Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Найвищою формою процесу моральної самосвідомості є виникнення свідомості Я. Це моральне Я подібне до Я інших людей і водночас характеризується неповторністю.

Особистість володіє адекватною чи неадекватною уявою про себе. Систему уявлень вона переживає як неповторну, самобутню, на основі якої будує взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. Моральне Я є цілісним феноменом (явищем), водночас не позбавленим внутрішніх суперечностей. Образ власного Я охоплює такі компоненти: когнітивний (образ своїх моральних якостей); емоційний (самоповага, самоприниження тощо); оцінювально-вольовий (прагнення підвищити моральну самооцінку, завоювати повагу інших тощо).

Форми моральної самосвідомості, якщо певні її феномени стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, називають моральною рефлексією, Г.-В.-Ф. Гегель уважав рефлексію реальною можливістю особистості сягати рівня самосвідомості, виявляти себе вільно щодо зовнішньої необхідності. Вона є не просто усвідомленням того, що наявне в людині людського, а й "переробленням" самої людини, намаганням вийти за межі досягнутого рівня морального розвитку особистості. Рефлексія над станом свідомості, особливостями особистості завжди виникає в контексті усвідомленого або неусвідомленого завдання: перебудувати систему свідомості та особистості. Моральна рефлексія має позитивне значення, вона спрямована на прийняття морального вибору, гарантує єдність слова і справи, розвиває власне Я і самоповагу. Без моральної рефлексії людина не змогла б вільно керувати своєю емоційно-вольовою сферою, виявляти сумління, честь і гідність.

4.2. Честь і гідність педагога

Моральну самосвідомість педагога характеризують його честь і гідність.

Уперше поняття "честь" і "гідність" спостерігаються в досократиків (Гомер, Гесіод, Солон, Фалес, Пері-андр, Піттак, Анаксімандр, Геракліт, Піфагор). У їхніх творах простежується тенденція до тотожності морально гідної поведінки з поведінкою розумною: "Гордість душі стримуй", "Будь кращим вчинками" (Гомер); "Наклепників очікує безчестя", "Присягу не порушуй" (Гесіод); "Богам - хвала, батькам - честь" (Солон); "Не багатій нечесними засобами" (Фалес); "Насолода тимчасова - честь безсмертна" (Періандр). Загальна справа за часів Гомера була основною в житті члена роду. Відчуття єдності з родом надавало індивіду впевненості у власних силах, гордості від належності до спільноти. Шанобливе ставлення до праці інших людей сприяло формуванню в нього самооцінки, схвалення чи засудження, задоволення чи відрази щодо власних дій. У такий спосіб в індивіда спорадично утвердилися почуття гідності та честі.

Із переходом до рабовласницького суспільства уявлення про честь і гідність радикально змінились. Ці характеристики особистості визначали за її зовнішніми якостями: суспільним становищем, походженням, сферою діяльності тощо. Розум і мудрість, гідне життя для багатьох можновладців часто ставали причиною для наруги і глузувань. Осмислюючи таке ставлення до найвищих людських чеснот, Геракліт зазначив, що основною якістю людини є її внутрішня здатність до мислення, пізнання і морального відродження. Мислення він вважав великою гідністю, а мудрість убачав у правдивих висловлюваннях, здійснених відповідно до людської природи. Гідні людські взаємини позбавлені погорди і зверхності. Виражаючи обурення співвітчизникам, які втратили людську честь і гідність, Геракліт закликав: "Та не залишить вас багатство, ефесці, щоб ви соромились своєю підлістю". Він наголошував, що вчитель є честю нації, його обирає сам Бог. У народу, який не поважає педагогів, відсутнє гідне виховання покоління.

Кодекс честі та гідності особистості сформулювали в школі Піфагора, який визначив нормативність поведінки гідної людини. Він наставляв учнів: "про природу божеств, демонів і героїв говорити і думати з повагою; батьків і наставників шанувати; законам підпорядковуватися", "...втікай від будь-яких хитрощів, відсікай вогнем, залізом і будь-яким засобом від тіла - хворобу, від душі - невігластво, від утроби - розкіш, від міста - заколот, від сім'ї - сварку, від всього, що є, - непомірність".

На ранньому етапі рабовласницького суспільства індивід ще не набув самостійного статусу і підпорядковувався роду, полісу. Тому поняття честі та гідності формувалися відповідно до його становища. Із часом було віднайдено та обґрунтовано критерії незалежності особистості. Це питання вивчали софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продик, Антифонт, Лікофрон, Трасі-мах), які вперше наголосили на важливій ролі освіти, виховання та культури в житті людини. Вони дотримувались погляду, що Бог створив людей рівними і природа нікого не зробила своїм рабом. Вільна від народження людина е досконалою, якщо вихована на засадах честі та гідності. Забезпечити таке виховання може освіта у взаємозв'язку із прагненням особистості до самоосвіти та самовиховання.

Софісти започаткували релятивістський підхід у розумінні сутності честі і гідності. Він розкритий у вислові грецького філософа із Абдер Протагора (прибл. 490-420 до н. е.) "Людина - міра всіх речей". Згідно з ним немає абсолютної істини та об'єктивної цінності в осягненні понять "честь" і "гідність". Проте навчання цим доброчесностям, на думку Протагора, є основним завданням виховання. Честь і гідність людини виявляються не тоді, коли за її вчинками спостерігають інші, а коли вони непомітні і відомі їй. Особистість повинна усвідомлювати їх наявність чи відсутність у своєму характері.

Демокріт вважав, що душа відповідає не лише за тіло, а й за честь та гідність людини. Той, хто живе не за правилами честі, нещасний, адже ці правила мають стати внутрішньою потребою кожної людини. Особистості важливо віднайти і зберегти внутрішню мотивацію честі, регулювати власну поведінку: "Не говори й не роби нічого негідного, навіть якщо ти знаходишся наодинці. Вчись більше соромитись самого себе, ніж інших". Як гідний вчинок не можна применшити чи знівелювати поганим словом, так і негідну дію неможливо виправдати хорошими словами. Лише морально незалежна особистість поціновує честь і гідність, завжди має гарний настрій. "Той, у кого хороший стан духу, - писав Демокріт, - завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він і наяву і у сні залишається радісним, здоровим і необтяженим турботами.

А той, хто не дотримується справедливості і не виконує своїх обов'язків, тому причиняє незадоволення спомин про власні негідні вчинки, і він знаходиться у стані (постійного) страху і самоосуду". Честь і гідність Демократ уважав вищим благом особистості. Не людина існує для честі, а честь для неї, у ній особистість самостверд жується.

Сократ започаткував утилітарний напрям у розумінні честі і гідності. Його суть полягає в тому, що людина із розвиненим почуттям честі та гідності корисна передусім для полісу, держави, друзів і близьких. Водночас це позитивно впливає на саму особистість, оскільки честь виявляє моральну автономію людини, її культуру та переконання. Зовнішній аспект честі має ґрунтуватись на внутрішніх переконаннях. Для Сократа ціннісний смисл життя вищий за саме життя. Гідних і чесних людей він називав щасливими, а несправедливих і негідних - нещасними. Так, у діалозі Платона "Гіппій більший" Сократ висміював зарозумілість учителя Гіппія за те, що він вимірював мудрість кількістю зароблених у процесі навчання грошей. Думки Гіппія суперечливі: він вважав себе найкращим учителем честі та гідності, визнаючи, що менше всього успіху мав у Лакедемоні, де ці якості людини найбільше вшановували. Його самовпевненість, пиха безмежні. Сократ, скромний, уважний у ставленні до своїх учнів, навпаки, не переймався власним матеріальним станом і життєвими вигодами, його цікавила лише Істина. Він іронізував над софістами в їх прагненні мати багато грошей і протиставляв їм наївну простоту древніх мудреців (зокрема, Анаксагора), які виявляли байдужість до грошей. Сократ визнавав високу гідність співрозмовника, кожного разу уважно перевіряючи його судження. Гроші не сприяють формуванню справжніх честі і гідності, але від честі і гідності в людей з'являються гроші, а також усі блага приватного і суспільного життя.

Сократ надавав надзвичайно важливого значення тому, хто виховує в дітей ці якості. Він уважав, що вчитель повинен мати ґрунтовні знання і подавати вихованцям власний приклад гідного життя.

Честь завжди має символізувати прекрасне, оскільки це етична та естетична категорія. Заради честі та гідності Сократ знехтував усім, про що піклується більшість: користю, домашніми справами, військовими чинами, промовами в народних зборах, участю в управлінні тощо. Честь як найкраща чеснота переважає не лише життя, а й смерть. Безчестя чинить той, хто порушує закон і відмовляється від власних внутрішніх переконань.

Після смерті Сократа його учні започаткували кіренську, мегарську і кінічну школи. До кіренської школи належали Арістип, Евгемер, Гегесій, Анніксе-рид, які проповідували гедонізм - філософсько-етичне вчення, прихильники якого метою життя людини вважали розумну насолоду. Пізнати честь і гідність особистість здатна лише керуючись власними відчуттями. Розумна насолода збігається з відчуттям честі і гідності та є природженою здібністю. Однак людина повинна розвивати в собі такі якості. Ці ідеї розвинув Епікур і його послідовники.

Представники мегарської школи (Евклід, Евбулід, Алексін, Стільпон, Діодор Кронос, Епіктет, Філон) своє етичне вчення основували на єдиному благу, яке знаходиться в розумінні особистості. Тому кожна людина, яка підпорядковує свої дії розумній необхідності, є вільною і гідною. Це зумовлює її байдужість до слави і честолюбства.

Школу кініків репрезентували Антисфен, Діоген Синопський, Кратер та Зенон. Честь і гідність вони розглядали не лише залежно від знань, а й від волі та вчинків. На їх думку, ці чесноти позбавлені зовнішньої підпорядкованості. Внутрішня самовдоволеність, відірваність від світу та вміння задовольнятись малим додають честі людини. Натомість слава і почесті є ілюзіями, які суперечать справжнім доброчесностям особистості.

У класичній формі вчення кініків перетворилось на стоїцизм - напрям в античній філософії, що обстоював ідеї стійкості духу, милосердя, доброго ставлення до інших, на яких основувались честь і гідність людини. Його представниками були Сенека, Цицерон, Катов, Марк Аврелій.

Один із найкращих учнів Сократа - Платон, який створив власну школу - академію, де навчалися та виховувалися найобдарованіші і найбільш гідні учні. У своєму вченні, основаному на світі ідей, він наголошував, що в людській душі, навіть якщо вона позбавлена тіла, потенційно закладені блага, вищими із яких е добро, справедливість, честь і гідність. Платон уважав, що душу, яка набула тілесної форми, починають виховувати з народженням дитини; це триває усе життя. Становлення честі і гідності відбувається завдяки постійному самовдосконаленню душі. Набувши гідності, людина стає надійною опорою і захисником держави. Водночас і держава має надавати важливого значення честі та гідності своїх громадян, особливо вчителів. Позбавленою честі він вважав особистість, яка руйнує власну країну, незважаючи на те, на яких щаблях влади вона знаходиться.