Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Крім чистої та спокійної совісті, виокремлюють злу, притаманну байдужим до моральних цінностей і законів людям, які здатні до негуманних учинків, вияву садизму. Такі антилюдяні дії приносять індивідам, що їх вчинили, радість, сприяють досягненню їхньої корисливої мети. Люди, які досягли успіху чесним шляхом, викликають злість і заздрість у них. Особистості зі злою совістю прагнуть їм за це помститись, адже виступають проти справедливості та правди. Для них характерні зрадливість і задоволення від руйнування життя інших, вивищення себе на їх фоні, перенесення власної провини на невинних, хитрість задля досягнення власного благополуччя.

Добра совість спрямована на самовдосконалення особистості, тому їй притаманні докори совісті. Так, педагог, усвідомивши аморальність свого вчинку, переживатиме і картатиме себе, навіть якщо про його провину не знатимуть інші.

Людина з розвиненим почуттям совісті засуджує себе суворіше, ніж це робить її оточення. Особливо така поведінка властива людям з аналітичним мисленням, які задумуються над своїми діями, зіставляють цілі, засоби, мотиви і результати своєї поведінки, тобто рефлексують.

У сумлінні найсильніше виявляється моральна самосвідомість особистості. Людина, яка завдала страждань іншим і не відчуває при цьому докорів совісті, не е моральною особистістю.

Докори совісті батька щодо власних дітей описав М. Пом'яловський в оповіданні "Данилко". Хлопчик Данилко ріс розумною, кмітливою дитиною, яку цікавив навколишній світ. Для нього характерними були винахідливість та оригінальність рішень. Проте раз на місяць його обов'язково сікли різками. У сім'ї це вважали за необхідний "педагогічний засіб". Ганну батько почав бити на сьомому році, Данилка - на п'ятому, Петруся - на третьому, а Андрійка не пожалів і на другому. Пояснювалося це тим, що зі збільшенням кількості членів сім'ї виховувати їх ставало складніше і важче, тому до різки вдавались як до допоміжного запобіжного засобу. Батько "святого сімейства" дяк Іван Іванович "був переконаний, що дитину хоч раз в місяць треба бити, але, маючи м'яку натуру, він бив їх (своїх дітей - Г. В.) рідко, за що терпів докори совісті. - Ех, зроблю пестунами я дітей, - говорив він, зітхаючи".

Інколи вчитель без злого умислу завдає учневі страждань, через що розкаюється і без втручання совісті (адже він не бажав завдати моральної чи матеріальної шкоди). Проте розкаяння на стадії, коли особистість усвідомлює наслідки власної ненавмисної провини, призводить до страждань та переоцінювання дій, тобто пробудження совісті розкаяння. Так, в оповіданні М. Пом'яловського "Вукол" змальовано страждання учня Вуколи, завдані дяком-учителем, прислугою і навіть рідним дядьком. Проте жодні знущання не зруйнували у ньому людського. Хлопець оздоблювався на всіх за постійні побої, приниження гідності, навіть вдався до помсти, ударивши дядька палкою, однак після цього розкаявся: "...йому стало страшно і совісно; довго він не знаходив ніде місця, чогось боявся, все уявляв, як було боляче дядькові від удару. Довго він не міг звільнитися від мук совісті, ночами плакав, молився

Богу, просив вибачення за помсту свою, давав обітниці, що не буде ні в чому суперечити дядькові".

Розкаяння засвідчує глибинний перегляд особистістю власної поведінки та свідомості. Моральна цінність і внутрішній сенс розкаяння полягають у вільному духовному самовизначенні людини; натомість вимушені "каяття" не сприяють моральному зростанню.

Отже, розкаяння є виправленням духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особистості, що відіграє важливу роль в її подальшому розвитку. У богословській і філософській літературі розглядають чотири елементи розкаяння:

1) визнання суб'єктом дій або помислів такими, за які він відповідає;

2) безпосереднє засудження суб'єктом цих помислів або дій;

3) готовність понести за них справедливе покарання;

4) перебудування внутрішніх духовних засад згідно з позитивними духовними цінностями.

Засвідчення розкаяння перед людьми і Богом (для віруючих) є покаянням. Більшість культур і релігій характеризується здійсненням покаяння в канонічних формах або з використанням деяких усталених традицій (наприклад, цілування сирої землі тощо). Моральний сенс покаяння полягає в тому, що його щиросердність має засвідчити довершеність покаяння, яку підтверджує використання традиційних атрибутів.

Справжнє покаяння є важким завданням для людської душі, її покутою. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини - відробити, вистраждати ("страдати" старослов'янською означає "важко трудитися"), заподіяну шкоду. Розміри і характер покути, яку потрібно відбути, можливість вважати провину спокутуваною не може визначати сам суб'єкт, що провинився. Спокута як феномен людського буття існує лише в системі моральних відносин. Доказом спокутування вини є підтвердження людської спільноти або служителів церкви у релігійній сфері. Часто покуту, яку має нести особистість, поділяють із нею ті, хто їй співчуває. В історії про це свідчить побут ченців Печерського монастиря XI-XII ст., у якому єпитимію одного з братів нерідко поділяли з ним троє або четверо інших ("за великую любовь").

Совість-еумнів може виявлятись, коли педагог не переконаний у моральності свого вчинку. Часом до цього призводить складність у виборі правильної лінії поведінки.

Дітям особливо притаманне сильне переживання совісті-сумніву. Так, С. Васильченко в оповіданні "В бур'янах" розповів про малого Тараса Шевченка, який, охоплений прагненням пізнання, опинився в безпорадному злиденному становищі і був змушений украсти п'ятака в дяка на придбання записника для віршів. Хлопця постійно мучило сумління, але згодом він забув про скоєне.

Згадав про це, перебуваючи в неволі: "Згадав і зворушливо каявся перед всім світом. Смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав він на мережану книжечку у дяка...".

Не всі форми совісті зводяться лише до самооцінки, самоконтролю, самокритики і самоаналізу власних вчинків, існує також і совість-спонука. А. Купрін в оповіданні "Ріка життя" розповів про студента, який виявив боягузтво і видав своїх друзів на допиті жандармському полковникові. Герой твору виніс собі моральний вирок, вважав за неможливе бути серед друзів, яких зрадив. Совість стає причиною його самогубства. У прощальному листі він так пояснив ситуацію: "Я знаю, що немає у світі нічого ганебнішого за страшне слово "зрадник", яке, йдучи від вуст до вуст, заживо вбиває людину. О, я зумів би виправити свою помилку, коли б не був я народженим і вихованим рабом людської наглості, боягузтва і глупо-ти. Але саме від того, що я такий, я вмираю".

Спонукальна сила совісті педагога проявляється в його потягу до творчості, вимогливості до себе, прагненні поповнити знання і вдосконалити професійну майстерність, гуманному ставленні до колег. Вона не дає вчителю референтно сприймати аморальні явища життя, навпаки, заохочує до активної боротьби за Добро, Красу, Істину.