум і досвід; не Бог, а природа є предметом філософських досліджень. Усі речі, стверджував Телезіо, матеріальні. Зміни і рух викликаються протилежними принципами — теплом і холодом, які безтілесні, але виявляються тільки в матеріальній субстанції. Джерело руху природи — у ній самій, саморух — притаманний матерії принцип.

У теорії пізпання Телезіо обстоював сенсуалізм. Основою етики вважав прагнення всього сущого до самозбереження. Орієнтацією на досвідне пізнання філософ суттєво вплинув на формування поглядів Т. Кампанелли, Дж. Бруно, Р. Декарта, Ф. Бекона.