Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Французький філософ П'єр Бейль (1647-1706) честь і гідність особистості вбачав у її природі. Він стверджував, що у світському розумінні поняття "честь" з'явилося раніше, ніж у релігійному. Спочатку її вважали дорогоцінною для хоробрих, однак християни їй противились.

Б. Спіноза вказував, що лише вільна людина знає, у чому суть честі і гідності. Соціально та інтелектуально пригноблена особистість втрачає почуття честі і гідності, гордість, стає заздрісною.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632- 1704) зазначив, що людина, позбавлена гідності, схожа на тварину. Вільна особистість честь ставить вище за життя, знехтувавши нею, вона нищить у собі все людське. Чуттєвий досвід він вважав основним у пізнанні честі і гідності. Учитель повинен володіти ґрунтовними знаннями із психології, щоб вивчати чуттєву сферу вихованців і позитивно впливати на їх волю, характер та розум. Це дасть змогу виховати справжнього джентльмена. Отже, у вихованні честі і гідності Дж. Локк дотримувався сенсуалістичного підходу. У його думках спостерігається певна суперечливість: він стверджував, що слід не пригнічувати, а розвивати особистість, і водночас наполягав на "абсолютній владі" вчителя над учнями, вимагав силою і покаранням долати непослух дитини.

Сенсуалістичних позицій у розумінні честі і гідності дотримувався також Я.-А. Коменський. Честь і гідність учителя він убачав у високому професіоналізмі, компетентності та творчості. Ґрунтовна освіченість педагога, самопізнання, творчий підхід до справи здатні виховати справжню особистість. Натомість схоластика і догматика спроможні лише покалічити дитину. Учитель має навчати легко і приємно, підтримувати прагнення особистості до навчання, самовдосконалення, бути прикладом високої порядності і гідності.

В основу честі і гідності людини французький педагог Жан-Жак Руссо (1712-1773) також покладав принцип свободи. Відмову від свободи він уважав відмовою від людської гідності, прав і обов'язків, що несумісно з природою людини. Представники французького просвітництва (П. Гольбах, К.-А. Гельвецій, Ж .-О. де Ламетрі, Д. Дідро) гідність особистості вбачали в забезпеченні її інтересів, що можливо лише за розумного задоволення загального інтересу та блага всіх людей. Так, Д. Дідро стверджував, що моральної доброчесності та гідності немає там, де відсутні зрозумілі і чіткі уявлення про загальне благо, добро і зло, про те, що гідне захоплення, а що - ненависті, справедливості і несправедливості. Він наголошував, що честь не може бути привілеєм тільки одного стану суспільства, вона стосується всіх людей.

У німецькій класичній філософії принцип гідності особистості найточніше проголосив І. Кант. Формулюючи положення категоричного імперативу, він утверджував самоцінність людської особистості. Згідно з його позицією, людина повинна бути гідною, володіти самоповагою, що надає їй честі та є її обов'язком. Гідності протистоять погорда, пиха і зверхність. Вони притаманні людям, які хочуть вивищитись над іншими, отримати кращу оцінку, ніж заслуговують. У праці "Про педагогіку" І. Кант наголосив, що вчитель повинен навчати і виховувати дитину так, щоб вона оцінювала себе адекватно, а не порівняно з іншими людьми: "Бажання мати шану інших за те, що зовсім не становить гідності людини, є марнославством".

У статті, присвяченій І. Канту, В. Соловйов погодився із його поглядами і наголосив, що безумовна гідність не залежить від відносної ціни, а є моральним обов'язком особистості. Уміння і розсудливість не належать до показників моральності: вона притаманна тому, хто своє життя підпорядкував моральному обов'язку і вимогам совісті. Німецькі філософи розглянули поняття "гідність" у зв'язку з проблемою свободи, яку вважали свободою духу. Таке розуміння гідності характерне для Ф. Шиллера, І. Фіхте та ін. Владу моральної сили над інстинктами Ф. Шиллер убачав у свободі духу, вияв якої є гідністю. Досягнення єдності моральної сили та естетичної досконалості, гідності і грації він вважав обов'язковим та зазначав, що вони взаємопов'язані: грація підтверджує гідність, а гідність надає цінності грації.

Г.-В.-Ф. Гегель указав на об'єктивість честі і гідності, не відкинувши їх суб'єктивного аспекту. У "Філософії духу" він як триєдине ціле розглянув честь - свободу - державу. "В державі громадянин отримує належну йому честь завдяки посаді, на яку він поставлений, завдяки професії, якою він займається, і завдяки будь-якій іншій своїй трудовій діяльності. Його честь отримує внаслідок цього субстанційне, загальне, об'єктивне, від пустої суб'єктивності вже незалежний зміст. У природному стані, в якому індивіди - які б вони не були і що б вони не робили - хочуть силою вибороти для себе визнання, нічого подібного ще нема". Усупереч І. Канту Г.-В.-Ф. Гегель наголосив, що держава тримається не на обов'язку, а на честі. Людина, яка втрачає почесне право забезпечити своє існування власною працею, втрачає честь. Зневажання честі і гідності громадян державою позбавляє її саму честі, адже це грубе порушення прав і свобод індивідів. Громадянське суспільство зобов'язане сприяти розвитку честі і гідності своїх членів, дбати про честь народу і нації загалом. На думку Г.-В.-Ф. Гегеля, незалежність держави робить честь народу: "Індивідуальність як виключене для себе буття є ставленням до інших держав, кожна із яких є самостійною відносно інших. Оскільки у цій самостійності має своє наявне буття для себе буття справжнього духу, то вона є першою свободою і вищою честю народу". У незалежній державі повинен бути незалежний учитель, діяльність якого набуває форми всезагальності.

Проблемі честі і гідності особистості значну увагу приділили В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен, Т. Шевченко, І. Франко та інші революціонери-демократи. Наприклад, О. Герцен наголошував, що людина настільки є людиною, наскільки сама себе визнає такою.

Марксистський підхід у розумінні честі і гідності особистості € раціоналістсько-утилітарним, оскільки оснований на розумності і корисливій ідеологічній спрямованості: честь і гідність мають служити суспільству, точніше тоталітарній державі, її бюрократичній верхівці. Спершу німецький мислитель Карл Маркс (1818-1883) поняття "гідність" сформулював як те, що вивищує людину та надає її діяльності і прагненням вищого благородства, підносить над натовпом, викликаючи в неї подив. Орієнтуючи робітничий клас на досягнення свободи від гніту капіталу, він зазначав, що для пролетаріату, який не хоче, щоб до нього ставились як до рабів, сміливість, усвідомлення власної гідності, почуття гордості і незалежності - важливіше хліба.

Етичною теорією, яка категорію гідності визнала головною проблемою свого вчення, є прометеїзм. Його основні ідеї викладено в працях французького етика Петра Боранецького (1900-1975) "Про гідність людини" і "Про головне. Кінцеве призначення людини". Він розглянув гідність як основну категорію етики, яка оцінює добро і зло, справедливе і несправедливе. Без цієї категорії "...у світі все було б аксеологічно байдужим і тому мертвим".

П. Боранецький розширив значення гідності, підпорядкував їй категорію добра, яку розглянув як "абсолютне добро з боку гідності". Він уважав, що гідність Є основною властивістю буття, яка надає йому цінності. Без цієї категорії у світі не існувало б любові, прагнень, досягнень, боротьби, цілей, ідеалів, надій. Гідність постає в розвитку, від якого залежить і розвиток моральності. Він розпочинається від напівтваринного стану і триває аж до вияву свідомості як вищої абсолютної гідності. У зростанні гідності П. Боранецький убачав наближення до вищого предмета моральності - абсолютного. Людина, відповідно до поглядів етики прометеїзму, за своєю ідеєю наділена абсолютною гідністю, тому її розглядають як істоту нескінченну і незнищенну.

На сучасному етапі у філософській, етичній і педагогічній літературі аналіз честі і гідності здійснили вітчизняні вчені (В. Малахов, В. Мороз, В. Грищук, А. Будкевич,) і зарубіжні (А. Гусейнов, I. Кон, В. Куро-патов, Ю. Феофанов та ін.).

А. Гусейнов та I. Кон визначили поняття "гідність" як моральну категорію, яка відображає уявлення про цінність кожної людини, особливе моральне ставлення особистості до самої себе і ставлення до неї суспільства, у якому визнається її цінність. Поняття "честь" характеризують як категорію моральної свідомості, яка розкриває ставлення людини до самої себе і ставлення до неї суспільства.

Трактування понять "честь" і "гідність" сучасними вченими потребує доопрацювання. Більшість із них наголошує на їх спорідненості, водночас намагаючись виявити відмінності. Наприклад, сучасні учені-етики Валентина Добриніна та Юрій Смолєнцев зазначають: " Честь і гідність... це близькі за своїм змістом поняття, які розкривають ставлення людини до самої себе і ставлення до неї суспільства, служать виявом моральної цінності людини. В той же час між ними є певна відмінність.

Моральна цінність особистості, що виражається у понятті "честь", пов'язана з конкретним суспільними станом людини, родом її діяльності і соціальними ролями, які вона виконує.

."Поняття "гідність" також виражає моральну цінність особистості, але при цьому воно виходить із принципу рівності всіх людей. Це більш широке поняття, ніж поняття "честь", оскільки воно містить оцінку людини, не дивлячись на те, у якій соціальній ролі вона знаходиться, яку функцію виконує". Автори висловили думку, що в понятті "честь" людину оцінюють диференційовано, і це відображено в репутації особистості і колективу та їх соціальному престижі. Тому честь передбачає таку поведінку і вчинки вчителя, які підтримують і виправдовують суспільний престиж, репутацію самої особистості або педагогічного колективу. Формою самосвідомості і самоконтролю людини є гідність, що передбачає здійснення відповідних вчинків і недопустимість ганебної поведінки педагога. Гідність особистості вчителя потребує поваги до неї і від інших людей, визнання певних прав і реальних можливостей. В індивідуальній моральній свідомості вона має форму почуття власної гідності, яке спрямовує людину до відповідних форм поведінки.

Згідно з поглядами російського філософа, етика Володимира Блюмкіна (1931-1990), категорія "гідність" охоплює такі значення:

- цінність людини взагалі (людська гідність);

- цінність певної конкретної особистості (особистісна гідність);