залучення країн, що розвиваються, до вирішення глобальних екологічних проблем.
На хвилі зростання загальної обізнаності щодо екологічних проблем відбулися суттєві якісні зміни у світосприйманні, світогляді та поведінці різних суспільних груп. Споживачі почали вимагати екологічно чистих продуктів, умов проживання, зміни способів виробництва і споживання. Бізнесмени збагнули, що вони чимало втрачають унаслідок руйнування навколишнього природного середовища, а згодом втрачатимуть іще більше. Зрозуміли вони і те, що екологічний бізнес також може бути прибутковим. Владні
структури усвідомили, що без належним чином розробленої екологічної політики їм дедалі важче буде утримувати владу в умовах демократії. На найвищому управлінському рівні стало зрозуміло, що надалі просто неможливо розв'язувати відокремлено питання розвитку та навколишнього природного середовища. Кращих результатів і вищої ефективності можна досягти лише інтеграцією екологічної та секторальних політик. Типовим для багатьох країн стало створення на національному рівні систем екологічного моніторингу, обов'язковим елементом яких є регулярне інформування громадскості про стан довкілля та здійснення державної екологічної політики. Цим процесам сприяло становлення глобального інформаційного середовища, що стало можливим завдяки бурхливому розвитку і широкій доступності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій.
У той же період на міжнародному рівні було підписано кілька важливих багатосторонніх екологічних угод. Деякі країни визнали, що в основу стратегії розвитку має бути покладено принцип досягнення збалансованого розвитку. Відповідно до цього почалися зміни національних стратегій розвитку.
Цілком логічно у 80-ті роки XX ст. на перший план почали виходити такі інструменти екологічної політики:
· платежі за використання природних ресурсів та за забруднення довкілля;
· субсидії на впровадження екологічно чистих і природоохоронних технологій;
· заставні платежі за тару багаторазового використання;
· платні дозволи на здійснення екологічно шкідливої діяльності;
· екологічне страхування;
· екологічне маркування та ін.
Стандарти на викиди і скиди забруднювальних речовин встановлювалися відповідно до розвитку природоохоронних технологій. Завдяки цим стандартам та підвищенню ставок платежів за забруднення довкілля відбулися зміни принципів екологічного менеджменту в бік контролю забруднення в джерелі, а не "на кінці труби", як було до того.
Промислові компанії почали розробляти й впроваджувати власні корпоративні екологічні політики. Увага зосереджувалася на зменшенні емісії забруднювальних речовин, обсягу відходів, зниженні енерго- та ресурсоспоживання. Широкого застосування набув добровільний екологічний аудит.
Міжнародні організації промисловців розробили добровільні кодекси поведінки щодо охорони довкілля і раціонального природокористування. Прийнята в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Декларація з питань довкілля і розвитку визначила як головну мету екологічної політики досягнення збалансованого розвитку. Тому П'ята екологічна програма дій Європейського союзу, яку було прийнято в 1993 р., так і названа — "До сталого розвитку".
Порівняно з попередніми, ця програма ще більш конкретизована і цілеспрямована. У ній зазначено: ситуація в Європі така, що економічні переваги, які надає Спільний ринок, обмежуються екологічними чинниками і можуть бути втрачені, якщо таким чинникам не приділятиметься першочергова увага.
Основоположна ідея, закладена в Програму, полягає в тому, що не можна ніяким чином допускати погіршення якості навколишнього природного середовища, і це стане можливим за умови, якщо виробники, споживачі, уряди і громадськість більше зважатимуть на екологічні вимоги у своїй діяльності. Наприклад, у Програмі з'явилися такі, зокрема, положення: застосування принципу запобігання; саморегулювання приватного сектора через добровільні екологічні угоди, спрямування роботи на цільові групи;
запровадження управління виробництвом на основі оцінки повного життєвого циклу продукту.
Слід зазначити, що чимало концептуальних положень Програми запозичено з доповідей і документів, присвячених обґрунтуванню сучасної екологічної політики і розроблених під егідою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Крім того, ці положення обговорювалися на численних консультаційних зустрічах, що проводились Європейською економічною комісією. Можна стверджувати, що Програма відображає не тільки особливості екологічної політики, притаманні лише регіону ЄС, а й
певною мірою містить положення, придатні для впровадження практично в усіх індустріалізованих країнах, у тому числі й в Україні.
Однією з головних цілей Програми є посилення громадської занепокоєності екологічним станом довкілля, зміна світогляду та поведінки населення в екологічно сприятливий бік. Екологічна просвіта має бути не надто узагальненою, затеоретизованою, а цілеспрямованою на три основні суспільні групи (з урахуванням їхніх особливостей):
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічне управління» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Екологічна політика, програми, стратегічні плани дій“ на сторінці 3. Приємного читання.
