Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

К. Маркс наголошував на різній природі совісті залежно від матеріального стану людини, політичних партій, до яких вона належить, розумового рівня розвитку тощо. Абсолютизовувати його погляд не слід, оскільки існує необхідність ураховувати суб'єктивний аспект совісті, який охоплює раціональне та емоційне начала.

Соціологізаторському підходу суперечить теологічний, представники якого (Платон, Августин Блаженний, Фома Аквінський, І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель) висловлювали думку, що совість знаходиться за межами людського пізнання та основана на надприродних чинниках. Архієпископ Кельський - Зимар - вважав, що вона є провісником і посланцем Бога. Проаесор Київської духовної семінарії Олександр Гусев (1842-1904) наголошував, що совість - вища сила, вираження волі Бога - перебуває "в людському дусі й над людським духом*.

І. Кант висловив апріорне розуміння походження совісті, у якому зазначив, що вона є внутрішнім законом людини та не залежить від матеріальних і побутових умов, її набувають" Наявність совісті в людини від народження свідчить про існування Бога, із її допомогою особистість здатна судити про власні вчинки.

Г.-В.-Ф. Гегель, критично розглянувши вчення І. Канта, совість вважав процесом і результатом "об'єктивного духу", власною духовною сутністю. На його думку, відсутність об'єктивного змісту совісті засвідчує її формальний характер. Справжня совість відповідає моралі суспільства. Г.-В.-Ф. Гегель наголошував на її абстрактно-внутрішній формі, прагненні з'ясувати, що є добром і обов'язком. Пізнання ЇЇ має відбуватись у такий спосіб: від безпосередньої, зовнішньої поведінки людини до найближчої її сутності, основ, внутрішніх ' переконань. Теологічне обґрунтування совісті спостерігається і в працях російських філософів М. Бердяева, І* Ільїна, В. Соловйова, М. Федорова та ін.

Розвиток природничих наук сприяв формуванню натуралістичних теорій совісті. Згідно з цими теоріями, джерело совісті особистості - у суспільних інстинктах тварин, тобто совість людини е продовженням совісті тварин. Цю думку висловив англійський учений Чарльз Дарвін (1809-1882) у праці "Походження людини і статевий добір" (1871), у якій пояснив походження морального почуття або совісті в людини з почуттів спілкування, які існують інстинктивно або є вродженими в нижчих тварин. Він наголошував, що тварини мають суспільні інстинкти, у т. ч. прив'язаність батьків і дітей, та набудуть морального почуття або совісті за умови розвитку їх розумових здібностей до рівня людських. Моральне почуття особистості зумовлюють міцні і стійкі за своєю природою суспільні інстинкти, які є джерелом совісті. Ці ідеї розвинуто в працях Г. Спенсера, Е. Вестермарка та ін. Наприклад, Г. Спенсер написав главу про етику тварин до праці "Основи етики", зробив спеціальний додаток "Совість у тварин". Погляди Ч. Дарвіна поділяв і П. Кропоткін у праці "Етика", де зазначав, що мораль сформувалася в історичному розвитку суспільства, а совість закорінена у свідомості рівноправності, притаманній людині і тваринам, здатним до спілкування.

Подібних поглядів дотримувались А. Бастіан, Т. Гекслі, Є. Гижицький, М.-Ж . Гюйо, К. Каутський та ін. Нині ідею залежності індивідуальної етики людини від генотипу розвивають В. Ефроїмсон, Ч. Мамсден, М. Р'юз, Е. Вілсон, Дж. Хакслі. Російський генетик Володимир Ефроїмсон у "Генетиці етики й естетики" зазначив: "Єдність етики в колективі спирається на велику кількість безнаслідкових механізмів - прагнення до нагороди, авторитету, допуску в суспільно вагому групу, страху покарання, остракізму. Страх здійснити аморальний вчинок, прагнення до моральності, без сумніву, спираються і на совість, властивість наслідкову... Будучи в цілому генетично детермінованою, викуваною у вогні природного відбору, совість у цілому і багато її компонентів - почуття у вищій мірі "індуковане", збуджуюче, пробуджуюче".

Абсолютизував біологічну природу совісті в теорії психоаналізу 3. Фройд. Він стверджував, що совість виникає внаслідок конфлікту між підсвідомими потягами і суспільними заборонами та вважав її особливою формою неврозу, що перетворила людське життя на ланцюг страждань. Сучасний американський психіатр Джозеф Фурст, досліджуючи теорію психоаналізу, звертав увагу на акцентуванні 3. Фройда на сексуальному положенні почуття (провини), аморальному та антисоціальному походженні бажань. Натомість він припускав, що провину продукує суперечлива мораль сучасної економічної системи, у якій існує протистояння експлуатації і конкуренції співробітництву. Е. Фромм зробив спробу не лише соціалізувати совість, а й надати їй позитивного статусу, довів, що вона є основою високоморальної поведінки, людяності та гуманності особистості.

Отже, сутність совісті розглядали із різних філософсько-етичних позицій, визначали її функціонування на індивідуальному та суспільному рівнях. Утвердження совісті на такому історичному етапі відбувається неоднаково, спостерігається її нівелювання наступними поколіннями. К.-Г. Юнг указав на колективну зневагу совісті, яка набула значних масштабів.

Совість потрібна кожній людині, але для педагога вона є найважливішою духовною цінністю, оскільки допомагає сформувати духовність дітей. Значну роль у діяльності вчителя відіграє совісний акт, який є внутрішньою моральною необхідністю і спонукальною силою творіння добра, справедливості, любові іншим людям. Він є не пошуком приємного, доцільного, вигідного, а прагненням морально кращого, досконалого, щирим вчинком. Совісний акт охоплює кілька складових:

- розвиненість почуттєвої сфери та високий рівень інтуїції особистості. Раціоналізм часто заважає здійсненню акту совісті, його вільного вияву, оскільки домінувати має почуттєвий аспект;

- уяву, з допомогою якої передбачають процес і наслідок власних дій;

- покликання, що полягає у служінні іншим не за очікування винагороди, слави, а з усвідомлення любові до людей. Це уміння зрозуміти іншого інтуїтивно; установка на сприйняття індивідуальності й унікальності учня. Учитель і учень - духовні сутності, які мають право самовизначатися, вільно обирати й спрямовувати власні зусилля на здійснення морально досконалого;

- діяльність, що проявляється в екстремальній ситуації, у якій особистість може зробити моральний вибір, але не вдається до жодних дій. Це спричинює докори совісті як негативний її вияв.

Форми вияву совісті особистості різноманітні. Основними серед них є: чиста совість, спокійна совість, добра совість, зла совість, докори совісті, совість-розкаяння, совість-сумнів, совість-спонука, сором.

Усвідомлення педагога, що він виконав свої обов'язки чи реалізував можливості в конкретній ситуації, відображає його чиста совість. Такий учитель володіє гідністю. Однак часто людина, основуючись лише на суб'єктивому твердженні, зараховує себе до тих, хто має чисту совість, хоча насправді це суперечить істині. Вважаючи себе досконалою, гармонійною, особистість репрезентує спокійну совість, яка є ознакою безсовісності, тобто відсутності реагування на судження совісті.

Російський письменник Микола Пом'яловський (1835-1863) в оповіданні "Вукол " описував такий вид спокійної совісті поміщика Семена Івановича Тарантова: "Вже років двадцять жив так Семен Іванович, маючи про себе поняття як про людину, у якої совість спокійна, який ні в чому не має потреб, знати нікого не хоче і жити вміє". Він позбавлений думок і бажань у серці та тілі, все в ньому ніби завмерло і замерзло. Інколи лише з'являлося бажання помордувати чи принизити кого-небудь. Так, він потішався, що нізащо покарав учня-сироту - свого племінника Вукол а - "і спокійно у нього на душі, і знову він свідомий того, що у нього совість чиста, що він нічого не потребує, нікого знати не хоче і жити вміє".

Таку характеристику совісті зауважив А. Швейцер, який висловлював думку, що чиста совість є витвором диявола. Також критикував чисту совість Ф. Ніцше: "Людина. .. видумала чисту совість, щоб відчувати задоволення від своєї душі, як від чогось простого; і вся мораль є сміливою тривалою фальсифікацією, з допомогою якої лише і можливе почуття задоволення від споглядання своєї душі".

Отже, спокійна совість - це вияв байдужості. В. Сухомлинський зазначав, що совість не можна притупити, заспокоїти, оскільки вона є неперервною і напруженою працею душі. Він наголошував на позитивному змісті чистої совісті, яка судитиме людські вчинки, та на тому, що педагогу і вихователю слід про це потурбуватись: "треба оберігати дитячу совість від лицемірства й підлості, виховувати чисту совість.

З раннього дитинства я намагаюся побудувати відносини в колективі так, щоб дитина, залишаючись наодинці із собою, відчувала владу благородних ідей, ідеалів над своєю совістю, щоб, одухотворена цими ідеями й ідеалами, в творенні добра вона знаходила справжнє задоволення і радість. Важливо не допустити, щоб задоволення, радість від похвали були сильнішими, ніж задоволення від доброго діяння. Бажання зробити добро тільки заради того, щоб тебе похвалили, означає, що на чистому тілі совісті з'являється плямочка".

Натомість сучасний латвійський етик Август Мілтс запропонував визначення справжньої совісті як доброї совісті, що виявляється в добрих справах, думках, почуттях та відносинах, характеризується багатим внутрішнім світом. Добра совість "економна", оскільки, виконуючи значну внутрішню працю, звільняє суспільство від багатьох зусиль: людина сама себе судить, контролює, виховує, оцінює, карає. За інших умов поруч із кожною особистістю має бути контролер, міліціонер, суддя, адвокат, вихователь. Зменшенню зовнішнього контролю, критики, суду сприяє посилення самоконтролю, самокритики, самовиховання, тобто розвиток совісті.