Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

у всесвіті хаосу. Ці слова — вірність середньовічному розумінню речей з його нормами зв'язку, порядку, підпорядкованості, нерушимою стабільністю суспільства, з його ієрархією і па небі, й у земному житті. Космогонія В. Шекспіра мало відрізняється від космогонії Л. Данте — чіткого уявлення про світовий порядок, взаємозв'язок речей, підпорядкованість різних явищ життя і буття. Як і для Данте, для Шекспіра пекло — це хаос, а порядок — Бог.

Хай паде небо скелями дощу.

Хай вдарять хвилі нового потопу.

І хай загине злагода.

Нехай постане Каїн в кожному, а в крові потоне

Останній акт трагедії століть...

Незважаючи на певну відмінність світобачень Шекспіра і Дайте, вони збігаються в основних моментах. Основою світобачення є три рівні природи: нижчий, плотський і тваринний, зумовлений прагненнями і пристрастями; вищий, янгольський і божественний, залежний від духу; середній, людський, залежний і від почуттів, і від розуму. Сила людини — в індивідуальній здатності піднятися до вищого.

Натхненний монолог Гамлета про гідність і ницість людини — всього лише переказ середньовічної концепції "серединності" людини, її положення між ангелами і тваринами, настільки яскраво виявленої в "Божественній комедії".

Слідом за Дайте Шекспір спрямував погляд "усередину" людини. На це вперше звернув увагу В. Ґете. Для Шекспіра важливий не зовнішній антураж, а власне "невидиме" і "безтілесне" — внутрішня суть людини, що осягається не стільки розумом, скільки інтуїцією. Відповідно до свідчень професійних психологів, Шекспір був несвідомим біхевіористом: він знав найтонші особливості й мотиви людської поведінки задовго до того, як вони стали відомі науці. Головне в людині — особистісний початок, духовність. Внесок В. Шекспіра у світову культуру — демонстрація розвиненої людської особистості. Особистісне в людині саме по собі не є добром або злом: з особистостей виходять і Гам лети, і Тімони, і Коріолани, і Річарди. Письменник знав короткість шляху від добра до зла й у 119-му сонеті прямо говорив про незбагненність життя:

Шкода мені на горе нарікати,

— Від нього більше зиску ніж утрати.

Саме тому у В. Шекспіра немає закликів до боротьби зі злом, як немає і гучних слів про "торжество ідеалів". Автор відчував і передавав зло не як гуманіст, а як наш сучасник, переживши не штучний, а реальний культ мороку. Ми говоримо, що в етиці Шекспіра розум представлений у ролі загальної моральної сили. Звідкіля це? Де про це сказано?

У В. Шекспіра людина — скупчення пристрастей, а добро — не розум, а відсутність зла. Мабуть, у нього немає такого місця" де людина прораховує добру справу, а от усе зло ретельно продумано, сплановано, розраховано. Саме розуму письменник відводить те місце, де народжується зло. Так, моральна сила Францисків Ассізьких — не розум, а любов до Бога і до людини. Отже, любов і розрахунок — субстанції, що важко сполучаються.

Звичайно, В. Шекспір не поділяв ренесансні панегірики розуму. Він ближчий до М. Монтеня і М. Лютера з його "блудницею диявола", ніж до Ландіно чи Альберті. Гамлет — трагедія розуму, "знаючої" людини, усвідомлення слабкості розуму окремої людини перед міццю сукупної людської дурості і зла. Питання "бути чи не бути?" — цс ще і питання: бути чи не бути людиною розумною, а для людини розумної — бути (існувати) чи покінчити із собою? Гамлет — людина видатного розуму, і це причина його загибелі. "Свідомість робить усіх нас боягузами" — говорить він. "Гамлет", "Макбет", "Лір" — відповіді наступника середньовічної теології безрідним матеріалістам доби Просвітництва, що ще не настала. Є у "Венеціанському купці" епізод із трьома скриньками: питання "який шлях обрати — легкий, приємний, мста якого — багатство, влада, пошана, чи складний, але зате прямий шлях до Бога?". Порція зуміла довести, що логіка — справа пекла, а людський розум оманливий. В усіх працях В. Шекспіра простежуються алегорії, притчі, символи, як у Святому Письмі; всюди в його драмах прикрість, лихо й випробування, аби досягти неба і розгадати, що такс "condition humanic" — людське існування.

"Зимова казка" — типовий релігійний міф з теологічним змістом. Д.М. Джеймс вважав, що тут В. Шекспір намагався втілити свої містичні почуття, не вдаючись до явних християнських алюзій. Проте розповідь про спокуту Леонтом свого гріха витримана в християнських тонах, Герміона постійно асоціюється з ідеєю божественної благодаті, а сцена її повернення до Леонта насичена християнською фразеологією.

У п'єсах Шекспіра багато містики, надприродних сил, духів, примар, відьом. Відносини людини з потойбічним були для нього не тільки художнім засобом, а і "другою реальністю". В. Шекспір навіть не дуже схожий на ренесансного художника. Згідно з шекспірівським світоглядом, гармонія між "я" і світом неможлива, земний світ — хаос і нісенітниця, історія — тло, де розпалюються пристрасті, і лише божественність упорядковує світ, одночасно перетворюючи людину в агнця, а людство — у божу челядь. Такий світогляд відмінний від Дантоного лише розумінням того, у що перетворює людину покірність Небу.

Щоб домогтися цієї істини, Дж. Мільтону потрібно було перевірити її правдивість на власному досвіді.

Джон Мільтон (1608—1674) належав до течії найзаповзятіших реформаторів, що сформувалась у результаті розколу пуританства на дві частини і мала назву незалежних (індепендентів), які заперечували будь-яку духовну владу. Боротьба між королем і пуританською буржуазією переросла в громадянську війну, яка завершилася переможною пуританською революцією, що скинула короля. Дж. Мільтон брав активну участь у революції як публіцист. Разом із Міллем він розробив класичну ліберальну теорію свободи преси. Він виступав з теоретичними творами, в яких обґрунтовував право народу па скинення монарха і стверджував, що єдиною законною основою будь-якої влади є воля народу. Коли, здобувши перемогу, пуритани зрадили суду короля Карла І, Дж. Мільтон проголошував право народу страчувати короля.

Мільтон посідає в історії суспільно-політичної думки почесне місце як ідеолог Англійської буржуазної революції й один з основоположників теорії буржуазної демократії. Однак уже в ході пуританської революції йому довелося переконатися в розбіжностях між теорією і практикою буржуазної революції. Мільтон поділяв ілюзії тих революціонерів, які вважали, що після скинення короля можна створити справді демократичну державу. Ці ілюзії були розбиті реальним перебігом подій. У результаті перемоги буржуазії над дворянством влада в країні майже повністю перейшла до Олівера Кромвеля, який очолював боротьбу проти королівського табору. Мільтон як соратник Кромвеля закликав його не зловживати владою, однак той придушував будь-яку опозицію в парламенті. Він змусив падати йому титул лорда — протектора країни і навіть зробив цс звання спадкоємним. Почавшись під гаслами демократії, буржуазна революція в Англії завершилася одноособовою диктатурою О. Кромвеля.

Несподіваний для Дж. Мільтона політичний закрут спонукав його все більше віддалятися від участі в урядових справах, до яких він був причетний.