Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Спіноза використав ці натуралістичні основи для побудови теорії свободи. Він вважав, що поняття свободи тісно пов'язане з поняттям необхідності: свобода є перш за все пізнанням необхідності, тобто повною і точною ідеєю про те, що потрібно. Свобода незалежна від матеріальної практики, є тільки пануванням розуму над почуттями, тобто свободою мудреця, який заперечує матеріальне життя заради пізнання природи. Таке поняття свободи має абстрактний і антиісторичний характер.

Критичний аналіз релігії Спіноза виклав у "Богословсько-політичному трактаті", в якому зробив висновки про те, що теологія і філософія не мають нічого спільного і Старий Завіт не є стародавнім документом, як стверджує теологічна традиція, а Біблія є не продуктом Божого одкровення, а збіркою книг, в яких відображено рівень переконань людей, які їх створили.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, винахідник, юрист, історик і філолог. Його вчення стало певним завершенням європейського філософського раціоналізму.

У боротьбі проти декартівського дуалізму, у полеміці зі Б. Спінозою, Бейлем, Дж. Локком і Дж. Толандом, він створив свою систему об'єктивного ідеалізму — монадологію. її ядро становить вчення про монади. Монада (грец. єдине, одиниця) — проста, неподільна субстанція, "атом природи", "елемент предметів", якій притаманна активність. Монади неподільні, незнищенні, нематеріальні, неповторні (немає двох однакових монад), здатні до саморозвитку, сприйняття і прагнення. За ступнем розвитку він поділив їх на три види: нижчий — монади-"пер-цепції" (їм властива пасивна зданість до сприйняття, і тому вони утворюють неясні уявлення); вищий — монади — душі, здатні до відчуттів і чітких уявлень; найвищий — монади — духи, здатні до алерцепції, тобто наділені свідомістю. Осягнути монади можна тільки розумом. Усі тіла, речі є поєднанням монад: предмети неживої природи складаються з "перцепцій"; біологічні об'єкти — з вищих монад — душ; людина — з такої сукупності монад, в якій організуючими є монади — духи. Утворення сукупностей монад не випадкове, а визначене "установленою гармонією" (тобто установленою Богом відповідністю споконвічного розвитку кожної монади розвиткові усіх інших монад і світу в цілому).

Для гносеології Лейбніца характерна "теорія" двох типів істин: істин факту і метафізичних істин. Останні відкриваються за допомогою розуму і не потребують досвіду для підтвердження. Істини факту, навпаки, виявляються тільки в експерименті.

Отже, філософія Лейбніца є раціоналістичним ідеалізмом.

Ідеалістично-емпіричний напрям у філософії кінця XVII — середини XVIII ст. розвивали Джордж Берклі та Давід Юм.

Джордж Берклі (1685—1753) — англійський філософ, автор творів "Досвід нової теорії зору" (1709), "Про начала людського знання" (1710) та ін. Він прагнув спростувати матеріалізм і дати обґрунтування релігії, виступав з критикою поняття матерії як субстанції, а також учення І. Ньютона про простір як вмістилище всіх предметів та вчення Дж. Локка про походження понять матерії і простору. Дж. Берклі намагався довести не тільки неможливість самостійного існування матерії, а й самого цього поняття, оскільки з нього виникають "дивовижні" висновки про заперечення безсмертної душі, свободи волі, доцільності, воскресіння і т. ін.

Спираючись на вчення Дж. Локка про суб'єктивність "вторинних якостей" предметів, Дж. Берклі проголосив суб'єктивними всі якості загалом. Ні відстані, ні величини предметів не є об'єктивно притаманними речам. Уявлення про величину і відстань — результат суджень, що ґрунтуються на свідченнях відчуттів. Те, що ми називаємо предметом, є не що інше, як сукупність наших сприймань. Бути означає бути сприйнятим, без суб'єкта немає об'єкта.

"Обґрунтувавши" суб'єктивний ідеалізм, Берклі спробував уникнути соліпсизму, тобто висновку про існування лише суб'єкта, що сприймає. Тому він доводив, що річ, яка не сприймається одним суб'єктом, може сприйматися іншими. Більше того, якби навіть усі люди зникли, то речі залишилися б існувати у свідомості Бога. Таким чином, Берклі зробив величезний крок від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму.

Вихідні суб'єктивно-ідеалістичні постулати Дж. Берклі поділяв Давід Юм (1711—1776)— англійський філософ, історик, економіст і публіцист, попередник позитивізму, але, на відміну від Дж. Берклі, він не переходив на позиції об'єктивного ідеалізму і не робив зі своєї філософії релігійних висновків. Його теорія пізнання склалась унаслідок перероблення ним матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка і суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі в дусі агностицизму та феноменалізму. У нього дійсність — це потік вражень, причини породження яких принципово недоступні для пізнання. Існують тільки враження наших органів чуття та враження внутрішньої діяльності душі (афекти, бажання, пристрасті). Від цих двох видів первісних вражень залежать ідеї пам'яті та уявлення. Жодна ідея не може утворюватися без попереднього враження. Пам'ять відтворює ідеї в тому порядку, в якому вони набувались, в уявленні ідеї вступають у вільні сполучення.

Послідовно дотримуючись суб'єктивно-ідеалістичних поглядів, Д. Юм, на противагу Дж. Берклі, поширював свій скептицизм і на божественну субстанцію, захищав деїзм, що ґрунтувався на моралі. Він піддав критиці раціоналістичні докази буття Бога, відкинув дива і вважав релігію одвічним джерелом розладів між людьми. Детально розглянувши питання про походження релігійних вірувань, Юм дійшов висновку, що джерело самої релігії — у фантазії людей, стимульованій почуттям страху і надії. Проте вірний своїй соціальний позиції Юм не відштовхнув релігію взагалі. Він вважав за необхідне зберегти релігійну мораль для народних мас, а релігійний скептицизм — для "внутрішнього вжитку" серед "освічених" соціальних верхів.

Ідеї Юма вплинули на розвиток більшості позитивістських вчень XIX—XX Ст., починаючи з Дж. Мілля і аж до емпіріокритицизму, неопозитивізму і лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільш динамічного розвитку та гострих соціальних і політичних суперечностей була Англія, то у XVIII ст. такі конфлікти стали все частіше виникати у французькому суспільному житті. їх загострення привело в 1789—1794 pp. до Великої французької буржуазно-демократичної революції. Провісниками її були дві ідейні течії у Франції XVIII ст. — Просвітництво і механістичний матеріалізм.

Серед діячів французького Просвітництва найвидатнішими були: П'єр Бейль (1647—1706), Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778), Вольтер (Франсуа-Марі Аруе) (1694—1778). Свої вчення вони спрямували на критику феодального ладу суспільства, абсолютизму, звеличували роль розуму, боролись проти релігії, релігійних забобонів, виступали за свободу наукового і філософського мислення, художньої творчості і громадської думки.

Проте найрішучими і найпослідовнішими представниками широкого просвітницького руху у Франції XVIII ст. були філософи, які становили його матеріалістичне ядро. Плеяда французьких матеріалістів XVIII ст. — Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, К.А. Гельвецій, Д. Дідро — вперше в Новий час широко, активно і відкрито розгорнула пропаганду ідей матеріалізму.

Засновником французького механістичного матеріалізму XVIII ст. вважається Жюльєн-Офре де Ламетрі (1709—1751). Спробу створити систему такого матеріалізму також здійснив Поль-Анрі Гольбах (1728— 1789), результатом міркувань якого був твір "Система природи" (1770). Головна ідея цієї праці полягає в обґрунтуванні можливості зведення всіх явищ природи до різних форм руху матеріальних часток, що у своїй єдності утворюють вічну і не створену ніким природу. Це рух матеріальних мас, результатом якого є їх переміщення з місця на місце і внутрішній, а також прихований рух, зумовлений власною енергією тіла, тобто комбінацією дій і протидій у молекулах, з яких воно складається,

Гольбах стверджував, що рух у природі — універсальний, вічний і ніким не створений. Він вважав його способом існування матерії і джерелом походження основних її властивостей, таких як протяжність, вага, фігура тощо; доводив принципову несумісність матеріалістичної концепції природи а визнанням будь-яких надприродних причин. Всесвіт — це нескінченний ланцюг причин і наслідків, пізнаванний органами чуття.

Отже, в теорії пізнання філософ виступав з позиції сенсуалізму.

Погляди Гольбаха було розвинуто в працях Дені Дідро (1713— 1784)— пайвидатнішого представника французького матеріалізму XVIII ст.