Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

— Невже ти не бачиш, що вона вся фальшива? Вся наскрізь! — сказала я Льові — Кларнет — її найулюбленіший інструмент! Та чи є на світі хоч одна нормальна людина, для якої кларнет був би найулюбленішим інструментом? Чи є така людина? Немає такої!

— Це твоя особиста точка зору, — сказав Льова.

— Це факт, а не точка зору! Я сподівалася, що ти станеш першим у світі великим кларнетистом! Та марна річ… І невже ти гадаєш, що вона справді знає польську мову? Просто вивчає слова і машинально їх повторює. Зараз перший-ліпшнй співак, навіть звідкись із Гваделупи, співає «Підмосковні вечори» по-російському. І що ж, по-твоєму, він знає російську мову? Так і вона. Просто нерозумно було подумати, що вона розуміє по-польському. І волосся в неї фарбоване…

— А, може, в неї взагалі перука? — з усмішкою перебив мене Льова.

Він її захищав. Це було жахливо.

— Колись ти говорила інше і про волосся, і про польську мову. Не можна ж так швидко міняти свою думку. І підтакувала їй, коли ми її проводжали.

— Я іронічно їй підтакувала. Ніби насміхаючнсь…

— Пробач, я не відчув цієї іронії. До того ж вона була б недоречною.

— Ти її любиш?! — вигукнула я.

Він нічого не відповів. Та я зрозуміла: розмовляти з ним марно. Я мушу діяти! І я буду…

30 грудня

Сьогодні — останній день другої чверті. Ми, звичайно, написали на дошці крейдою: «Додому час — не мучте нас!» Учителі читають і удають, що сердяться.

Завтра канікули! Я страшенно люблю канікули. Учителі відпочинуть від нас, а ми відпочинемо від них. І тому у всіх добрий настрій.

На перервах старшокласниці бігають по коридору, шепчуться, домовляються, хто з ким буде зустрічати Новий рік. Я давно помітила, що про найзвичайніші речі вони чомусь люблять говорити пошепки і з таємничим виглядом. Так їм цікавіше!

І вчителі, звичайно, також будуть стрічати Новий рік. На уроці літератури я намагалася уявити собі, як вони це будуть робити. Я взагалі часто намагаюся уявити собі життя наших учителів. Особливо вчительок. Ми їх називаємо «училками». Які в них чоловіки? І як у них удома? Невже навіть наша хімічка, яка за три роки жодного разу не усміхнулась і називає нас усіх на «ви», вдома також цілує чоловіка? І він цілує її?.. Цікаво, як усе це відбувається. Але ж це відбувається! Тому що в неї на руці обручка. Товста, старомодна, та все-таки обручальна! Виходить, удома вона цілується… Уявляєте? І в неї, можливо, навіть є діти…

У всіх добрий настрій. Навіть хімічка побажала нам корисного відпочинку. Не щасливого, а корисного!

Та в мене на душі тяжко. Щось гнітить. Це гнітить Аліна. Адже я навмисне розважаю себе різними сторонніми думками, щоб забутися. Та забутися я не можу: Льова буде грати з нашим шкільним джазом! Грати соло! А потім докотиться до фойє. Якщо я його не врятую!

Пишу на уроці… Я помітила: останні дні й години (в піонертаборі, чи в поїзді, чи в школі) завжди тягнуться страшенно поволі. Просто сили нестає.

Та от нарешті дзвінок! Не забув нас, рідненький. Іду на перерву…

Почався найостанніший урок. Математичка терпіти не може, коли хто неуважний. Якщо помітить, тут-таки викличе відповідати. Звичайно, прикро загинути в останньому бою, та я мушу негайно записати все у свій щоденник. Я повинна розповісти про те, що сталося буквально хвилину тому, на перерві. Я зробила сміливий, рішучий крок! Заради Льови, заради його музичного майбутнього! Чи оцінить він це коли-небудь?