Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Переживання невідповідності власної поведінки моральним вимогам суспільства є соромом. Г.-В.-Ф. Гегель уважав його реакцією "на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути, отже, це захист мого внутрішнього єства проти неналежного виявлення його ззовні". Згідно з концепцією російського філософа Володимира Соловйова (1853-1900), совість як "корінь" людської моральності загалом безпосередньо домінує в площині ставлення людини до нижчого, ніж вона, порядку світового буття. У стосунках особистості з рівними їй моральною домінантою він уважав жалість* а у ставленні до цінностей і святинь, вищих за неї, - благоговіння. При цьому сором, зважаючи на його універсальне моральне значення, зберігає своє "представництво" і на двох вищих рівнях моральних відносин. Так, у сфері жалості сором є совістю ("соціальний сором"); благоговінню перед вищим, згідно з християнським світорозумінням В. Соловйова, відповідає "релігійний сором", або "страх Божий". Він змушує людину соромитись своєї тваринної натури, сигналізує про недобре, негідне, безвідповідальне.

Безсоромність - показник духовної ницості людини, її необов'язковості і безвідповідальності. Натомість наявність сорому вивищує особистість, свідчить про її справедливість, мужність, героїзм, у яких полягає моральний сенс життя.

Отже, сором застерігає людину від учинків, які принижують честь і гідність її та інших людей. У цьому розумінні поняття "совість" і "сором" мають багато спільного. Проте В. Малахов зазначив, що між ними є і відмінність: совість закорінена в моральну свідомість, у наше внутрішнє буття, а сором з'являється раптово, у ньому задіяні інші суб'єкти. Совість фундаментальніша, оскільки виражає загальне становище людини у світі, зв'язок із долями інших людей, моральну важкість її буття. Сором утілює моральність особистості, внутрішнє переживання зустрічі з іншим, чужим Я. Згідно з поглядами В. Малахова, "інший" є не предметом, на який спрямований сором (соромиться людина власних проявів та вчинків і лише інколи їй соромно за інших), а його джерелом.

Почуття сорому особистість може переживати і за позитивної оцінки з боку оточення. У такому разі погляд іншої людини висвітлює цілісну картину зробленого, через що краще усвідомлюється обмеженість власних можливостей та їхня невідповідність похвалам.

В. Сухомлинський у статті "Учитель і діти" розповів про вчителя математики, який, пропрацювавши в школі 35 років, прощався з колективом. Незважаючи на те що його не любили за "сухість", відсутність сердечності, доброти, педагоги та учні проявили свою повагу та підтримку. Це розчулило математика, і він заплакав. Усі подумали, що помилково вважали його "сухарем ", який не любить школу. Однак у промові-покаянні він ствердив, що ніколи ве любив дітей, а діти через це не любили його. Класний стіл був його фортецею, яка захищала його від учнів. Учитель перебував у постійній облозі. Математик звернувся до молодих педагогів із проханням не робити таких помилок.

Без погляду ззовні сором є психологічно неможливим. Соромно насамперед перед тими, хто оточує ("Соромно перед людьми!"). Особистість із розвиненою самосвідомістю здатна відчувати сором не лише за власну поведінку, а й за дії близьких людей та колег.

Сутність сорому полягає в тому, що той, хто соромиться, у самому психічному акті сорому відокремлює себе від того, чого він соромиться. Порушення морально обов'язкових норм свідчить, що людина не досягла високої моральної самосвідомості та у поведінці керується прагматизмом.