Розділ «4. Моральна самосвідомість особистості педагога»

Арістотель сформулював натуралістичну концепцію в етиці, яка полягає в тому, що честь і гідність слід шукати в природі людини та її життєдіяльності. У "Нікомаховій етиці" він зазначав: "...шляхетний, оскільки він гідний найбільшої шляхетності, буде, мабуть, і найбільш доброчесним: дійсно, більшого завжди гідний більш доброчесний і найвеличнішого - найбільш доброчесний". Арістотель спостеріг, що за відсутності доброчесності шляхетний у всьому буде лише посміховиськом. Честю він вважав нагороду за доброчесність.

Честь і гідність є наслідком взаємодії розумної та нерозумної душі. Це залежить від того, які звички прищеплюють людям із дитинства, до чого привчають. Внутрішні чинники визначальні в розвитку особистості, натомість зовнішні можуть сприяти або гальмувати його. Кожного разу честь і гідність виявляються різною мірою. Надмірність честі часом призводить до чванства, погорди та зарозумілості, недостатність - до приниження. Отже, найоптимальнішими якостями є поміркованість та виваженість.

Найкраще честь і гідність розкриваються в ставленні до батьків, друзів та інших людей. Неможливо віддати належну честь батькам, проте того, хто шанує їх, вважають добрим. Що б не зробив син, все одно не зробить того, що гідно отримано раніше (від батька), отже, він - вічний боржник. Ті, хто виявляють дружбу відповідно до гідності, є друзями постійними і справжніми. Людина честі захистить від небезпеки свого товариша, ризикуючи власним життям та вважаючи, що негідно за таких обставин залишитись живим. Хто найбільше цінує життєві блага, той найменше цінує душу.

Причинами переходу аристократії в олігархію є пороки управлінців, які розподілили між собою державну власність, знехтувавши власною гідністю, та присвоїли більшість благ, визначили керівні посади між вузьким колом осіб тощо. Це знівелювало гідність серед начальників. Значні матеріальні статки можновладців призвели до втрати ними найвищих духовних цінностей - честі і гідності. Знецінились й інші важливі людські якості.

В епоху Середньовіччя домінував теологічний підхід до визначення честі і гідності особистості. Він указував пріоритет духа над тілом, на якому ґрунтувались культура взагалі і виховання молоді зокрема. У цей період існували дві системи виховання: лицарська і монастирська. Монастирське виховання зосереджувалось у монастирях або при церквах і формувало лише християнські чесноти. Головним завданням учителя було привчити вихованця переборювати тілесні пристрасті і підпорядковувати їх духовним чеснотам. Теоретичні основи монастирського виховання розкрито в працях філософів, отців церкви та педагогів (Орігена, Квінта Тертулліана, Августина Блаженного, Северина Боеція, П'єра Абеляра, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Мейстера Бкхарта та ін.). їх педагогічне кредо формувалось так: Бог е Вчителем учителів і учнів. Він возвеличив людину, яка стала подібна до Нього, і оберігає людську душу і позбавляє її погорди та самолюбства. Любов і віра людини в Бога підносить її честь і гідність.

У морально-дидактичних настановах учителів епохи Середньовіччя визначено такі вимоги до гідної поведінки учнів у щоденному житті: "Прагни лише до того, що справедливе і чесне"; "Нехай не турбує тебе, що щастя іде до негідних"; "Будь кращим від усіх, а якщо не зможеш - йди за кращими"; "Час часові різний, але честь у душі незмінна" (Марк Катон). Ритор і педагог Децій Авсоній (прибл. 310-394) заповідав своєму онукові:

Ти ж бо від нас наслідуєш честь;

То нехай вона буде легкою тобі,

А не тяжкою і дасть тобі сили піднятись

Високо, де готує життя тобі

Власний консульський жереб!

Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265-1321) у своїй творчості возвеличив Вергілія, якого вважав учителем, вплив котрого на формування особистості поета був визначальним.

Законодавчі акти епохи Середньовіччя охороняли честь і гідність педагога. Так, наприкінці XIV ст. іспанський король Енріке П підписав грамоту, у якій наголошувалося, що ніхто не має права протидіяти педагогам у виконанні їх учительських обов'язків; заборонялося притягати педагогів до суду; вони могли користуватись усіма пільгами, які надавали дворянам та лицарям; судді мали розглядати першими справи вчителів; коли приймали педагогів, то були зобов'язані вийти на три кроки вперед, запросити їх сісти і чинити справедливо, інакше на них чекав штраф розміром у тисячу золотих дублонів. Учителям дозволяли носити зброю для самозахисту, тримати чотирьох слуг зі шпагами. Заборонялося примушувати їх до участі в публічних акціях, якщо вони того не бажали. Ті педагоги, які з честю і гідністю виконували свій обов'язок протягом 40 років, мали пільги, що дорівнювали пільгам герцогів, маркізів та графів.

Лицарське виховання, на противагу монастирському, спрямоване на фізичний розвиток особистості. Його ідеалом був лицар - людина фізично здорова, міцна і спритна, яка добре володіє зброєю. В Україні лицарями називали себе запорозькі козаки, наголошуючи на власних правах на волю та військову організацію, козацьку доблесть і воєнне мистецтво. Духовні чесноти лицарів - віра в Бога, вірність і відданість своєму суверенові, хоробрість, шляхетність, чесність, гідність, захист слабких, старих і жінок.

Історію моралі лицарства дослідила польська соціолог і філософ Марія Оссовська (1896-1974) в праці "Лицар і буржуа". Вона підтвердила, що від учителя, який виховував лицаря, вимагали бути взірцем у дотриманні честі і гідності, а також власної фізичної і бойової підготовки. У "Дзеркалі лицаря" Ротера (1460 р.) наголошено на "семи благородних пристрастях", які основувались на фізичному вихованні, а в моральному катехізисі для шляхетної молоді Адама Чарторийського (1774 р.) особливу увагу звернено на такт і делікатність. Згідно з нормами катехізису, лицареві заборонялося підслуховувати тихі розмови двох; розкривати чужі листи; читати папери, розкладені на чужому столі; заглядати через плече, коли хтось читає чи пише певний документ тощо.

До пережитків лицарства належить дуель, яка в деяких європейських країнах (Росія) існувала до Першої світової війни. Лицар не підпорядковувався чужій волі: він бажав захищати свою честь. Нині лицарство відроджується у Львові, Чернівцях, Черкасах, Запоріжжі, Одесі та інших містах України.

Гуманістичного підходу в розумінні честі і гідності людини дотримувалися мислителі, педагоги епохи Відродження і Нового часу: Мішель де Монтевь (1533- 1592), Еразм Роттердамський (1486-1536), Джон Локк (1632-1704), Світторіно да Фельтре (1378-1446), Гуарино да Верона (1374-1460). Проблему гідності вони розглядали як одну з основних у філософських, етичних, естетичних і педагогічних працях. Італійський педагог-гуманіст Джіаноццо Манетті (1396-1459) в трактаті "Про гідність і вищість гідності", італійський філософ Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) у творі "Про гідність людини" проголосили принцип високого покликання людини. Згідно з їхніми поглядами, особистість повинна опиратися не на Бога і своє походження, а лише на себе і власну гідність. Гуманісти критикували феодальне розуміння честі і гідності, які основувалися на знатному походженні. Еразм Роттердамський у "Похвалі глупоті" зазначав, що феодали нічим не відрізняються від ремісників, тільки хизуються походженням, виводять свій родовід від часів Енея, Брута або короля Артура. Крім того, існують дурні, які шанують цих осіб як богів. Також він критикував неві-гласів-учителів, які не лише позбавлені честі і гідності, а й принижують її в учнів.

Діячі епохи Відродження і Нового часу намагались оцінити значення особистості з погляду розуму і вимог людської природи. Англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679) розглянув честь і гідність людини залежно від особистих здібностей та доброчесностей, які утворюють її могутність. Честь можновладців слід поціновувати за благодіяннями і допомогою, які вони надають людям нижчого соціального та матеріального становища. Засудивши насильні дії чиновників, він довів, що втрата ними честі і гідності дуже небезпечна для держави:

"Насилля, яке вони чинять, гноблення і образи не пом'якшуються, а навпаки, поглиблюються високим становищем цих осіб, адже вони менше всього здійснюють це із потреб. Наслідки небезсторонності стосовно знатних людей розгортаються у такому порядку. Непокараність народжує нахабство, нахабство - ненависть, а ненависть породжує зусилля скинути будь-яку знать, що пригнічує, хоча б і ціною загибелі держави".

Гідність людини Т. Гоббс оцінював передусім за її інтелектуальними здібностями. Він уважав, що гідністю є найвище в людині, воно піддається порівнянню. Людям властиві різні інтелектуальні здібності, вони бажають мати найвищий їх рівень, адже за ними оцінюють особистість. Поціновуючи гідність як найвищу чесноту, людям, які нею володіють, надають військових, судейських і державних посад, імен, титулів.