Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Маніхейство — одне з ворожих християнству і близьких до гностицизму єретичних вчень. Заснував його перс Мані (216—276), який заперечував людську природу Христа, називав його псевдовчителем, а справжнім втішником людей і посланцем царства світла вважав тільки себе.

У маніхействі дуалізм світла і темряви, добра і зла було доведено до класичної форми. Матерія — темрява, зло — породження диявола, вічне і незнищенне. Два начала — божественне (світло, добро) і диявольське — перебувають у постійній і непримиренній боротьбі між собою. Звідси випливає ворожий християнству висновок про неможливість знищення зла. Зменшення його впливу на людину можливе на шляху суворого аскетизму, утримання від м'ясної та деяких видів рослинної їжі, повної безшлюбності, відсутності контактів із "тлінними" речами.

У III—IV ст. громади маніхейців об'єднались у досить сувору церковну організацію, вплив якої на Сході поширився майже до Китаю. У

Римській імперії християнська церква в боротьбі з маніхейством оголосила його однією з єресей.

Еретичпим у Ш—VI ст. вважався також неоплатонізм, заснований давньогрецьким філософом Плотіном (204/205—270). Це була еклектична філософсько-міфологічна доктрина поєднання та систематизації елементів філософії Платона і логіки Арістотеля з ідеями мислителів Сходу. Ставлення її представників до християнства було непримиренним. Так, учень і послідовник Плотіна сирієць Порфирій (234—301) у книзі "Проти християн" (у 15 томах) майже вперше піддав теоретичній критиці Біблію, особливо Старий Завіт. Послідовник Порфирія імператор Юліан (331—363) у полемічному творі з такою ж назвою "Проти християн" характеризував Яхве як обмеженого національного іудейського бога, якому далеко до справжнього єдиного Божества. Християн він звинувачував у атеїзмі у зв'язку з їх уявленням про божественну і водночас людську природу Ісуса Христа. Згідно з твердженнями Юліа-па, між Богом і людиною не може існувати жодного прямого зв'язку, неможливо обожнювати смертну людину.

Твори Порфирія, Юліана, інших неоплатоників зазнавали запеклих нападок з боку християнських письменників. Згідно з наказами імператорів їх книги було повністю або частково спалено.

На зміну неоплатонікам прийшли апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Bin розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. У зв'язку з цим Бог — Син вважався посередником між Богом — Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функцію Бога — Сина як спасителя. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у світі: зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям можливість спасіння. Але після возз'єдпаппя духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності.

Орігенізм офіційно засудив церковний собор, але він суттєво вплинув на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор (325) прийняв концепцію

Орігена про еманацію другої та третьої особи Божественної єдності з верховного Бога — Отця.

Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою.

Найвидатнішим серед західних "Отців Церкви" був Аврелій Августин (354—430) з м. Гіппона (Північна Африка), автор філософських творів "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Сповідь". Останній твір — релігійна автобіографія Августина, в якій він показав, як релігійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в наверненні язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

Августин систематизував християнський світогляд, представив його цілісним і єдино правильним, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на принципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християнства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога— порок". Світогляд Августина теоцентричний. Бог, як єдине суще та істина, є змістом філософії; Бог, як джерело пізнання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне благо, є предметом етики; Бог, як особа всемогутня і повна милості, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть думку про єдність Бога і світу, характерну для вчення Плотіна про еманацію: Єдине або Бог не творить світ, а випромінює його із себе з неминучістю природного процесу. Першим ступенем еманації є світовий розум; другим.— світова душа, яка містить весь світ ідей, поза і без яких неможливі жодні тіла і предмети, що чуттєво сприймаються; третім— матерія, тобто "небуття", "темрява", негативна умова створення речей.

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як безлику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі. Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками — ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. У них міститься той чи інший позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони тією чи іншою мірою зберігають такий образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсолютне добро. Вoнa орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке вів дарував світові.

У теорії пізнання Августин проголошував перевагу релігійної християнської віри над розумом ("Віруй, щоб розуміти", віра повинна передувати розуму). У її центрі — вчення про прозріння. Сама по собі людина нічого не знає. Тільки надприродне прозріння, що несподівано надходить від єдиного небесного Вчителя, піднімає людину до пізнання найглибших істин.

В основі соціальної доктрини Августина — переконання в нерівності людей як вічному і незмінному принципі суспільного життя. Це наслідок первородного гріха, який навічно спотворив первісне блаженство. Щодо історії, то, за Августином, її центральним положенням є ідея провіденціалізму (лат. провидіння) — Бог поширює свою абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, а й на всі без винятку події в колективному житті, безперервна зміна яких створює історію. Особливе місце в історії посідає церква. Вона є товариством Христа і поєднує обраних, за її межами неможливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонійного суспільного організму.

Августин заклав основи нової християнської філософії. Його творчість стала лапкою між філософією Платона і вченнями мислителів Середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиним типом ортодоксальної філософії. Тільки в XIII ст. Фома Лквінський створив нову модель ортодоксії, однак вплив філософії відображається і на сучасній модерністській католицькій теології.

Центральною па останньому, пізньому етапі патристики (V—VIII ст.) постала проблема систематизації християнського віровчення. Ключовими фігурами в її вирішенні були Іоанн Дамаскін (бл. 675—753) — візантійський богослов і поет, а також філософи Леонтій (бл. 475—543) і Боецій (бл. 480—525). їх систематизаторські зусилля та орієнтація на античну філософську традицію (передусім коментар Порфірія до Арістотеля) заклали основи середньовічної схоластики.

Багато ідей патристики було засуджено після прийняття християнського Символа віри. Однак патристика заклала основи християнської теології; сформувала фундамент екзегетики (від грец. тлумачення сенсу і змісту Біблії); створила перші християнські катахізиси (грец. керівництво, повчання, книга з коротким змістом християнського віровчення у вигляді питань та відповідей, призначена для початкового релігійного навчання); ввела багато основоположних поняттєвих теологічних структур; остаточно конституювала фундаментальну для християнства ідею пріоритету індивіда стосовно абстрактного людства. Патристика багато в чому визначила проблемне поле і православної, і католицької теології. В цілому ідеї патристики е складовою Священного Переказу, багато з них актуалізувалися в межах історико-філософської традиції і дисциплінарної патрології (вчення та коментарі ідей "Отців" та вчителів церкви).

Поступово філософська апологетика у Середньовіччі поповнилась філософською схоластикою.

Схоластика (від грец. шкільний, вчений) — тип релігійної філософії, який характеризується поєднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем.