Розділ «ЧАСТИНА VII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі

На широких крилах

Маємо і у Пушкіна, і у Шевченка поетичний образ єдиного моря і слов'янських річок, що впадають у нього. Але образи ці, за всієї їхньої зовнішньої схожості, достотно відмінні за змістом, - шевченкове море є не рос. (як у Пушкіна), але й не укр. (чи чеське, чи якесь там ще мононаціональне) море - воно просто вольне (свободне) для всіх слов'ян море, а не "простір" їхньої національної уніфікації (трансформації в росіян).

Отже, попри цілеспрямовану руйнацію укр. культури і взагалі укр. самобутності, методичну русифікацію укр. культурного, економічно-господарського та ш. простору, Україна не тільки змогла зберегти свою відмінність навіть у розумінні спільних для неї і Росії проблем (як у тлумаченні слов'янської ідеї Пушкіним і Шевченком), але й спричиняти на рос. культуру (вже європеїзовану певною мірою) помітні творчодайні впливи. Другим, ще потужнішим за наслідками ніж перший (опертя Петром І на "західно-руську", як говорив Трубецькой, "київську" культуру задля "окциденталізації" Московії) впливом на рос. культуру явилася творчість М. Гоголя. Екзистенційно-кордоцентричний, уґрунтований в україноментальних глибинах барокової свідомості, гоголівський творчий геній парадоксально (завдяки суб'єктивному прагненню стати рос. письменником і, звідси нарочито декларованій російськомовності - "писати треба мовою Пушкіна", щиро висловився Гоголь у розмові з Данилевським) вписався в контекст рос. літератури. Навіть В. Г. Бєлінський попервах не зміг розпізнати несумірності Гоголевої творчості з "російськістю", проголосивши диканського "сочинителя" главою "натуральної школи" в рос. літературі; то ж зрозумілий гнів "несамовитого Віссаріона", коли, прочитавши "Вибрані місця листування з друзями" - це екзистенційне одкровення Гоголевого духу, - він написав свого горезвісного "Листа до Гоголя" 1847. Характеризуючи епохальне значення творчості Гоголя для становлення (нарешті справжньої) рос літератури і культури взагалі європейським (зрештою — світовим) феноменом, рос літературознавець-дисидент К Мочульський у своїй фундаментальній праці "Духовний шлях Гоголя" писав: "Гоголю судилося круто повернути всю російську літературу... зрушити її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського. Усі риси, що характеризують "велику російську літературу", що стала світовою, були визначені Гоголем... Із Гоголя починається широка дорога, світові простори. Сила Гоголя була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства на епізод, до якого нема повороту, і бути не може. Він розбив гармонію класицизму, порушив естетичну рівновагу, якої дивом досяг Пушкін. Від Гоголя пішла вся "нічна свідомість" нашої словесності: нігілізм Толстого, безодні Достоєвського, бунт Розанова... її "день" — пушкінський золотом тканий покров - був скинений... Можна жалкувати за днем, що промайнув так швидко, і здригатися перед страшним, нічним "карликом", автором "Мертвих душ". Але не можна відкидати того, що велика російська література вийшла із "Шинелі" цього "карлика". Без Гоголя, можливо, була б рівновага, антологія, благополуччя: безконечно продовжений Майков, а за ним безплідність. Після Гоголя — "повне неблагополуччя", світовий розмах і світова слава" (Мочульский К. Духовный путь Гоголя. -Париж, 1934. - С. 86-87). Гоголь "прищепив" рос. культурі невластивий їй питомо екзистенційний дух. І в цьому плані творчість Гоголя виступає співрівною творчості К'єркеґора - лідера антиренесансного (антіфандоналістичного) повстання в західноєвропейській культурі -сучасника і практично ровесника Гоголя. Цілком доречно тому було б вважати Гоголя укр. (і рос.) К'єркеґором. Адже саме з творчого доробку Гоголя постали в Росії Достоєвський, Толстой, Чехов, діячі т. зв. "Срібного віку" рос. культури. На всю Росію пролунав звернутий до "внутрішньої" людини екзистенційний заклик Гоголя: "Всматриваться в душу человека, зная, что в ней ключ всего. Душу и душу нужно знать теперь, а без этого не сделать ничего. А узнавать душу может только тот, кто начал уже работать над собственной душой своей" (Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями // Собр. соч. в 7 тт. - М., 1986. - Т. 6. - С. 303-304). Заклик цей збудив шалену лють одних (Бєлінський і його симпатії) і оплески інших -тих, хто "вийшов з гоголівської "Шинелі" (Достоєвський). "Наш Паскаль" - так коротко, але красномовно оцінив кордоцентрично-екзистенційний сенс творчості Гоголя Л. Толстой. І не випадково саме на батьківщині Гоголя постала одна з перших у світі Київська школа екзистенційної філософії М. Бердяєва і Л.Шестова. І ця перша у Східній Європі школа екзистенційної філософії, що була відгуком на порух гоголівської душі, постає одночасно з першою в Західній Європі екзистенційною - Мадридською — філософською школою М. де Унамуно - цим відгуком на К'єркеґорову творчу потугу. Більше того — метр франц. екзистенціалізму Ж.-Д. Сартр твердив, що "біля колиски французького екзистенціалізму стояли два великих росіянина - Достоєвський і Бердяєв".

Оригінальним варіантом екзистенційного-кордоцентричної філософської лінії в укр. філософії самій по собі, і водночас її впливом на рос. культуру (зокрема філософську) була творчість вихованця Київської духовної академії (в якій на той час ще не згасла україно-ментальна традиція "Могилянки") П. Юркевича, який після блискучого закінчення академії (1851) залишається працювати в її стінах і вже через сім років здобуває звання професора. Як відомо, в ун-тах Російської імперії від 1850 було заборонено викладання філософії, але, коли в 1861 воно було відновлено, то, як пише відомий київський філософ Г.Г.Шпет, тільки Юркевич виявився єдиним на всю імперію проф. філософії, "достатньо філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру в Москві" (Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Соч. - М., 1989. - С . 48). У 1861 Юркевич очолює кафедру філософії Московського ун-ту, а в 1869-73 працює тут деканом історико-філологічного ф-ту. Серед студентів Юркевича були майбутні знаменитості - філософ В. С. Соловйов та історик В. О. Юіючевський; обидва лишили захоплені згадки про його лекції. "Уяви собі, - писав Юіючевський у листі до свого товариша П. П. Гвоздьова, - ... аудиторія переповнена студентами... а на кафедру піднімається невеличка людина... і, не сідаючи, стоячи починає говорити експромтом з сильним хохлацьким акцентом... Я не записую за Юркевичем, та й неможливо... Після кожної лекції в голові залишається таке ясне уявлення про все прочитане, що варто лише трохи зосередити увагу, щоб бути спроможним повторити весь порядок думок" (Юіючевський В. О. Из писем П. П. Гвоздеву // Юркевич П. Д. Философские произведения. - М., 1990. - С. 531)- Розкриваючи суть своєрідної позиції Юркевича - "філософії серця", - Соловйов пише: "Якби людина виявляла б себе самим лише мисленням... то розмаїтий, багатий життям і красою світ поставав би перед її свідомістю як правильна, але нежиттєва математична величина... у справжній душі немає такого однобічного мислення... Кращі філософи і великі поети були свідомі того, що серце їхнє було істинним місцем народження тих глибоких ідей, які вони передали людству, що ж до свідомості... то вона надавала цим ідеям ясності і визначеності, притаманної мисленню" (Соловьев B.C. О философских трудах П. Д. Юркевича // Собр.соч. и писем в 15 тт. - Т. 1. - М., 1992. - С. 179). Як й інші укр. філософи, Юркевич малює реальність плюралістичною, а не моністичною, складеною з трьох сфер: а) "ноуменального світу", ідеального царства "вічної правди" (подібного до царства ідей Платона); б) реального світу, що є царством розумних істот; в) феноменального світу — примарного існування тілесності. Активна взаємодії цих світів і становить гармонію (у своєму розмаїтті) цілісного світу. Гармонійна взаємодія світів все ж не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот, коли розум відтворює світ загального. Разом з тим, він не може принципово визначити індивідуально-неповторне. Особистісно-індивідуальне, непроникне для голови, становить те, що представники класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали "серцем", від якого вела давня (від К. Т. Ставровецького і, навіть, від Іларіона) тенденція ще з докласичних часів. "У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону" (Юркевич П. Д. Серце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Философские произведения. - М., 1990. —

С. 92). Такого роду кордоцентрична позиція була абсолютно неприйнятна для питомо рос. (особливо в її т. зв. "революційно-демократичному" крилі) філософії. То ж, подібно до хамського листа Бєлінського до Гоголя, М,Г. Чернишевського "со товарищи" піддав образливому цькуванню Юркевича в "демоіфатачній" пресі зате, що той "посмів" дати негативну оцінку вульгарному матеріалізму дисертаційного "опусу" вождя рос. "революційної демократії".

У 2-й пол. XIX ст. в Україні поширюється т. зв. "громадівський" рух, пов'язаний з іменами М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Павлика та ін., що проводив велику культурницьку роботу. Пожвавлюється демократична активність і в Галичині (підпорядкованій на той час Австро-Угорщині). Визнаним лідером цього руху був І. Франко — видатний укр. поет, філософ, громадський діяч. Помітну роль у національно-культурницькій і освітній діяльності відіграє тут знаменита "Руська трійця" М. Шишкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького. Впливовою культурно-філософською постаттю на Слобожанщині був і відомий вчений-мовознавець О. Потебня з його оригінальною "Філософією мови". Не тільки в Україні, але й за її межами стає відомим ім'я В.Лесевича, уродженця Полтавщини, знаного не тільки як соціаліста-народника, але й як впливового філософа-позитивіста, прихильника емпіріокритицизму.

На поч. XX ст. у Києві виникає одна з перших у світі груп екзистенційної філософії (т. зв. "Київська школа екзистенціалізму"), представлена всесвітньо відомими іменами Л. Шестова і М. Бердяєва. Останній в ранній молодості захоплюється антропологічно-гуманістичними ідеями К. Маркса, беручи активну участь у діяльності т. зв. "легального марксизму" (до "легальних марксистів" належав ще один наш земляк зі Слобожанщини — економіст і філософ М. Туган-Барановський). Поч. XX ст. ознаменований літературно-естетичною, філософською творчістю таких велетнів укр. романтично-художньої творчості як Леся Українка та М. Коцюбинський.

У 1917 в Україні настає бурхливий і багато в чому трагічний період її історії - роки давно жаданої, але до болі короткої незалежності, за якими прийшла понад семидесятирічна неволя у складі тоталітарного СРСР.

За короткий час існування незалежної України (1917-18) багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 укр. гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети укр. мову, історію та географію України, історію укр. літератури). Київський ун-т св. Володимира в жовтні 1918 було урочисто відкрито як перший Державний Укр. Ун-т, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Укр. Державний Ун-т, у Полтаві почав працювати історико-філологічний ф-т. Було відкрито Державний Укр. Архів, Національну Галерею Мистецтва, Укр. Історичний Музей та Укр. Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут налічувалося вже понад І млн. книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 урочисто відкривається Українська АН з трьома відділами - історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним - на чолі з проф. Володимиром Вернадським (1863-ї 945). Крім того, створюються Укр. Театр драми і опери, Укр. Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Укр. мовою видаються підручники з різних галузей знань.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові укр. культури. Наприкінці І 920 Червона Армія остаточно встановлює контроль над укр. землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини), а в 1922 Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час — "більшовицька") Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 Ленін поставив завдання "побороти весь опір капіталістів - не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший". На виконання цього завдання в Україні було ліквідовано ун-ти з метою "усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської професури", а на їх місті створено ін-ти "народної освіти". Так, у Києві ліквідація ун-ту супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарних ф-тів — юридичного та історико-філологічного. Медичний ф-т виділено в окремий ін-т. Створений на базі ун-ту Вищий ін-т народної освіти (ВІНО, з 1926 - КІНО) брав на себе завдання готувати працівників народної освіти "для всіх типів масової школи".

Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітарної культури взагалі (закриття гуманітарних ф-тів ун-тів - хоча, на перший погляд, і дрібний, але надзвичайно показовий факт) - типова риса рос. (ленінського-сталінського) "марксистського" світогляду, успадкована ним від рос. "нігілізму" XIX ст. Згадаймо, що серед висланих Леніним у 1922 за кордон "буржуазних" інтелігентів переважна більшість була гуманітаріями. Не зайве нагадати, що офіційна, партійно-державна філософія СРСР ("діамат") тлумачилася Сталіним як вчення про природу (з якою ототожнювався світ загалом). Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогляду радянської держави стає відвертий технократизм (для партійно-державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу: "письменники - інженери людських душ", "людський матеріал", "кадри", "людський фактор" тощо).

Показовим, особливо в повоєнний час, є той факт, що партійна еліта (члени ЦК, обкомів, міськкомів, райкомів партії) на 80-90% складалася з вихідців з інженерно-агрономічного середовища (всі перші секретарі ЦК Компартії України повоєнного часу - від Хрущова до Щербицького - були за освітою інженерами). Відповідним чином склалася традиція обирати президентами АН, ректорами ун-ті в тощо майже виключно представників природничих і технічних наук.

Особливо згубними виявилися ці технократичні інтенції російськоментальної радянської "культури" для укр. національної культури, її альтернативної щодо технократизму екзистенційно-гуманістичної ментальності. Ліквідувавши на початку 20-х років ун-ти, радянська влада почала збільшувати кількість студентів з "робітничо-селянського середовища", організовуючи робітничі ф-ти (з 1921 по 1926 кількість останніх в Україні зросла з 7 до 31), призначаючи до вузів і технікумів комісарів з широкими повноваженнями, проводячи (починаючи з 1921) регулярні "чистки" серед студентів і викладачів.

Вища школа офіційно проголошується полем "ідеологічної боротьби". У циркулярному листі ЦК КП(б)У, розісланому до всіх губкомів та осередків у вузах "Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах" (кін. 1922), пропонувалося вести постійну роботу серед студентів на підрив авторитету немарксистських професорів в їх трактуванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія "науки для науки" тощо) теорію революційного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обґрунтувати заперечення. "Такий класовий підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуального рівня, до її дегуманізації. Політична влада вимагала від нової інтелігенції перш за все не високого професіоналізму, а вірності системі".

Отже, марксизм, точніше марксизм-ленінізм (термін "ленінізм" виникає на поч. 20-х рр. у працях Сталіна та Зинов'єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно, у філософській) сфері точкою зору. Тому відразу після перемоги радянської влади в Україні тут виникають навчальні та наукові-дослідні установи для підготовки відповідних фахівців і проведення дослідницької роботи.