Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Заздрість є одним із фундаментальних психологічних процесів і сильним переживанням. За певних умов вона набуває характеру соціальної установки і здатна виязляти себе в особливому типі соціальної поведінки. Отже, із психологічного погляду заздрість стає зрозумілою і як емоція (ситуативна заздрість), і як почуття (стійка заздрість), і як пристрасть (всеохоплююча заздрість).

В умовах страждань та приниження гідності працювало багато освітян. Так, І. Стешенко, П. Христюк, С. Сірополко, П. Холодний, І. Огієнко, Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник, А. Макаренко, В. Сухомлинський та інші зазнали поневірянь не лише через систему, у якій їм довелося працювати, а й тому, що цих творчих, здібних і високогуманних людей переслідувала посередність, керована всеохоплюючою заздрістю. Така заздрість здатна на приниження людської гідності шляхом шантажу, наклепу, підступності, кар'єризму, що спостерігається і в найрозвинутіших країнах. Так, у 60-ті роки XX ст. американські коледжі та університети запрошували на роботу провідних і найобдарованіших спеціалістів різного фаху, заохочуючи подвійною заробітною платою. Більшість викладачів відмовилася від привабливої пропозиції, оскільки боялася стати об'єктом заздрощів на факультеті.

Знецінюють честь і гідність особистості педагога не лише заздрощі, а й відсутність скромності. Вона є сутнісною моральною якістю людини, яка усвідомлює власну гідність; показником її моральної висоти і загальної культури. Чим вищий рівень культури людини, тим простіше і скромніше вона себе поводить: не ставить на перше місце власні заслуги, надає перевагу колективу та колегам, які допомогати досягти успіхів. Скромність зобов'язує прислухатися до думки інших, допомагати і вчитися в них, бути вимогливим до себе і сміливо визнавати власні помилки. Для неї не характерні самоприниження та недооцінювання власних сил і здібностей. Ця якість допомагає людині правильно оцінити успіхи і не зупинятись на досягнутому, за що її можуть належно шанувати.

Порушення міри пошани здатне перетворити кращого вчителя в зарозумілого честолюбця, позбавивши його скромності. Такий педагог перестає творчо працювати і самовдосконалюватися, потребуючи постійної слави. Справжній учитель має дбати не стільки про славу, скільки про добру справу, виховання в дітей делікатності, інтелігентності та скромності. Особистість, яка втратила скромність, живе колишньою славою і важко переживає найменші невдачі, неувагу до себе з боку інших, що зумовлює фізичний і навіть психічний розлад здоров'я.

Скромність не заважає особистості рішуче обстоювати власні переконання, виявляти та захищати гідність і честь. Для цього потрібні не лише знання, високі моральні якості, а й сила волі та характеру, які спрямовують психіку людини на певні дії і вчинки. Важливу роль відіграють зміст переконань, умови та ситуації, у яких перебуває особистість. Долаючи залежність від обставин, людина стає вільною, її вчинки набувають самоздійснення, узгоджуючи мотивацію та інструментальні дії, що розгортаються у внутрішній відповідальній діяльності, позитивний результат якої психологічно виявляється в екстатичному переживанні внутрішньої гармонії із собою і світом, відчутті наближеності до рівня, що вичерпує найсуттєвіше, власне людське в людині (В. Татенко).

Обстоювати власні погляди однаково важко як видатному вченому, так і вчителю, оскільки цей процес завжди супроводжується боротьбою мотивів, прагнень та нехтуванням власного благополуччя. Так, ординарний професор філософії Санкт-Петербурзького Імператорського університету, завідувач кафедри філософії історико-філологічного факультету, голова Філософської спілки, статський радник Олександр Введенський (1856-1925) мав незаперечний авторитет і наукову славу на початку XX ст. Його учень Олександр Нечаев (1870-1948) у цей час не був відомим у наукових колах, однак розчарувався в інтроспективній філософській психології і відійшов від свого вчителя. Дискусія між ними тривала кілька років. Свої переконання, гідність О. Нечаев обстояв, і суд честі, який діяв у Санкт-Петербурзькому університеті до 1917 р., визнав його дії коректними. Учинок самоздійснення дав змогу О. Нечаеву закласти основи експериментальної психології.

Отже, у діях проявляється моральна сутність внутрішніх устремлінь особистості та її ідейних мотивів. Завдяки вчинку людина бачить себе саму (саморефлексує), переживає і оцінює його як гідний чи негідний, позитивний чи негативний. З огляду на прожиті роки вчинок набуває рівня самозвітування. Процес підбиття підсумків та результат гідно і праведно прожитого життя як вчинку дають людині відчуття самоповаги, душевного спокою, внутрішньої рівноваги і гармонії з собою (В. Татенко), Проте часто спостерігається недооцінювання особистістю себе та своєї неповторності.

Важливим компонентом гідності і честі людини є дотримання слова, що засвідчує її духовну досконалість, порядність та надійність. Воно є самозобов'язанням особистості не лише перед іншими, а й перед собою. Чесна людина не порушить клятву і не відмовиться від своїх слів та зобов'язань. Натомість нечесна нікому не вірить без наявності певних свідчень (угоди, контракту) про домовленість, тобто формально-правовий аспект у неї є пріоритетним перед моральним.

Учитель морально зобов'язаний перед учнями дотримуватися слова. Його самообов'язок становить зміст і сенс діяльності та життя, якщо педагог працює за покликанням. Порушення зобов'язань засвідчує професійний формалізм та лицемірство особистості. Не можна виховати правдивість та чесність в учнів, якщо не культивувати їх у собі. Г. Ващенко зауважував, що в шкільному вихованні важливо сформувати в дитини правильне уявлення про обов'язки людини та її гідність. Часто учні за геройство сприймають уміння обдурити вчителя, поставити його в незручне становище, списати в однокласника тощо. Такі "герої" в майбутньому спритно обдурюватимуть суспільство. Отже, виховуючи здорову громадську думку в учнів, педагог має надавати цьому важливого значення. Основною причиною нечесності дітей здебільшого е деструктивні взаємини між ними і вчителями. Такі стосунки ґрунтуються на формалізмі педагогічної діяльності, недоброзичливості, а інколи навіть відвертій непорядності вихователя.

Водночас формальне ставлення педагога до свого професійного обов'язку спричинює також позиція влади щодо вчителів. Відсутність достатнього фінансування освітньої галузі та правового державного захисту педагогів не лише знижує якість навчально-виховного процесу, а й продукує референтне ставлення вчителя до власної моральної позиції та формування її в учнів. Нині відбувається динамічний процес знецінення праці педагогів, що позначається не тільки на рівні знань учнів, а й на формуванні їхніх культурних запитів, честі та гідності, відповідальному ставленні до життя.

Отже, честь і гідність педагога є виявом рівня самосвідомості. Гуманістичне розуміння честі і гідності передбачає високу повагу до педагога з боку держави і суспільства. Лише у справжньому громадянському, демократичному суспільстві, де панує свобода, взаємоповага, моральними якостями кожного педагога є честь і гідність, він здатен виховати честь і гідність особистості учня.

4.3. Совість (сумління) педагога

Педагогічна діяльність здійснюється безпосередньо в суспільстві і регулюється ним. Моральні вимоги, які соціум пред'являє вчителю, з часом інтегруються в його почуття морального обов'язку. Це почуття потребує морального самоконтролю, здійснення якого забезпечує совість.

Совість (сумління) педагога - вияв моральної самосвідомості особистості, що відображає її здатність до морального самоконтролю, формулювання власних моральних обов'язків і вимог щодо їх виконання, самооцінюаання вчинків.

Вона характеризується єдністю знань (ідеї, норми, принципи), мотивів, практичних дій та емоційновольових чинників. У християнсько-філософському розумінні совість є вістю про божественне, духовне та істинно людське, Божим законом у кожній людині.

На думку вчених (3. Бербешкіна, К. Немира, І. Рез-вицький), давньогрецькі філософи та етики не послуговувались словом "совість". Вони розглядали лише почуття сорому або страху перед покаранням за негідні дії. Усвідомлення сорому за скоєний учинок виявляло моральний стан особистості та свідчило про її прагнення дотримуватись усталених норм. Проте вже Демокріт оперував словом "совість" у своїх творах. Воно постає як вияв внутрішнього самопочуття людини, її здатності осмислювати здійснені вчинки. Отже, не почуття страху людини, а обов'язку і совісті дає змогу запобігти негідним вчинкам. Демокріт уважав, що в людині можна сформувати розуміння совісті і сорому, важливу роль у цьому процесі відіграють людські знання і праця. Так, у навчальному процесі діти виявляють природні обдарування, а в трудовому в них формуються норми моральності. Сама праця сприяє формуванню сорому.

Представник соціологізаторського підходу Арістотель проголосив совість потужною потенційною силою суспільства, яка уможливлює спільне існування людей. Без неї життя нічого не варте, адже совість урівноважує пристрасті, сприяє розумінню індивідами один одного, гармонійним стосункам між ними.

Такого погляду в Новий час дотримувались Р. Декарт, Т. Гоббс, Ф. Бекон, Б. Спіноза та ін. Вони наголошували не лише на суспільній природі людини, а й на її розумності, що забезпечує пізнання причин сорому, совісті, а також учинків, які їм суперечать. Б. Спіноза зазначав, що почуття сорому формується в процесі людського життя шляхом виховання.

На соціальній обумовленості совісті акцентували Дж. Локк, П. Гольбах, Д. Дідро та К. Гельвецій. її основою вони вважали середовище і виховання. Совість не може бути вродженою якістю людини. її сутність П. Гольбах убачав у ставленні до себе через суперечливість із собою. Із допомогою неї особистість оцінює власні вчинки, керуючись розумом. У християн совість підпорядкована також вірі та послуху, що в деяких випадках може спричинити розкол у суспільстві.

Совість як реальну якість людини досліджували Л. Фейербах, М. Чернишевський, К. Маркс, В. Плеханов, П. Кропоткін та ін. Л. Фейербах зазначав, що самопізнання формується в пізнанні та ставленні до інших людей. Прагнучи бути совісною, особистість бажає щастя не лише собі, а й іншим, ставить себе на їх місце.