Розділ «1.2. Некласична естетика»

Причому необхідність розширення проблематики естетичної теорії була зумовлена не лише узагальненням художньої практики, а логікою становлення самої філософії, як це демонструють роботи німецьких О. Баумгартена, И. Канта, И. Шеллінга, Г. Гегеля. Вони доводять, що поза розумінням естетичної теорії побудова цілісної філософської системи не можлива. В цей період естетична теорія стає не додатком до філософії, або ілюстрацію до теорії моралі (Ф. Бекон), а апогеєм розвитку трансцендентального ідеалізму (И. Шеллінг), щаблем розвитку Абсолютного духу (Г. Гегель).

Естетична теорія отримує власне предметне поле. Філософія краси трансформується у філософію мистецтва. Після грандіозних філософських систем німецької класики (І. Кант, И. Шеллінг, Ф. Гегель), де естетика відігравала визначну, системоутворюючу роль, логіка спадкоємності естетичних концепцій проблематизується: можна відмітити наявність окремих філософських шкіл і напрямків, в межах яких спостерігається певна послідовність, але між ними лише зовнішні форми впливу.

Стиль естетичного знання, як і філософського дискурсу в цілому, наближається до мови мистецтва ("єдність філософії і поезії" романтиків, поетичне мислення М. Гайдеггера, есеїстка екзистенціалізму). Маніфестація у логосфері стає обов'язковим атрибутом художньої діяльності (тому створення маніфестів стає майже обов'язковою для художніх течій авангарду XX століття).

Руйнація чіткої визначеності суб'єкт-об'єктної опозиції приводить в естетичній теорії до абсолютизації суб'єктивного початку. При відображенні світу враховується, в першу чергу, позиція суб'єкта. Він стає головним предметом естетичних рефлексій: вивчення структур свідомості та їх врахування в процесі художньої творчості, тематизуються в естетичній теорії феноменології, психоаналізу, позитивізму. Кантівський "коперніканський поворот", що надав першопоштовх суб'єктивістській орієнтації естетики, проблематизує і річ: вона розколюється на "річ саму-по-собі" та явище для нас.

Можна погодитися з П. Бурд'є, що мистецтво стає остаточним автономним із середини XIX століття, а до цього часу вже формується естетика як самостійна наука, причому відбувається її синтез із емпіричним мистецтвознавством і художньою критикою (завдяки працям Просвітництва: Д. Дідро, Н. Буало, а також німецького трансцендентального ідеалізму (Канта, Шеллінга, Гегеля). Останній майстерно поєднав аналіз окремих художніх творів з послідовною філософською системою. Також варто згадати в цьому контексті англійський неоромантизм (Дж. Рескін, О. Уайльд) і позитивізм (І. Тен). Теоретична й критична складові поступово стають внутрішнім моментом самовизначення естетичного.

Висновки