Розділ «ЧАСТИНА VII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

У своїх гносеологічних міркуваннях (а вони становлять головний зміст філософських пошуків К) лідер Київської філософської школи прагнув науковості, логічності, раціональності - то ж недаремно чимало учасників школи зосередилася на дослідженнях, ще були традиційно сферою інтересів неопозитивізму і аналітичної філософії (М. Попович, Є. Лєдюков, С. Васильєв, В. Костюк, А. Конверський та ін.). Цю лінію (М. Попович називає її лшією Рассела-Фреґе) філософський сленг шестидесятників позначив як "червоний позитивізм". Але поряд із логіко-раціоналістичним підходом не менш виразно позначається у філософській спадщині К. зацікавленість проблемами ірраціонального, інтуїтивного (чи не навіяні вони вчителями К. В. О. Фохтом і В. А. Асмусом — згадати б одну з останніх книжок Асмуса "Проблема интуиции в философии и математике"?), а то й прямо антропологічно-екзистенційною тематикою. Так, заключний розділ "Введение в марксистскую гносеологию" - праці, написаної К. за мотивами курсу теорії пізнання, що він читав на філософському ф-ті, - вписує центральну гносеологічну категорію істини в екзистенційний (в дусі Гайдеґґера і К'єркеґора) контекст "краси" і "свободи". То ж є підстави вважати книгу "Познание и свобода" (1969) ще одного учня К. -1. Бичка, якому К., йдучи до Ін-ту філософії, передав читання курсу теорії пізнання на філософському ф-ті, рецепцією бачення пізнавального процесу (рецепцією на цей раз вже екзистенційного штабу). Є також всі підстави вважати гострий інтерес К до відродження філософської спадщини Києво-Могилянської академії - цього центру давньоукраїнської культури, пронизаної інтенціями кордоцентрично-барокової - екзистенційної - філософії, феноменом того ж самого порядку. Звідси ж інша, відмінна від "червоного позитивізму", але водночас трансцендентально "доповнююча" його, лінія "червоного екзистенціалізму" (І. Бичко, О. Яценко, В. Табачковський, В. Ярошовець та ін.). І, нарешті, ще один струмочок копнінської думки, що зливається в єдиному річищі Київської філософської школи, - мається на увазі одна з ранніх праць К. — книга "Про логічні погляди М. О. Васильєва", в якій йдеться (у зв'язку з критикою психологізму) про феноменологію Е. Гуссерля. Адже саме феноменологія відіграла вирішальну роль у формуванні екзистенційної позиції таких класиків екзистенціалізму як Ж.-Я. Сартр, М. Гайдеґґер, М. Мерло-Понті та ш. (сам же Гуссерль у 20-ті рр. XX ст. настійно радив київському екзистенціалісту Я. Шестову, за його особистим свідченням, познайомитись з творчістю патріарха екзистенційної думки К'єркеґора для утвердження у своїй екзистенційний позиції"). У свою чергу, учень Гуссерля розкрив у своєму двотомному дослідженні "Феноменологічний рух" глибокий сутнісний зв'язок (за всієї зовнішньої несхожості) між Геґеловою і Гуссерлевою феноменологією. Звідси цілком послідовний рух від Геґелевої "феноменології духу" до антропологічно-екзистенційних підвалин філософської позиції К. такого його симпатика як В. Шинкарук, який змінив К. на посаді директора Ін-ту філософії АН УРСР, а після смерті К у 1971 очолив і Київську філософську школу (Геґелева феноменологія торувала шлях до екзистенційної манери філософування, також і в рамках нім. й франц. неогеґельянства). Підкреслена амбівалентність філософії лідера "Київської школи філософів" зовсім не означає його прагнення "сидіти одразу на двох стільцях" - точніше було б визначити її як цілком природний порух "літати одразу на двох крилах".

КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

(1864-1913) - укр. мислитель і письменник Одна з провідних тем його творчості -відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження - результат "завойовницького" ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник "одягає землю в камінь і залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом". У результаті - туга й самотність ("Інтермецо"), а то й смерть, як спокута за втрачену гармонію з природою ("Тіні забутих предків"). Отже, перемога над природою обертається поразкою людини. Вихід К. шукає в поверненні до природи, "перенесенні" її, так би мовити, в саму людину, в установленні постійного діалогу з природою не як із байдужим буттям, а як зі своїм "внутрішнім". Це типово екзистенційне змалювання стосунків людини і природи. Започаткувавши в Україні жанр "потоку свідомості", К. змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибин несвідомого. Його цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника ваблять не зовнішні (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме "внутрішні", згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне "структурування" світу особистістю, творення власного (не менш багатого за зовнішній) внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінується "серцем", а не зовнішньою необхідністю. К. виразно змальовує особливо "побожне" ставлення українця до землі. Творчість мислителя пройнята екзистенційними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ КАЗИМИРОВИЧ

МІРЧУК ІВАН

МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1873-1924) - видатний укр. політичний діяч, автор праці "Самостійна Україна", в якій вперше в сучасності було сформульовано ідею незалежної, суверенної укр. держави. Навчався в Київському ун-ті, де вивчав право. У 1893 приєднався до таємного братства Тарасівців (створеного в 1891 у Каневі на могилі Т. Шевченка студентами Бацькевичем, Боровиком і Липою), ставши його ідейним лідером. Саме ним було проголошене гасло повної автономії України — "Україна була, є і буде завжди окремою нацією". У 1900 у Харкові було створено Революційну укр. партію (РУП), для якої М. написав програму "Самостійна Україна", якою РУП керувалася на першому етапі свого існування. Після відходу більшості членів РУП від самостійницьких позицій М. виходить з неї і створює Українську народну партію (УНП). У роки війни М. - військовий правник, на поч. революційних подій 1917 створює Укр. військовий клуб ім. гетьмана Полуботка, виступає активним борцем за розбудову сильного укр. війська і навіть бере участь у підготовці військового виступу за проголошення державної самостійності України. Але спроба виступу не вдалася, і М. відправляють на румунський фронт. У 1918 М. бере участь у протигетьманському повстанні. Після окупації України більшовиками М. переїздить на Кубань, працює там деякий час (у кооперації, шкільництві та ін.). Навесні 1924 М. знову оселяється в Києві, де в травні того ж року перервалося його життя.

Обґрунтовуючи ідею самостійної України, М. підкреслює, що Переяславською угодою 1654 Україна з'єдналася з Росією як "рівний з рівним", як "вільний з вільним". Але вже скоро після укладення цієї угоди Росія почала брутально порушувати її. Тому відповідно до норм права, - міркує М., - "коли один з контрагентів ... переступив контракт, то другому контрагентові залишається вибір або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку у якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракті зламаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом". Такому вибору довго не сприяла та обставина, що у своєму історичному процесі наша нація "часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації на всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: одна єдина, нероздільна, вільна Україна від Карпатів аж на Кавказ". "Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були у на( і Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерії) стародавню любов нашої нації де вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні, бурхливо несеться де моря, так не можна спинити нації, що ламають свої кайдани, прокинувшись до життя... усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна — для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти зброю. І пам'ятаймо, ще слава й перемога - це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожен із нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!" (Міхновський М. І. Самостійна Україна. Програма Революційної української партії із 1900 року. - Лондон, 1967. - С. 19,27-29).

ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ

ПРОКОПОВИЧ ТЕОФАН (ФЕОФАН)

(1681-1736) - укр. філософ, богослов, церковний діяч, письменник, учений. Народився в Києві в родині купця Церейського, рано залишився сиротою і був вихований братом матері Теофаном Прокоповичем, ймення якого філософ прийняв, ставши дорослим. Навчався в Києво-Могилянські академії, потім у колегії св. Атанасія (Рим) та ун-тах Німеччині і Швейцарії (Єна, Галле та ін.). Повернувшись до Києва (1705), читав лекції в КМА (викладав філософію, поетику, теологію, риторик] математику), написав п'єсу "Володимир", у якій звеличував ідеї освіченого правителя, маючи на увазі гетьмана І. Мазепу; з 1710 ректор КМА. Свою філософську позицію, традиційно для тогочасне України орієнтовану на неоплатонізм і східних отців церкві П. поєднував з ідеями новочасної філософії і природознавства (Декарі Спіноза, Галілей, Кеплер та ін.), що з ними познайомився, навчаючись у Західній Європі; крім укр. та рос. володів грец., лат. а також польськ., англ., франц., нім. та шведською мовами. На вимогу Петра П. переїздить до Петербурга (1716), де стає одним із найближчих радників царя в проведенні курсу на європеїзацію старомосковської культури. П. об'єднує гурт освічених петербурзьких інтелектуалі С.Гатищев, Кантемир та ін.) у т. зв. "ученую дружину", яка стає по суті "мозковим центром" по розробці Петрових реформ (в т.ч. освітницьких; розробляє проект організації АН, наполягаючи на створення там кафедр філософії, математики, природознавства та ін. (є відомості, що саме П. порадив Петрові І для покращення міжнародного іміджу країни перейменувати Московське царство на Російську імперію). Велику роль відіграв П. у реорганізації Московської православної церкви. Укладений П. "Духовний регламент" у 172 став законом, на підставі якого Петро І скасував патріаршество в Росії підпорядкувавши російську церкву Синодові на чолі з обер-прокурором. Сам П. посів місце синодального віце-президента. Він піклувалась про розвиток освіти і науки європейсько впливу в Російській імперії дбав про підготовку талановитої молоді (зокрема, він опікувавсь долею молодого Ломоносова, якого хотіли виключити з академії за те що той не був дворянином; пізніше за порадою П. Ломоносов поїхав вчитися до КМА, а згодом і закордон).

СЕМКОВСЬКИЙ (СПРАВЖ. ПРІЗВ. БРОНШТЕЙН) СЕМЕН ЮЛІЙОВИЧ

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ

ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

див.: Прокопович.

УКРАЇНКА ЛЕСЯ

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ

ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ

(1856-1916) - видатний укр. мислитель, поет, драматург, вчений, політичний діяч. Народився на Дрогобич-чині (с. Нагуєвичі), вчився у Львівському ун-ті (з 1875), закінчив Чернівецький ун-т (у 1891); творча і громадсько-політ. діяльність Ф. відбувалася в Галичині, цьому вельми специфічному регіоні України, який ще з XIV ст. перебував під владою Польщі, тоді як решта укр. земель до XVI ст. знаходилася в більш толерантних (у культурно-політичному плані) умовах Великого князівства Литовського. Але після третього поділу Польщі (1759) Галичина потрапила під владу Австро-Угорської монархії, культурно-політична атмосфера в якій, незважаючи на подвійний (австр. і польськ.) національний гніт, була помітно сприятливішою для формування й розвитку національної самосвідомості українців, ніж у Російській імперії, яка жорстоко душила будь-які прояви національної самосвідомості й самобутності українців (тут вже в 1848 було ліквідовано кріпацтво, а у Львівському ун-ті - найстарішому в укр. теренах - у 1849 було відкрито кафедру укр. мови; в Галичині також активно діяли національно-культурні групи і об'єднання - напр., знаменита "Руська трійка" у складі М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, яка ставила за мету об'єднання укр. земель). У радянській літературі знаходимо категоричне твердження про нібито матеріалістичний (і атеїстичний) зміст Франкового світогляду, про його нібито велику близькість до марксизму (в радянському розумінні цього терміну). Ф. й справді шанував Маркса, головним чином як вченого-економіста, і переклав укр. мовою кілька його праць (розділ XXIV "Капіталу") і деякі тексти

Ф.Енґельса. Але Ф. категорично не приймав Марксову ідею диктатури пролетаріату і не погоджувався з його тлумаченням національного питання як нібито другорядного щодо класової боротьби й "підпорядкованого" останній (ідея "пролетарського інтернаціоналізму"). Соціалістичні переконання Ф. базуються на загальнолюдських, а не класових цінностях. Майбутній соціалістичний лад Ф. мислив як вільну федерацію общин, в яких реалізується принцип найширшого самоуправління. Держави "не може бути в соціалістичному суспільстві", оскільки її існування неодмінно має відродити нерівність і призвести до "всевладдя керманичів". Шлях до соціалізму - "народне відродження", засобами якого мають бути культурницька робота, спрямована на підвищення національної самосвідомості народу, та широка освітянська діяльність, що передбачає "плекання мови, письменництва, народної освіти". Не приймаючи марксизм, Ф. мав на увазі насамперед його рос. варіант, оскільки той "виступає проти національного українського руху". Соціалістичні погляди Ф. базувалися, головним чином, на етичному ґрунті, бо саме етика вчить людину бути людиною, "змінює тваринну природу людини", веде до узгодженої праці всіх людей". У такому роді "етизації" соціалізму Ф. та багато інших укр. соціалістів виявляють специфічні риси укр. світоглядного менталітету і водночас близькість до європейського типу соціалістичної думки (згадаймо бернштайніанство, Франкфуртську школу, "філософію надії" Б. Блоха та ін.). І все ж загальна філософська позиція Ф. істотно схиляється в бік позитивістських симпатій. В основі розвитку людського суспільства, вважає Ф., лежать "загальні закони еволюції в органічній природі". Ф., на перший погляд, раціоналіст і скептик щодо мислителів ірраціоналістичного спрямування. У цьому, можливо, відчувається вплив загальнопозитивістської орієнтації Австрійської (власне - Віденської) філософської школи - як от Віденського гуртка М. Шліка або ж (вже власне на галицьких теренах) Львівсько-Варшавської школи К. Твардовського. Та, проте, як, до речі, і на грунті Львівсько-Варшавської школи маємо виразну антропологічну контроверзу щодо логіко-позитивістської домінанти в особі С. Балея (україноментальна психоаналітичної тематики), так і у творчості Ф., філософськи орієнтованої на Конта, Спенсера, Дарвіна, Бокля та ін. натуралістично-позитивістськи налаштованих авторів, спостерігаємо також контроверзу щодо позитивізму, екзистенційно налаштовану лінію, особливо помітну у філософській поезії Каменяра (зокрема, в поемах "Похорон", "Мойсей" та ш., або ж у поезії-гімні "Не пора, не пора, не пора, москалеві й ляхові служить...").