Розділ «ЧАСТИНА VII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

У 1922 у Харкові організовується Комуністичний ун-т ім. Артема, створюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 виникає Укр. ш-т марксизму (з 1927 - Укр. ш-т марксизму-ленінізму, УІМЛ). У 1931УІМЛ входить до складу Всеукраїнської марксистсько-ленінських ін-тів - ВУАМЛІН. З 1927 починає виходити теоретичний орган УІМЛ - "Прапор марксизму" (пізніше - "Прапор марксизму-ленінізму", в 1934-36 - "Під марксо-ленінським прапором"). До УІМЛ входив філософсько-соціологічний відділ, керівним органом якого була Президія - С. Семковський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчик, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фількенштейн, С . Генес, Ф.Беляєв, Г.Овчаров, Ю.Мазуренко. Відділ складався з кафедри філософії (С. Семковський - зав. кафедри, В. Юринець, В.Асмус, Р. Левік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юринець - зав. кафедри, С. Семковський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П.Демчук). Найбільш помітними серед них були постаті С. Семковського, В. Юринця і П. Демчука, які активно працювали не тільки на ниві філософії, але й втручалися у сферу літературознавчу.

Говорячи про укр. літературу 20-х рр., хотілося б не тільки звернути увагу на її оригінальність, на буйне суцвіття талантів, а й на виразну її спрямованість до світоглядно-філософської тематики, її гострий інтерес до філософських проблем. Все це створювало неповторну атмосферу творчої співпраці укр. художньої та філософської інтелігенції — ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають укр. відродженням 20-х років.

На перший погляд, сам феномен культурного відродження за умов панування "монологічного" партійно-державного марксистсько-ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування - реальний факт. Більше того, творчість діячів цього відродження Миколи Хвильового (1893-1933), Миколи Зерова (1890-1937), Михайла Ялового (1891-1934), Олеся Досвітнього (1891-1934), Євгена Плужника (1898-1936), Миколи Вороного (1871-1940), Михайла Драй-Хмари (1889-1939), Валер'яна Підмогильного (1901-1937), Миколи Куліша (1892-1937), Григорія Косинки (1899-1934), Дмитра Фальювського (1898—1934) та багатьох інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціалізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) укр. національну культуру з притаманною їй неповторною ментальністю укр. народу.

Проте збагнути цей "парадокс" не так уже й важко, якщо згадати (про це вже йшлося в одній з попередніх тем), що Ленін, відмовившись напередодні жовтневого перевороту від жорсткості "об'єктивістської" позиції Плеханова й меншовиків, наголосивши на "творчому" характері своєї марксистської позиції (всупереч плеханівській "ортодоксальності"), не встиг через хворобу і ранню смерть надати своїй "творчій" позиції характеру тієї системи тоталітарного мислення, перші кроки до якої він почав здійснювати у статті "Про значення войовничого матеріалізму" (1922), а також актом висилки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції. Така система тоталітарного мислення (з діаматом як своїм філософським ядром) була створена, як уже зазначалося, в 30-і рр. Сталіним. Тому між 1922 (хворобою Леніна) і початком 30-х рр., коли Сталін приступає до творення тоталітарного "марксизму", втіленням якого став короткий курс історії ВКП(б), вирізняється період своєрідної ідеологічної "відлиги", що в Україні збіглася зі сприятливим для вітчизняного відродження процесом, яким була так звана "українізація".

У перші роки радянської влади багато хто з комуністів національних республік прийняли за чисту монету ленінську тезу про "суверенність" радянських республік, про право їхніх народів на розвиток національної мови, культури тощо. У республіках починаються процеси розвитку національних культур (згодом дістали назву "коренізації").

"Українізація" (так називали цей процес у нас) зустріла глухий опір широких кіл членів КП(б)У. Та це й не дивно: адже більшовицька партія в перші роки її існування в Україні складалася в основному з неукраїнців. На першому з'їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 в Москві, українці становили меншість. У партійному середовищі популярною була теорія "прогресивності" рос. культури (оскільки її носієм був переважно російськомовний в Україні пролетаріат) і нібито "відсталості" культури української, оскільки головним її носієм було селянство.

І все ж у червні 1923 Раднарком УСРР мусив ухвалити постанову "Про заходи у справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ", а у вересні було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Українізація почалася. Вона відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця укр. художньої та світоглядної культури, культури взагалі у світовому культурному процесі. Від початку 20-х років між творчими групами укр. літературно-художньої інтелігенції, такими як "Плуг" (Спілка селянських письменників України, заснована 1922) і "Гарт" (Спілка пролетарських письменників України, заснована на початку 1923 В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вони переросли у відому літературну дискусію 1925-28.

Сталін, здолавши на поч. 30-х рр. своїх політичних суперників, активно взявся до творення не закінченої Леніним тоталітарної світоглядної системи. І перші "приморозки" вдарили вже в 1926. 24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Кагановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якому висловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про "негайну дерусифікацію пролетаріату", про необхідність для укр. поезії "тікати якнайшвидше від рос. літератури", про його спробу відірвати культуру від політики тощо. "У той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатії до „Москви", - писав Сталін, - до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь „Москви" нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від „Москви" ..якнайшвидше"... Шумський (тодішній нарком освіти в Україні. -І. Б.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити українську культуру і українську громадськість в культурі на громадськість радянську".

Репресії проти укр. інтелігенції почалися раніше: в 1924 відбувся судовий процес над так званим "Центром дії" в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 - процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 - горезвісний процес над Спілкою визволення України (СВУ) та ін.

У грудні 1930 на зустрічі з партосередком Московського ін-ту "червоної професури" Сталін указав на наявність серед філософів двох ухилів - механіцизму та "меншевиствующего идеализма". У січні 1931 такі "ухили" знайшлись і в Україні. У "механістичній" ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в "ідеалістичній" - В. Юринця. У 1933, не витримавши цькування, застрелився М.Хвильвий. У цьому році було звільнено з роботи директора Ін-ту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). В 1933 було репресовано завідувача кафедри діамату ВУАМЛІНу, "контрреволюціонера і шпигуна" П. Демчука.

У 1936 на сторінках всесоюзного журналу "Под знаменем марксизма" зі статтею "До результатів боротьби на філософському фронті України" виступив заступник директора Ін-ту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він "зарахував" Я. Білика, П. Демчука, Є. Гірчака, В. Юринця, Т. Степового, Г. Овчарова, М. Логвина до групи "націоналістів-фашистів"; О. Бервицького, Р.Левінса, Я.Блудова, О. Андріанова, Н. Бінярчика, О. Мил ославиш, Д. Ігнатюка - до "контрреволюційної групи меншовицько-зінов'євських елементів"; М. Нирчук, Я. Розанов та ін. потрапили до "блоку націоналістів і троцькістів"; С. Семковський, Г. Єфименко, Ф. Гофман - до "болота", яке йшло за "троїш кістам и та націоналістами".

У жовтні 1933 було розгромлено творчий колектив харківського театру "Березіль", а його керівника Леся Курбаса як "фашиста" заслано на Соловки. У 1935 був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої "націоналістично-терористичної групи професора Зерова". У 1937 припиняє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що тут нібито "звила собі гніздо банда контрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів". Так трагічно обривається укр. відродження 20-х рр., навічно закарбувавшись у пам'яті народу як "розстріляне відродження" (за висловом Ю. Лавріненка).

На довгі роки (аж до другого філософського відродження під час "хрущовської відлиги" 60-х рр.) в історії укр. філософії (як і в інших республіках більшовицько-московської імперії) запанувала догматична схоластика сталінізму. Вищість "авторитету" Сталіна у філософських питаннях "підтверджувалась" і офіційними партійними документами. У 1934 секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев прямо поставив перед укр. філософами завдання: "Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса - Леніна".

За передвоєнне десятиріччя (1931—41) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософії ("покоління" змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві "сита", зрозуміло, практично вже не був здатний на прояв самостійної думки.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар "асфальту" офіційно-державної "класики" марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 філософському ф-ті Київського ун-ту та у створеному в 1946 Ін-ті філософії вітчизняної АН зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами М. Омельяновського, В. Шинкарука, М. Злотіної, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка та ін.

Смерть Сталіна в березні 1953 і спроби нового керівництва партії й держави дещо "підновити" і навіть "лібералізувати" тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М.С. Хрущовим культу особи Сталіна на XX заїзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну "відлигу" 20-х рр. (термін "відлига" ввійшов у вжиток з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така "відлига" настає в 60-і рр., набувши в народі означення "хрущовська".

Позитивні зрушення в укр. філософії, що почалися в 60-ті роки й привели до "другого" її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922-1971). У 1958 він очолив кафедру філософії Київського політехнічного ін-ту, наступного року - кафедру філософії Київського ун-ту, а в 1964 став директором академічного Ін-ту філософії. Багато в чому укр. філософія доби "другого відродження" завдячує проникливому розумові, винятковій передбачливості та організаторському саме П. Копніна. Проте немало залежало від тих, кого треба було "організовувати", хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких налічувалося не мало серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.

Гносеологічний зміст цих пошуків виявився дотичним і де популярного тоді на Заході неопозитивізму (тим то філософи жартома між собою називали спрямування досліджень Копніна та йоге учнів "червоним позитивізмом"). Зауважимо, що в часи, коли суспільство намагалося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм життєдіяльності та індустріалізму до нових форм, пов'язаних із технологічною перебудовою виробництва на основі досягнень науково-технічної революції, "червоний позитивізм" був дуже ефективним духовним стимулятором. Це стало особливо зрозумілим, коли, обійнявши посаду директора Ін-ту філософії, Копнін заснував тут замість ортодоксального відділу діамату відділ логіки наукового дослідження. Написана разом з однодумцями праця "Логика научного исследования" (М., 1965) стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як Київська філософська школа, очолена після від'їзду Копніна до Москви (1968), де його було призначено на посаду директора Ін-ту філософії АН СРСР, проф. В. І. Шинкаруком, який до цього був (з 1965) деканом філософського ф-ту Київського ун-ту ім. Т. Шевченка. У рамках цієї філософської школи і відбулося відродження прадавньої (ще від митрополита Іларіона, автора першого оригінального укр. філософського тексту "Слово про закон і благодать", 1051) вітчизняної філософської традиції на теренах України, яка після майже вісімсотрічної "ночі бездержавності" в 1991 зустріла нарешті світанок своєї свободи.

БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1874-1948) - представник київської групи екзистенціально-гуманістичної філософії. У молодості поділяв погляди так званих "легальних марксистів", зберігши віру, що в Маркса "є елементи справді екзистенціальної філософії", які відсутні в "більшовицькій" (ленінсько-сталінській) версії марксизму. На початку XX ст. Б. бере участь у діяльності підпільних революційних гуртів, за що засланий (1901) до Вологодської губернії.