Розділ «ЧАСТИНА VII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Водночас Б. полемізує і з рос. (плєхано-ленінськими) марксистами. Після поразки революції 1905 в Росії Б. відходить від активної політичної діяльності, розробляє на базі критично-творчого освоєння ідей вітчизняної (Достоєвський) та нім. (Я. Бьоме, Ф. Ніцше та ін.) філософії оригінальну концепцію філософського персоналізму. Після революції 1917 Б. продовжує активні філософсько-релігійні пошуки, виступає ініціатором створення Вільної академії духовної культури (1918—22), за це зазнає репресій з боку радянської влади: восени 1922 разом зі 167 видатними діячами науки і культури колишньої Російської імперії висилається за кордон, до Німеччини. З 1924 Б. проживає в Парижі, де організовує і редагує журнал "Путь" (1925-40). Відтоді Б. - широко відомий і шанований на Заході філософ, творчість якого справляє помітний вплив на західноєвропейську філософську культуру. Лідер франц. екзистенціалізму Сартр спеціально відзначав істотний вплив Б. на формування провідних напрямків франц. філософії: екзистенціалізму і персоналізму. На відміну від моністичної (відповідної рос. світоглядному менталітету) настанови рос. екзистенціальної філософії початку XX ст. на "всеєдність" (Соловйову Франк, Карсавін, Булгаков, Лосський та ін.), персоналістський екзистенціалізм Б. орієнтований принципово плюралістично (що відповідало екзистенціально-кордоцентричні філософсько-ментальній атмосфері київської культури). Б. формує філософську позицію з кількох екзистенціальних ідейних компонентів - ідеї свободи, творчості, особистості, мети історії, есхатологічного смислу історії. У результаті виникає дуалістична конструкція діалектично-екзистенціальної альтернативності свободи, духу, з одного боку, і об'єкта – з іншого. Основним предметом філософії Б. є людина-особистість (альтернативна людині-індивіду, біосоціальній, матеріальній істоті), яка є "неосяжною духовною безоднею", що корениться у свободі. "Безосновна безодня свободи" є, за Б., першоджерелом буття, первинним навіть відносно творчого акту Бога. Творчій активності особистісної свободи протистоїть "об'єктивізація", що призводить до "спадання" свободи в "необхідність", до "відчуження". "Матерія" виступає як своєрідна "хвороба духу", що настає внаслідок "об'єктивізації" вільної творчості духовної особистості (одним із "симптомів" цієї хвороби є "розпад часу" на дискретні елементи - минуле, теперішнє, майбутнє). Смисл історії, за Б., полягає в звільненні від необхідності об'єктивності, але, оскільки це повністю неможливо в реальному історичному часі (внаслідок його розпадання), мета історії есхатологічно орієнтована на "кінець історії", за яким відкривається новий світ — еон — "іншість" якого полягає в його "позачасовості". Специфіка філософської позиції Б. полягає в особливостях україноментальної філософської традиції, що існувала в Києві, сформованої ще творчими здобутками філософії Сковороди, Юркевича, Гоголя, Достоєвського. Б. часто посилався на Гоголя як на духовного натхненника своєї творчості - " всі ми вийшли з гоголівської "шинелі". Про "потужність" впливу на Б. київської філософської культури, україноментальної атмосфери Києва свідчать його тісні стосунки з рідним братом Сергієм Бердяєвим - укр. журналістом, перекладачем рос. літератури укр. мовою.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880-1951) - видатний укр. письменник, мислитель, політичний діяч. Навчався в Київському ун-ті, один з організаторів РУП, пізніше - член УСДРП і член її ЦК, редактор партійного органу "Боротьба". Через переслідування царського уряду в 1903-17 часто жив за кордоном. У 1917-19 брав активну участь в укр. національно-визвольному русі - головний редактор "Робітничої газети", член та заступник Голови Центральної Ради, перший Голова її Генерального Секретаріату (уряду УНР), фактичний автор усіх універсалів Центральної Ради, активний учасник антигетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 -Голова директорії', пізніше через політичні незгоди з колегами виїздить до Відня. У 1920 В. робить спробу знайти компроміс з більшовиками, але, не досягли угоди, остаточно виїздить до Франції, відходить від активної політичної діяльності, майже цілком присвятивши себе літературній праці.

Будучи прихильником марксизму й соціалізму, різко розходився з ними в тлумаченні національного питання. У своїй тритомній праці "Відродження нації" (1920) В. писав про укр. народ: "Цей народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику, ... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку". Потрібно, продовжував В., щоб руський демократ уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, "яка устами Російської Академії Наук, точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська; що закони її життя не є закони життя руських; що ламання цих законів руйнує душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом" (Винниченко В. К. Відродження нації. - К., 1990. - Т. 1. - С. 61 -62). Національна свідомість, за В., не знає ні класів, ні партій, ні вису, ні статі. "З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського вид., інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі" (там само. - С. 73). Вже перебуваючи в еміграції, В. виробив своєрідну світоглядну позицію "конкордизму" (від франц. concordie - згода). Людина має жити у "згоді" сама із собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут є коріння одного з провідних принципів етики В. - "чесності із собою".

В останні роки життя В. пропагував ідею "зближення" капіталізму із соціалізмом з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. Художнє втілення ця ідея знайшла у так званій "колектократії" (роман "Слово за тобою, Сталіне!", 1950). У творах В. чітко простежується екзистенційний підхід до міркувань про сенс цивілізації: "Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що, буде більше аеропланів, радіо, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала у нашому столітті сума страждань порівняно із сумою радощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-небудь п'ятому, дев'ятому столітті? Ніхто не може цього сказати" (Винниченко В. К. Рівновага // Твори. - К., 1927, -Т. 27.-С. 82).

Дуже хвилювало В. й питання, чи має сенс діяльність революціонерів. "Ми - худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце зайняли худі аскети. Але самі божки, самі скрижалі - незмінні, вічні, єдині, закам'янілі - мусять лишитися". На жаль, ці побоювання В. справдилися.

Виразні у В. й мотиви екзистенційних "межових" ситуацій: "Все дурниця: і мораль, і кохання, і життя - є тільки один біль. Та хіба ще смерть", - читаємо в романі "Записки кирпатого Мефістофеля". Водночас гімном радості, єднання людини з природою, з цілим космосом, безпосереднього прилучення людини до сонячної енергії -звучить роман "Сонячна машина".

ГІЛЯРОВ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ

(1856-1938) - історик філософії, літературознавець. Народився в Москві. Закінчив історико-філологічний ф-т Московського ун-ту, з 1887 - на кафедрі філософії Київського ун-ту. Магістерська та докторська дисертації присвячені грец. софізму. З 1922 - акад. Всеукраїнської АН. Зразком філософії вважав платонізм. Одночасно намагався побудувати власну систему ("синехологічний спіритуалізм"), спрямовану на примирення матеріального та ідеального. "Вселенська істота", з точки зору Г., не може бути відірвана від матеріальних процесів, як і свідомість - від мозку. Виступав проти сцієнтистського тлумачення філософського знання, проти редукції філософії до науки. Осн. праці: "Платонізм як підстава сучасного світогляду в зв'язку з питанням про завдання і долю філософії" (1887), "Філософія в її сутності, значущості та історії" (т. 1-2, 1918-19).

Г. Є. Аляєв

ГОГОЛЬ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ

(1813-1889) - філософ, богослов, педагог. Народився в м. Кам'янець-Подільський. Закінчив Київську Духовну академію, згодом проф. цієї академії і Київського ун-ту. Автор "Філософського лексикону" (т. 1-4, 1857-73) - першої в Росії філософської енциклопедії. Спеціально досліджував філософію Канта і Геґеля ("Критичний погляд на філософію Канта", 1847; "Діалектична система Геґеля, її переваги та недоліки", 1860). Саме з Канта, на думку Г., починається нова епоха, адже він визнав, що справа філософи полягає в усвідомленні сущого через мислення і спрямував філософію на саме мислення. Одночасно Г. вбачав помилку Канта в його теорії пізнання, яка обмежує силу пізнання лише світом явищ. Геґеля Г. поціновував за подолання провалля між буттям і пізнанням, але критикував його за панлогізм, який принижує поняття про верховну істоту. Г. намагався розбудувати християнсько-православну філософію, спроможну здолати крайнощі раціоналізму та емпіризму у вищій злагоді віри та розуму, і вбачав шлях до такої філософії у синтезі гегелівського вчення з православною умоглядністю — у своєрідному "оправославленні" нім. ідеалізму. Серед інших праць - "Філософія XVII та XVІІІ ст. у порівнянні з філософією ХІХ ст. та відношення тієї та тієї до освіти" (вил. 1-3, 1878-84).

Г. Є. Аляєв

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

ДЕМЧУК ПЕТРО ІВАНОВИЧ

(1900-1937) - укр. філософ. Закінчив Віденський ун-т, аспірантуру Укр. ін-ту марксизму . Наук, співроб. кафедри соціології філософсько-соціологічного відділення ін-ту; згодом — проф., зав. кафедри діалектичного та історичного матеріалізму Харківського ін-ту радянського будівництва та права. Критикувався за "деборинщину"; необґрунтовано репресований (1933) і розстріляний (1937), посмертно реабілітований (1961). Д. -учень провідника "геґелізованого марксизму" В. Юринця, полемізував із "механістом" С. Семковським; разом з Юринцем започаткував в укр. радянській філософії напрям т. зв. "критики буржуазної філософії". Д. визначив ірраціоналістичну тенденцію як провідну в західній філософії 1-ї третини XX ст., образно характеризуючи її як "бунт проти розуму".

ДОНЦОВ ДМИТРО ІВАНОВИЧ

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ

КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ