Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

(Пекло, III, 61-63)

У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до Бога, але уявляв його собі зовсім не по — середньовічному, тобто не за поняттями вічного каяття та молитов, зречення всього земного. Данте, кидаючи виклик церкві, доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Пост досягає мсти не бездіяльністю, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до Бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. "Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади релігійності у поганому її прояві, у звичайному бездумному виконанні закону та правил, встановлених імперією, порочним й розбещеним римським духівництвом".

Джованні Боккаччо (1313—1375) — великий письменник — гуманіст, учений, філолог. "Декамерон". Одна з провідних тем твору — антиклерикальна. У змалюванні Дж. Боккаччо попи та ченці — це пройдисвіти, шахраї, хтиві та розпуст лицеміри, які обдурюють довірливих людей. Письменник рішуче заперечує церковну аскетичну мораль, завдаючи відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі, але, як людина свого часу, письменник залишався правовірним католиком і не спромігся до повного заперечення церкви та релігії.

Творчість Франсуа Рабле (1494—1553) становить вершину французької літератури Відродження. Критикуючи і відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, у романі "Гаргантюа і Пантагрюель" письменник протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. В окремих епізодах він осміює чепців, суддів, забобони простолюду. Ф. Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога.

Па основі цього ми бачимо, як розділилися думки представників творчих кіл. Перші відкидали Бога як Творця, якого ототожнювали з деспотизмом правлячого духівництва, і ставили розум людський вищим за віру, інші, залишаючи віру, намагалися звільнити людину від рабства, що йшло від Бога, законів та лицемірства, і наблизити людину до свободи, що походила від бога добра та любові. І хоча філософські словники інформують перевалено про гуманізм як світогляд утвердження вищості розуму і знань над авторитетом віри, упевненості у самоцінності людської особистості, все ж, "відкидаючи середньовічний аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті й духу, і згідно з цією мораллю відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів". Усе-таки, хоч і маленький натяк на бога, але він є. Єдність плоті й духу. Дух — поняття божественне, але єдності в нього з плоттю, на жаль, жодної, окрім того, що він може палати в серці людини, а може й зовсім відійти від неї. Гуманістичний світогляд епохи Відродження не завжди відкидав релігію. Недарма один з напрямів тодішньої думки дістав назву християнського гуманізму. Релігійні настрої підсилилися в часи занепаду Відродження, його кризи. Духовна диктатура католицької церкви в суспільному житті епохи була зламана, зникли середньовічні забобони. Розкріпачення особистості супроводжувалося не тільки розквітом талантів: почався дивовижний розгул хижацького егоїзму і повної аморальності.

За спробу поставити людину вище за Бога тогочасне суспільство почало розплачуватись. Особливо наочно це відображено у творчості Шекспіра, в його великих трагедіях, наприклад, у "Королі Лірі", де один з персонажів дає дуже виразну характеристику морального стану суспільства: "Любов остигає, слабшає дружба, скрізь братовбивча ворожнеча. В містах заколоти, у селах розбрати, у палацах зради, і валиться сімейний зв'язок між батьками та дітьми... Наш кращий час минув. Жорстокість, зрадництво, згубні безладдя будуть супроводжувати нас до могили" (переклад Б. Пастернака).

Взагалі поводитися із гуманізмом потрібно дуже й дуже обережно. Щось не виникає з нічого: "чудо" Відродження — природний продукт "темних століть". Поезія труверів і трубадурів підготувала підґрунтя для творчості Данте і Петрарки — поезію XV—XVI ст., що була спрямована проти неуцтва, лицемірства і деспотизму. У соборах не тільки відправляли церковні служби, а й влаштовували вистави і маскаради. Лірика Рютбефа вела до Війона. Бурхливе інтелектуальне життя XV— XVI ст. лише було наслідком вибуху, іменованого Хома Аквінський, чи Данте Джотто. За Петраркою, Мадоннами Рафаеля, архітектонікою Палладія, собором Св. Павла ховається Відродження християнське, плодами якого були Тартуський собор, легенда про короля Артура, філософія Аквіната і "Житіє св. Франциска". Саме тому Відродження і дало високі зразки релігійної поезії, що знайшли віддалений відблиск у трагедіях В. Шекспіра та "Мудрості" Верлена, але й не тільки. Хіба не Відродження з його життєстверджувальним індивідуалістичним початком мало у своєму підсумку Штирнера і Ніцше? І твердження у дусі Ніцше: якщо це справедливо для мене, то це справедливо взагалі, і якщо воно лише для мене в світі справедливо, то я не буду зважати на світ.

Що істотно відрізняє Відродження від Середньовіччя, це ніцшеанство Ренесансу — передання частини прерогатив Бога в руки людини. Ф. Бекон сформулював це афоризмом: "Людина — майстер своєї долі". Суть людської природи, вважала ренесансна людина Яго, у себелюбності, в одержанні користі лише для себе. Адже совість — слово, створене боягузом, щоб сильних налякати й остерегти. Куркуль нам — совість, і наше право — меч. Це — результат Ренесансу. Так скінчилася фетишизація особистості, як пізніше — обожнювання маси.

Від безмежності й нестриманості індивідуалізму індивідуальність гине. Ми бачимо справжній результат усього гуманістичного процесу історії: гуманізм переходить в антигуманізм.

Чому? Гуманізм реабілітував земне життя, визнав природним прагнення людини до радості, але скористатися цим ученням могли тільки привілейовані та забезпечені прошарки суспільства. Зрозумівши гуманізм дуже поверхово, люди з дворянського середовища виправдовували ним своє невтримне прагнення до задоволень і не зважали на жодні моральні норми. Парадоксальна ситуація: вчення, створене в боротьбі з кайданами феодального суспільства, використовувалося для виправдання аристократичної сваволі й розпусти. Здавна помічено, що про гуманізм найчастіше просторікують жорстокі люди. Комунізм — гуманізм нещадних. Тому диктатурі пролетаріату не потрібні були милосердя й терпимість, а "подлинными" гуманістами були В. Ленін і Й. Сталій.

Фанатичні прислужники комунізму винятково з гуманістичних спонукань ув'язнювали, розстрілювали, спалювали. Ще й сьогодні "реалістам — гуманістам" здасться, що не достріляли. Епоха Відродження дала світові чудову культуру, сформувала на світській основі принцип ставлення до людини як найвищої цінності. Комуністичний гуманізм, мабуть, не мас жодного відношення до гуманізму Відродження. І разом з тим ми мусимо визнати, що у культурі Відродження було у наявності і щось такс, що привело до нас.

Розвиток світської культури в епоху Відродження спричинив витіснення релігійної тематики з літератури. Але наприкінці XVI, а потім і у XVII ст., релігійні теми знову проникають у поезію. На противагу тривіально сприйнятому гуманізму передова думка епохи все наполегливіше завойовувала й освоювала для себе сферу релігії.

Чому нам близький В. Шекспір? Тому що час, в який він жив, — цс паш страшний час. Терор, міжусобиці, нещадна боротьба за владу, самознищення, "обгородження" Англії XVII ст. — це паш "великий перелом", наша "перебудова", наш перехід до епохи первісного нагромадження. Утім, у Шекспіра все це "заховано", він не любив говорити, що його пращури втрачали землю, а він її здобував, він не розмірковував про гоніння на селян, він був поетом, який оспівував людські пристрасті. Геніальність В. Шекспіра у християнських символах подолання зла спокутою, в очищенні стражданням, у гуманізмі правди і повноти життя.

Творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616) була найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження. В. Шекспір був художником і актором, а не чепцем. Проте він був несвідомим теологом і вся його інтерпретація людини і життя — інтерпретація християнська. Читання "Зимової казки" підтверджує, що В. Шекспір писав з позицій ортодоксального християнина. Всі західні дослідники єдині в християнізації В. Шекспіра, причому йдеться не тільки про "великий ланцюг буття", а про всі аспекти алегоризму Майстра — від доктрини розкаяння до доктрини спокути. Він був глибоковіруючою людиною, хоча не хизувався своєю вірою за будь-якої нагоди. Це видно з його п'єс, з моральності буття, що з них випливає. Письменник далекий від ренесансного епікурейства: "будемо пити і веселитися, тому що завтра помремо". Його уявлення про любов цілком теософічні, неоплатонічні: любов плотська нижча за любов божественну, духовну. Лите духовність робить любов вічною ("Ромео і Джульєтта"). Трагедія В. Шекспіра — свято принципів християнства, ідей альтруїстичної любові і всепрощення, з одного боку, та екзистенціальної ідеї сили світового зла й абсурду — з іншого. Екзистенціалізм і християнство не суперечать один одному, це два боки одного цілого. Тема спокути є однією з провідних у більшості шекспірівських трагедій. Страждання — знак морального пробудження людства, тільки відчувши біль у своєму серці, людина стає людиною. Шекспір цитує Христа, вкладаючи у вуста короля Ліра, який прозрів, слова про взяття на себе всіх нещасть світу. Християнство не витримало б вікових гонінь, якби не було непохитним у виборі між праведністю і гріховністю. Тут — зліпок із християнського фаталізму і стоїчної готовності до будь-якої долі. Етика Шекспіра — християнський гуманізм: зло панує там, де немає добра; вона є результатом непокори людей божественним напучуванням. Усі лиходії В. Шекспіра — не сини пекла, а атеїсти, "непокірні сини" — люди, що підкорилися своїм шаленим пристрастям, жертви власного честолюбства, жадібності й свавілля. Ні, письменник не супротивник моралі, він суворий послідовник етики Христа. У "великому ланцюзі буття" А. Лавджой простежив вплив середньовічної парадигми з її ієрархією духовних цінностей на європейську культуру і філософію епохи Ренесансу й Просвітництва. Християнська ідея світу як єдиної і розумно організованої ієрархії, що простягається між Богом з його вищими духовними цінностями і мертвою матерією, пронизує всю культуру Європи. У В. Шекспіра вона виявляється у твердженнях Улісса ("Троїл і Крессіда"):

Недаром же і небо і земля,

І все планети зберігають лад,

Порядок, ступінь, форму, послідовність,

І поведінку, й звичай, і закон.

Отож і сонце в величі пишає

На сяйнім троні над планетним роєм