Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

Я постояла на вулиці ще хвилин із п’ять чи десять. Мені дуже хотілося, щоб хто-небудь запитав: «У вас є зайвий квиточок?» Мені дуже хотілося, щоб на концерт, у якому бере участь Льова, старалася потрапити вся Москва. Та ніхто квитків не шукав, і мені лишалося тільки мріяти. Я мріяла про той день, коли Льова буде виступати не в загальному концерті, а сам, у супроводі великого оркестру. Державного оркестру СРСР! Ми під’їдемо з Льовою до службового під’їзду, там будуть юрмитися його шанувальники (не якісь там дівиці, що бігають за тенорами, а серйозні літні люди — цінителі музики!), і я почую за своєю спиною шепіт:

— Це його сестра! Вона присвятила йому все своє життя. Він без неї, як без кларнета!

Уявляєте?!

Та вчора «зайвих квиточків» ніхто не шукав. Хоч, коли я ввійшла в зал, він уже був зовсім повний. Жодного вільного місця! Ні, одне вільне було… Поряд зі мною, де мала сидіти Аліна.

Мама, звичайно, почала тут-таки докоряти мені за те, що я змусила Льову чекати на вулиці якусь свою подругу. Я змусила! Збожеволіти можна!

І ще вона обурювалася тим, що через мене в залі «світиться порожнє місце». Так вона й сказала: «світиться!».

Я, звичайно, нічого їй не пояснювала. Їй учора взагалі нічого не можна було пояснити. Вона була дуже напружена. І все робила неприродно: неприродно довго й уважно читала програму, в якій було вказано, що Льова виступає передостаннім у першому відділенні, неприродно усміхалася батькам інших учасників концерту, які сиділи в нашому ряду. Увесь цей ряд складався із самих лише родичів. І це було якось неприємно. Не могли вже розсадовити нас у різних кутках.

Мама весь час, ніби якийсь гід у музеї, розповідала мені: «Он там сидить лауреат! А там сидить тричі лауреат! А там професор консерваторії!..» Мамуся дуже хвилювалася. І мені хотілося заспокоїти її. Та я не могла її заспокоїти, бо вона нічого не чула і не сприймала.

І враз вона схопила мене за руку:

— Що це? Що це означає?

Я побачила, що з-за лаштунків визирає наш Льова. Він шукав нас очима. Потім знайшов, побачив біля мене порожнє місце… Спохмурнів, тобто буквально змінився на лиці. І зник. Мама глянула на мене. Та що я могла їй пояснити?

Нарешті почався концерт.

На сцену вийшов чоловік із красивим стомленим обличчям і сивим чубом.

— Він завжди веде симфонічні концерти, — шепнула мені мама. — Ти бачила, певно, по телевізору?

Вигляд у чоловіка був такий, ніби він був головним учасником концерту. І прізвища знаменитих композиторів він вимовляв так, що я не одразу їх пізнавала.

Скрипки, роялі і віолончелі здавалися мені в цей вечір просто нестерпними. Я вперше помітила, що великі композитори страшенно затягують свої музичні твори. Їх цілком можна було б скоротити! Коли лунали оплески, я лютувала і думала: «Бракує тільки, щоб попросили грати іще!» І варто було мені тільки так подумати, як обов’язково грали іще.

Мені здавалося, що ніколи не дійде черга до нашого Льови. Та вона нарешті дійшла. Сивий стомлений чолонік вимовив і наше прізвище так, ніби це було прізвище чуже. Вийшов Льова, а через кілька секунд після нього вийшла Ліля. Вона трималася як справжня акомпаніаторша: неквапливо розіклала ноти, поправила під собою стілець і звернула очі на Льову, чекаючи його команди.

А наш Льова виглядав, як і на шкільній сцені, якимось надто домашнім. У ньому не було ніякої недоступності і загадковості. І костюм його знову здавався не новим і зім’ятим, хоч я вчора півдня чистила й прасувала його.

Я не чула, як Льова грав, тому що весь час потай дивилася на обличчя глядачів. Та з облич важко було що-небудь угадати: дивилися уважно на Льову — та й усе… А дехто приплющував очі.

Потім залунали оплески. Плескали не дуже сильно, як завжди буває після першого номера. Всі й так знали, що Льова буде грати іще. Але коли оплески стихли, я почула позаду глухий чоловічин голос: