Розділ «9.3. Агрохімічні та фізіолого-екологічні основи системи удобрення»

Сучасні комбіновані сівалки дають змогу одночасно з висіванням насіння вносити добрива локально у вигляді стрічки збоку на відстані 2–3 см, інколи з використанням однієї стрічки добрив для кожної пари посівних рядків. При цьому насіння від добрив відділяється прошарком ґрунту, оскільки під час проростання насіння молоді проростки дуже чутливі до підвищеної концентрації солей у ґрунтовому розчині. Вертикальний шар ґрунту, який відділяє насіння від добрив, має бути щонайменше 5 см. Розміщення добрив збоку від посівного рядка на відстані 2 см удвічі ефективніше, ніж їх розміщення глибше від насіння на 2 см. Чутливість проростків дрібнонасінних рослин зазвичай виша порівняно з крупно- насінними.

Хімічний склад і концентрація ґрунтового розчину – один із постійно діючих на висіяне насіння і сходи чинників. Насіння в ґрунтовому розчині набухає повільніше, ніж у чистій воді. Хімічний склад і концентрація солей у розчині визначають кількість пророслих насінин і сходів. Рослини найчутливіші до наявності в ґрунті солей і реакції ґрунтового розчину в фазу проростання і появи сходів. Навіть рослини-галофіти в цій фазі високочутливі до засолення. Солечутливість різних культур неоднакова. Так, серед зернових культур найбільш солечутливою є кукурудза. Далі в порядку зменшення солестійкості йдуть рис, пшениця, ячмінь, сорго. В межах кожної культури спостерігається сортова відмінність. Тому в рядки потрібно вносити "м'якші" добрива – вапняно-аміачну селітру замість аміачної селітри, сульфат калію замість калію хлористого. Вапняно-аміачна селітра чинить меншу підкислювальну дію на ґрунт, а сульфат калію – має менший показник сольового опіку рослин, ніж калій хлористий.

Реакція ґрунтового розчину на проростання насіння впливає менше. Наприклад, кукурудза, ячмінь, пшениця добре проростають за pH 3–10, але оптимальним для появи сходів є pH 6–7. На кислих і лужних ґрунтах спостерігається значне пригнічення росту та загибель проростків і сходів. Це відбувається у результаті того, що в кислому й лужному середовищах у проростках змінюється показник pH клітинної плазми, порушується структура білків, активність і спрямованість дії ферментів не тільки на момент проростання насіння, а й у наступні фази розвитку рослин. Якщо ж у момент проростання насіння помістити в середовище зі сприятливішими умовами pH, рослини нормально розвиватимуться навіть за різкого відхилення реакції ґрунтового розчину в наступний період.

Отже, важливо, шоб добриво не контактувало з насінням. Проведення меліорації невеликого об'єму ґрунту в зоні розміщення насіння, а також його дражування сприяють підвищенню продуктивності рослин. На жаль, нині мало проводиться досліджень з цього питання.

Присадивне удобрення застосовують під картоплю, розсаду овочевих та інших культур і використовується ними триваліший період, зокрема за достатньої вологості верхнього шару ґрунту. При цьому потрібно вносити невисокі норми добрив. Якщо під зернові й зернобобові доза становить 10–20 кг/га Р2O5, то під картоплю і помідор при внесенні в гнізда або борозни їх дозу можна збільшити до 20–30 кг/га. Для культур, чутливих до високих концентрацій ґрунтового розчину (кукурудза, трави, льон, морква, цибуля, огірок та ін.) норма припосівного удобрення має не перевищувати 10 кг/га д. р. У разі збільшення дози добрива підвищується концентрація ґрунтового розчину та його осмотичний тиск, що може призвести до зрідження (і навіть до загибелі) посівів та зниження їх загальної продуктивності.

Припосівне удобрення, розраховане на початковий період живлення рослин, має велике значення для всього подальшого їх життя. За сприятливих умов живлення молоді рослини формують потужнішу кореневу систему, швидше розвиваються і легше переносять тимчасову посуху, менш ушкоджуються шкідниками та вражаються хворобами, ліпше пригнічують розвиток бур'янів.

Як уже зазначалося, найчастіше в рядки вносять фосфорні добрива, рідше – азотні, а калійні добрива не дають ефекту (за винятком калієфільних культур) і навіть можуть пригнічувати посіви, зокрема дрібнонасінних рослин. Доцільність припосівного внесення того чи іншого виду добрив визначають з урахуванням родючості ґрунту і доз добрив, внесених у передпосівне удобрення. Навіть на ґрунтах з високим умістом фосфору та значною їх фосфатфіксувальною здатністю рядкове удобрення необхідно проводити. Це важливо для раннього етапу розвитку рослин.

Для припосівного внесення застосовують суперфосфати і складні добрива (амофос, діамофос, амофосфат, нітроамофоску та ін.). Недоцільно вносити суміш однокомпонентних добрив, оскільки вони можуть розшаровуватися, зволожуватися, що ускладнює їх висівання.

Підживлення проводять для задоволення потреб рослин (найчастіше в азоті, іноді в калії) у період інтенсивного росту, коли вони поглинають багато елементів живлення. Значення цього агрозаходу для всіх культур зростає на зрошуваних землях, ґрунтах легкого гранулометричного складу з підвищенням вологозабезпеченості ґрунтів і тоді, коли в основне удобрення внесли недостатню кількість добрив або їх взагалі не вносили. Підживлення є прийомом, який доповнює або поліпшує дію основного удобрення. Особливо ефективне ранньовесняне підживлення азотними добривами озимих культур. Досить широко застосовують підживлення на багаторічних сіяних сінокосах і пасовищах, природних кормових угіддях, багаторічних травах, які вирощують у сівозмінах.

За високих норм внесення добрив під просапні культури (буряк, кукурудзу, картоплю, соняшник та ін.), зокрема на ґрунтах легкого гранулометричного складу за достатнього зволоження, доцільно частину їх вносити для підживлення. За середніх норм внесення добрив це робити недоцільно. Ефективність підживлення рослин значно залежить від глибини заробляння добрив та вологості ґрунту впродовж вегетації.

Овочеві, кормові та просапні культури у цих самих умовах, разом з азотними можна підживлювати калійними і фосфорними добривами, а під кормові й просапні – вносити рідкі органічні добрива (гноївку, пташиний послід та ін.), особливо тоді, коли загальна норма їх висока.

Для підживлення застосовують легкорозчинні форми добрив. Вносять їх на поверхню ґрунту врозкид (підживлення озимих, багаторічних трав, сіножатей і пасовищ) або в міжряддя просапних і овочевих культур (з наступним зароблянням під час міжрядного обробітку ґрунту), або культиваторами-рослинопідживлювачами.

В умовах недостатнього зволоження переносити частину норми з основного удобрення для підживлення як з агрономічного, так і з економічного погляду недоцільно.

Позакореневі (листкові) підживлення є обов'язковою умовою отримання врожаїв, близьких до біологічного потенціалу рослин, і зазвичай включені в усі сучасні технологічні схеми. Проте воно в жодному разі не замінює основне внесення добрив чи фертигацію. Так, через листки яблуня може засвоїти лише 25 % бору, зернові – 10 % магнію і буряк цукровий – 3 % калію від загальної потреби. Позакореневі підживлення найефективніші на добре окультурених ґрунтах і за високих норм внесення добрив, де обмежувальним чинником росту продуктивності культур може бути один з макро- чи мікроелементів. Рослини засвоюють основну кількість елементів живлення через пристосовану для цього кореневу систему. Добре забезпечення рослин елементами живлення на початку вегетації таким шляхом сприяє в подальшому їх високопродуктивному типу розвитку.

Механізм поглинання речовин при нанесенні їхніх розчинів на листки істотно не відрізняється від поглинання їх кореневою системою і відбувається в два етапи. В основі його лежить процес обмінної адсорбції (І етап), після чого відбувається міграція іонів усередину тканин листків і переміщення їх до різних органів рослин (2 етап). Водні розчини поживних речовин проникають у листок крізь його продихи через багатошарову кутикулу. У поглинанні елементів живлення беруть участь верхній і нижній боки листка. Нижній бік листка, на якому зосереджена більша кількість продихів, зазвичай поглинає поживні речовини швидше в перший період після їх нанесення, але з часом поглинання як нижньою поверхнею листка, так і верхньою вирівнюється. Швидкість процесу адсорбції залежить від будови листків, їх зволоженості (роса), вологості повітря, швидкості вітру, температури, віку листків (у молодих іонний обмін відбувається швидше).

Позакореневе підживлення необхідне в таких випадках:

1) як доповнення до основного удобрення за нестачі елементів живлення або низького рівня засвоєння їх із ґрунту (перезволоження, посуха, низькі температури, порушення оптимального співвідношення та антагонізм іонів, високий і низький рівні pH розчинів ґрунтового середовища);

2) при порушенні нормального функціонування кореневої системи (ущільнення ґрунту, слабка його аерація, низькі температури, пошкодження кореневої системи рослин шкідниками і хворобами);

3) у фазу максимальної потреби рослин в елементах живлення, коли їх засвоєння відстає від темпів росту рослин, що особливо часто спостерігається за прохолодної погоди;

4) для подолання стресу рослинами (під час інтенсивного росту, за невідповідності властивостей ґрунту потребам рослин, за поганих погодних умов – посуха чи надмірне зволоження, температурний режим);