Розділ «ЧАСТИНА VII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Творчий напрямок в укр. філософії, що виникає на поч. 60-х рр. XX ст. К. ш. ф. відновлює і продовжує реальний зміст філософської позиції К Маркса, вульгаризованої і спотвореної рос. "послідовниками" нім. мислителя (Г.В.Плеханов, В.І.Ленін, И.В.Сталін та ін.) в рамках т.зв. діалектичного та історичного матеріалізму (або "марксистсько-ленінської філософії"), що був фактично офіційною філософією СРСР. К. ш. ф. була по суті укр. різновидом філософії неомарксизму, що постала в Західній Європі на поч. XX ст. як реакція на активну пропаганду радянськими більшовиками здогматизованого ними і перетвореного на тоталітарну конструкцію вчення Маркса (Е. Бернштайн, Д. Лукач, К. Корш та ін.). Тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР на поч. 30-х рр., репресувавши в Україні (як і всьому СРСР) всіх, хто навіть найменшою мірою був здатний критично-творчо мислити, встановив у філософії монополію "єдино істинної" і "єдино наукової" філософії марксизму-ленінізму. І лише смерть Сталіна (1953) та деяка лібералізація режиму дещо послабили суворість тоталітарного контролю над думками - настала короткочасна "хрущовська відлига".

У 1958 до Києва з Москви приїздить молодий проф. філософії П.В.Копнін. У 1959 він очолює кафедру філософії ун-ту ім.Т.Шевченка і починає читати на філософському ф-ті в абсолютно нетрадиційній манері курс теорії пізнання, одночасно він публікує працю (теж нетрадиційну за змістом) "Діалектика як логіка" (1961). Лекції П. Копніна і його книга викликали неабиякий інтерес студентів, аспірантів і викладачів філософського ф-ту, з одного боку, і настороженість (а то й обурення) з боку консервативно налаштованих "зубрів" марксизму-ленінізму. Дійшло до дискусії на філософському ф-ті, де П. Копнін блискуче "відвів" звинувачення в "ревізіонізмі" (були й такі), показавши, що його позиція точніше відповідає поглядам Маркса, ніж позиція його опонентів (нагадаємо, що на цей час вже були надруковані - у 1956 - "Економічно-філософські рукописи 1844 р." Маркса, невідомі до того в СРСР, а саме в цих рукописах Маркс із достатньою повнотою сформулював свою власну філософську позицію). П. Копнін наголосив, що філософії Маркса претендує на науковість тільки в методологічному плані (як діалектика і логіка), але філософія є, і це надзвичайно суттєво для розуміння її змісту, ще й світоглядом. А це означає, що філософія не є наукою про найбільш загальні закони природи, суспільства і мислення (як про це писалося у тодішніх підручниках з філософії), а є знанням про взаємовідношення людини і світу (світоглядним знанням). Тому вихідною категорією філософії у Маркса є не матерія, а практика як специфічний спосіб існування людини, свідомість же (а, отже, й пізнання) є не дзеркальним відбитком ("відображенням") предметів і явищ об'єктивного світу, але діяльнісним, людським, практичним його (світу) освоєнням. Спираючись на очолювану ним кафедру філософії і в цілому на відділення філософії (на той час - з 1956 по 1965 - філософський ф-т тимчасово був відділенням історико-філософського ф-ту Київського ун-ту), П. Копнін встановлює тісний науковий контакт із молоддю Ін-ту філософії АН УРСР і навіть декого забирає до себе на кафедру "для зміцнення її наукового потенціалу" (йдеться про І. В. Бичка, якого він поставив вести семінарські заняття з теорії пізнання, і В. П. Чорноволенка, який працював над світоглядною тематикою).

У 1962 П. Копнін стає директором Ін-ту філософії АН УРСР, передавши свій лекційний курс із теорії пізнання І. В. Бичку, який на той час захистив кандидатську дисертацію з проблем теорії пізнання в сучасній амер. філософії. В Ін-ті філософії він кардинально реорганізовує роботу, прикладаючи великі зусилля для створення активного творчого колективу - майбутнього ядра К. ш. ф. Йдеться, насамперед, про перетворення традиційного відділу діамату на відділі логіки наукового дослідження. Велику увагу від самого початку

П. Копнін звертає на роботу відділу філософської і соціально-політичної думки на Україні -традиційного на ті часи наукового підрозділу в системі академічних установ союзних республік, в яких "досліджувалися" погляди "тубільних" інтелектуалів, які "відстоювали матеріалістичні і революційно-демократичні позиції" проти теж "тубільних" реакціонерів (ідеалістів, релігійних діячів і націоналістів), і всіляко мрійних про якомога скоріше прилучення до "життєдайних цінностей рос. культури", яка єдина була здатна вивести народи до нарешті справді цивілізованого і щасливого життя. Натомість, замість подібного (вже з 30-х рр. напрацьованої "моделі") він орієнтує працівників цього відділу на наукове дослідження і творче осмислення безцінної національної спадщини України: світоглядного, філософсько-теологічного спадку першого вищого навчального закладу у східних і південних слов'ян - Києво-Могилянської академії. На ті часи це був дуже сміливий (адже йшлося про дуже далекий від матеріалізму і, тим більше, від революційного демократизму, матеріал) крок, але крок продуктивний і прозорливий. Працівники цього відділу, насамперед сьогодні добре знані і шановані професори В. С. Горський, В. М. Нічик, А. К. Бичко (тоді ще зовсім юні наукові співробітники), подарували на час отримання Україною незалежності такі потрібні для утвердження її національної самосвідомості праці.

П. Копнін інтенсивно працює над формуванням філософського дослідницького кола майбутньої К ш. ф. У 1964 у Москві публікується колективна праця "Проблеми мислення в сучасній науці", а в наступній московській публікації - "Логіка наукового дослідження" (1965), - яка стала фактично науковим маніфестом К. ш. ф., перший етапний склад названого кола окреслюється остаточно. Позиція самого П. Копніна в цій програмній праці несе в собі ще можливості руху в різних напрямках. М. В. Попович, оцінюючи цю позицію, так говорить про її спрямування: "Цей напрям був пов'язаний з філософськими уявленнями, які одкриваються дослідженням пізнаючого мислення взагалі, тому найважливішою темою дослідження для нього була теорія гіпотези, а це була позиція Маха-Пуанкаре на відміну від лінії Рассела-Фреге — лиш позитивістської редукції філософських понять до їх формально-логічного модусу". Сам М. Попович (він у 1968 очолив, після від'їзду П. Копніна до Москви, відділ логіки наукового дослідження) еволюціонізував у позитивістському напрямку, через що ця лінія розвитку К. ш. ф. закріпилася у свідомості її учасників майже офіційною назвою "червоний позитивізм" (А Артюх, Є. Лєдніков, В. Костюк, С. Васильєв, А, Конверський, І. Добронравова та ін.); останнім часом, проте, Попович виявляє інтерес і до культурологічної тематики (культура України, давньослов'янська міфологія тощо). Що ж до самого П. Копніна, то в останніх працях київського періоду він виявляє інтерес до кантівської (а може неокантіанської?) тематики (його розвідки про "розсудок" і "розум"), і навіть інтуїтивістсько-ірраціоналістичної сфери (може, це вплив вчителів його молодості - Б. О. Фохта і В. Ф. Асмуса, - згадати б одну з останніх книжок Асмуса "Проблема інтуїції у філософії і математиці"). Остання ж праця П. Копніна київського періоду — "Вступ до марксистської гносеології" (1968), написана за мотивами курсу теорії пізнання, прочитаного для студентів Київського ун-ту, — "вписує" центральну гносеологічну категорію істини в екзистенційний (у дусі Гайдеґґера і К'єркеґора) контекст "краси" і "свободи". То ж є підстави вважати, що інший учень П. Копніна - І. В. Бичко, автор екзистенційно орієнтованої книги "Пізнання і свобода" (1969), теж написаної за мотивами успадкованого від Копніна курсу теорії пізнання на філософському ф-ті, — дає початок екзистенційної тенденції (теж укоріненої у творчості Копніна), яка, на відміну від "червонопозитивістської" рецепції М. Поповича, закріпилася у К ш. ф. йменням "червоного екзистенціалізму" (В. Табачковський, М. Бузький, В. Пронякін, Г. Пилипенко, В. Ярошовець та ін.). Ми назвали лише крайні точки розгортання "веселкового" розмаїття конкретних позицій і поворотів думки представників К. ш. ф. першого етапу (до 1968). А між ними - оригінальні творчо-унікальні позиції С. Б. Кримського, В. В. Косолапова, Є. С. Жарікова, В. П. Чорноволенка, П. Ф. Йолона, М. В. Дученка та ін.

На поч. 60-х рр. до К. ш. ф. долучається потужна філософсько-антропологічна геґеле-феноменологічна позиція декана філософського ф-ту (з 1965) В.І.Шинкарука, сформульована і переконливо обґрунтована у докторській дисертації "Логіка, діалектика і теорія пізнання Геґеля", що виводить дослідження на проблему людини як самосущого буття і тим пов'язує проблему буття з особливостями людського існування, внаслідок чого в К. ш. ф. вноситься потужний онтологічний наголос і філософія набуває характеру своєрідної феноменології людського буття. Геґелезнавчо налаштована філософія В. Шинкарука розгортає світоглядно-антропологічну гуманістичну тематику К. ш. ф. У1968 В. Шинкарук стає директором Ін-ту філософії АН УРСР замість призначеного директором Ін-ту філософії АН СРСР П. Копніна, а в 1971, після передчасної смерті П. Копніна, стає визнаним керівником К. ш. ф. Знаковою (програмною) працею цього етапу школи була колективна монографія "Людина і світ людини" (1977). Створений (і очолений) В. Шинкаруком в Ін-ті філософії відділ філософської антропології (В.П.Іванов, М.О.Булатов, О.І.Яценко, В. Г. Табачковський, А.М.Лой, М. Ф. Тарасенко та ін.) вичленовує і ставить окремим предметом своїх досліджень все нові і нові філософсько-антропологічні проблеми (НТР і культура, нова людина і сенс людського життя тощо).

К.ш. ф. тісно контактує з представниками аналогічних (нео-марксистських) напрямів Москви і Ленінграда, Алма-Ати і Тбілісі, Вільнюса і Ростова-на-Дону, а також із зарубіжними однодумцями з Югославії (група "Праксіс"), Чехії (К. Косік), Польщі (А. Шафф) та ін. У своїх творчих пошуках К. ш. ф. спирається на прадавню укр, антропологічну (бароково-кордоцентричну) традицію, що інтенсивне досліджувалась у відділі історії укр. філософії. Зрозуміло, що подібне спрямування досліджень К. ш. ф. не могло не викликати негативної реакції ідеологічного відділу ЦК КПУ- приймалися "грізні" рішення з приводу "недоліків" і "хиб" у спрямуванні наукових досліджень і в кадровій політиці, на голови директора Ін-ту і окремих співробітників сипалися догани, але робота продовжувалася. Головний напрям наукових досліджень К. ш. ф. поступово наближався до екзистенційно го ("червоного екзистенціалізму") річища його спрямування. І хоча В. Шинкарук спочатку заперечував саме такий напрямок еволюції К. ш. ф., в останній прижиттєвій публікації (він помер у 2001, і на посаді директора його змінив один із ветеранів К. ш. ф., лідер "червоного позитивізму" М. Попович) - "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000) - у "Передньому слові" відзначено, що істотною тенденцією розвитку ідей філософської антропології в Ін-ті філософії і за його межами "стала розпочата ще в п'ятдесяті роки гуманізація методологічного інструментарію філософування, нове прочитання діалектики, внаслідок якого остання поступово насичувалася феноменологоекзистенціалістським змістом (нерідко, можливо, поза свідомими замірами її речників)".

КИЇВСЬКЕ РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ТОВАРИСТВО

Організація, що об'єднувала філософії), представників інтелігенції та духівництва з метою, як було записано у Статуті, "всебічної розробки питань релігії та філософії"; існувало в Києві у 1908-19. К.р-ф.т. належало до провідних філософських та релігійно-філософських товариств у Росії поруч із подібними об'єднаннями в Москві та Санкт-Петербурзі, і засвідчувало процеси піднесення філософської думки і релігійного відродження, які відбувалися на поч. XX ст, в Російській імперії в цілому, і в Україні зокрема.

К.р-ф.т. почало діяти в березні 1908. Першим головою був обраний проф. П. В. Тихомиров (Вищі комерційні курси - комерційний інститут). У 1910-1912 головою тов-ва був проф. Київської Духовної Академії (КДА) П. П. Кудрявцев (від заснування - товариш голови). У 1912 за доповідь і публікацію про релігійний світогляд Л. Толстого В. І. Екземплярський - на той час член ради К. р-ф. т. був звільнений з посади проф. КДА, а окремим указом Св. Синоду викладачам духовних навчальних закладів було заборонено брати участь у тов-вах і союзах, не затверджених Св. Синодом. К р-ф. т. вимушені були покинути професори і викладачі КДА П. П. Кудрявцев, В. 3. Завітневич та ін. (хоча неофіційно продовжували брати участь у його роботі). У 1912-1916 К. р-ф. т. очолював вже колишній проф. КДА В. І. Екземплярський. У 1917—1919 головою тов-ва був проф. Ун-ту св. Володимира В. В. Зенъковсъкий, який брав активну участь у його роботі від заснування — спочатку (ще студентом) як секретар, з 1910 - товариш голови; він неодноразово виступав з доповідями ("Про релігійний індивідуалізм", "Про містицизм Гоголя", "Проблема релігійного досвіду" та ін.).

Основною формою роботи тов-ва було обговорення доповідей його членів і запрошених вчених. Зокрема, у 1908 з доповіддю "Філософське виправдання християнства" виступав М. Бердяєв. Переважаючою тематикою доповідей були проблеми формування релігійної свідомості, взаємини церкви і держави, деякі проблеми історії філософії і тогочасних філософських пошуків. Крім того, на протязі 1916—1917 видавався часопис "Христианская мысль", на сторінках якого, в першу чергу, друкувалися доповіді, прочитані на засіданнях К р-ф. т. Під час головування В. В. Зеньковського, який у 1918 був одночасно міністром сповідань в уряді гетьмана Скоропадського, активізувалось обговорення тов-вом практичних питань церковної реформи і стану православ'я в Україні. Восени 1919, після остаточного заняття Києва більшовиками, К. р-ф. т. припинило свою роботу.

К р-ф. т. було не єдиним прикладом плідного діалогу філософії і богословів в Україні того часу. У 1919-1920 активно діяло Релігійно-філософське тов-во в Сімферополі, з докладами на засіданнях якого неодноразово виступав тоді проф. Таврідського ун-ту священик С. Булгаков. Подібні тов-ва (за активної участі С. Булгакова) були також створені в Ялті та Севастополі, але після захоплення Криму більшовиками восени 1920 діяльність цих утворень припинилась.

К. р-ф. т. відновлено у 2003.

Г. Є. Аляєв

КИСТЯКОВСЬКИЙ БОГДАН (ФЕДІР) ОЛЕКСАНДРОВИЧ

КОПНІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

(1922-1971) - видатний укр. і рос. філософ. Закінчив філософський ф-т Московського держ. ун-ту (1944), доктор філософських наук, проф., акад. АН УРСР, чл.-кор. АН СРСР; зав. кафедрами філософії Київського політехнічного ін-ту і Київського державного ун-ту ім. Т. Шевченка (1958-62); директор Ін-ту філософії АН УРСР (1962-68); директор Ін-ту філософії АН СРСР (1968-71).

Репресії другої половини 30-х завдали нищівного удару укр. філософському життю, центром якого був Ін-т філософії у складі ВУАМЛІНу; більшість науковців була репресована, ВУАМЛІН -закритий. У середині 40-х років ситуація дещо покращується - в 1944 відновлюється у Київському ун-ті філософський ф-т, у 1946 - й Ін-т філософії (в системі АН УРСР). Проте в задушливій атмосфері тоталітарної філософії марксизму-ленінізму з її догматичним компендіумом — сталінською працею "Про діалектичний та історичний матеріалізм" — філософський процес виглядав досить млявим. Але поява в Києві молодого московського професора К., який в 1959 очолює кафедру філософії Київського ун-ту, і публікації! його праці "Діалектика як логіка" (1961) помітно змінює ситуацію (зрозуміло, що цьому сприяла т. зв. "хрущовська відлига", що настала в ідеологічному житті після критики культу особи Сталіна в 1956). К. формулює нове, відмите від сталінського догматизму, розуміння предмета філософії. Філософія, за К ., виявляє себе наукою, завдяки діалектичному методу, що є логікою осягнення об'єктивної істини і достеменного знання. Вона тут виявляє себе діалектикою як логікою. Але ж філософія ніколи не є просто наукою (наукою вона є лише оскільки є діалектикою, логікою, методом), водночас вона є ще й світоглядом, тобто розглядає світ не лише як суще, але й як належне, як те, що має, повинно бути. Саме цим "діалектико-логічним" і "антропологічним" (таким, що "бачить" світ під кутом зору потреб і шлей людини) поворотом в інтерпретації предмета філософії, наголошує В. Шинкарук, К. став одним із засновників того напряму у філософських дослідженнях в Україні, який дістав назву Київської школи філософії. Ця школа була по суті укр. варіантом філософії неомарксизму, що постала в кінці XIX ст. як адекватне продовження філософських поглядів Маркса (Е. Бернштайн в Німеччині, молодий М. Бердяєв періоду "легального марксизму" в Російській імперії), жорстко альтернативне плеханово-ленінській її вульгаризації (реставрації в дусі новочасного матеріалізму XVII—ХУІІІ ст. і навіть вульгарного матеріалізму ХІХ ст.). Недаремно адепти тоталітарної (ленінського-сталінського штабу) філософії вороже сприйняли філософські "новації" К., кинувши йому звинувачення в "ревізіонізмі". Неомарксизм, ставши впливовим напрямком у XX ст. на Заході, знаходить шлях і до СРСР у контексті широкого ліберально-демократичного руху "шестидесятництва", одним з виявів якого була Київська школа філософії.

Творчий шлях К. в Україні починається з філософського ф-ту, який, за твердженням В. Шинка рука, на початку 50-х рр. вже стає центром філософського життя республіки. Працюючи тут (К читав курс теорії пізнання), К. знаходить своїх перших сипматиків серед студентів, аспірантів і молодих викладачів ф-ту, але водночас він контактує з філософською молоддю Ін-ту філософії, як "найменш ідеологічно заангажованою" (М. Попович) частиною київської філософської спільноти, окремих представників якої він навіть запрошує до себе в ун-т, мотивуючи це потребами "підвищення наукового потенціалу кафедри". А вже в 1962 й сам очолює колектив Ін-ту філософії АН УРСР. У 1964 під керівництвом К у Москві виходить колективна монографія "Проблемы мышления в современной науке", а в 1965 - ще одна колективна монографія (теж під керівництвом К. і теж у Москві) — "Логика научного исследования". Авторськими колективами обох праць було окреслено (звичайно в найзагальнішому плані) основне коло науковців, з яких і почалася Київська школа філософії - тут були представники як академічної, так і університетської філософії". Взагалі кажучи, перейшовши на роботу до Ін-ту філософії, К. продовжував підтримувати найтісніші творчі зв'язки з філософським ф-том, деканом якого на той час був його однодумець В. Шинкарук. Більше того, вже будучи директором Ін-ту філософії, К. запропонував сміливий у своєму новаторстві проект -з'єднати Ін-т філософії і філософський ф-т в єдиний науково-освітній комплекс, працівники якого провадили б не тільки науково-дослідницьку, але й викладацьку роботу. Звичайно ж, консервативне чиновництво Міністерства освіти і АН не могло погодитися з таким "зухвалим" замахом на "священні" міжвідомчі бар'єри, і проект був відкинутий "з порога".

У чому ж полягала філософська позиція К., яка і окреслила тематичне коло дослідницьких інтересів Київської філософсько школи? Звичайно ж (і про це свідчить тематика головних праць К. -"Гипотеза и познание действительности", 1962; "Идея как форм; мышления", 1962; "Введение в марксистскую гносеологию", 1966 "Логические основы науки", 1968; "Философские идеи В.И.Ленина к логика", 1969 та ін.), він був гносеолог, логік. Але не в традиційному для радянського діамату-істмату розумінні. Сам К. називав свою позицію "логікою наукового дослідження" - саме таку назву отримав новий відділ в Ін-ті філософії, створений замість радянського відділу діамату. М. Попович, який пізніше очолив цей відділ, так змальовує напрям філософських інтересів К. - цей напрям був пов'язаний з філософськими уявленнями, які одкриваються дослідженням пізнаючого мислення взагалі; тому найважливішою темою дослідження для нього була теорія гіпотези (це була традиція Маха-Пуанкаре на відмінну від лінії Рассела-Фреґе, лінії позитивістської: редукції філософських питань до їх формально-логічного модусу) Звідси негативне ставлення К. до т.зв. "філософських питані природознавства", оскільки К. був переконаний, що філософія мас відповідати на свої питання. Опонентам К іноді здавалося, що вів ухиляється від питань класиків науки, насправді ж К. прагнув адекватно перекласти природничо-наукові проблеми на філософську мову і тим самим елімінувати ідеологію з філософії (і тим - і з науки), щоб надати філософії характеру раціональної діяльності. Аналогічне (як структуротворчий принцип науки) тлумачив К. й "ідею", яка постає чимось подібним до "парадигми" Т. Куна, але на відмінну від неї не є схемою, зразком, консервативним стандартом, але "розгортається" в теорію, не визначаючи її наперед. Такий підхід характерний для розуміння К. філософії як "відкрито системи" (К., пригадує М. Попович, якось сказав: "Справжнього розуміння світових процесії) немає ні в них - на Заході - ні в нас,... повинно з'явитися щось третє, і ми маємо всіляко сприяти цьому...").