Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

Це була брехня в ім’я порятунку брата. Чи оцінить він це коли-небудь?

3 січня

Вчора був концерт студентів консерваторії. Він почався о сьомій тридцять вечора, але ми з Льовою прийшли на час раніше і мерзли на вулиці. Льова, бачте, боявся, що Аліна може переплутати і також прийти на час раніше, тому що деякі концерти починаються о шостій тридцять. Уявляєте? До чого дійшло!

Ми, напевне, зовсім задубіли б, якби Льові не здавалося, що кожна зі смаком одягнена дівчина, яка з’являлася оддалік, — це Аліна. Ми бігли назустріч, дівчата злякано зупинялися або кидалися вбік. А ми вибачалися і повертали на свій пост до під’їзду. Так ми хоч потроху грілися.

— Цікаво, як ти будеш тримати кларнет закляклими пальцями? — сказала я. — Ще добре, що ти граєш не на роялі. І не на скрипці. Іди!.. Я сама її зустріну.

Де там! Льова й чути про це не хотів. Мама завжди каже, що він дуже цільна людина. Взагалі це непогано. І навіть добре. Та коли цільний хлопець закохується, з ним нічого неможливо вдіяти. Йому нічого не можна пояснити.

Великі люди мають право на дивацтва, і ці дивацтва їм треба пробачати. Тому що велика людина, з одного боку, «вся в собі», а з іншого — трошечки не в собі. Це я розумію. Але ж Льова вчора був не в собі не як видатна людина, а так само, як усі наші хлопці-десятикласники, що також закохані в Аліну. От чому я не хотіла пробачати! У незвичайних людей мають бути незвичайні дивацтва. Коли у Льови з’являться такі дивацтва, я їх одразу пробачатиму! Не задумуючись… Слово честі! А вчора я не пробачала…

Ліля вважає, що справжній артист не повинен з’являтися серед глядачів у день свого виступу. А Льова просто-таки біг назустріч глядачам, ледве не збиваючи їх з ніг, якщо йому здавалося, що вдалині з’явилася Аліна. Серед глядачів було багато Льовиних знайомих, і всі вони запитували: — Кого ти тут чекаєш?

І Льова починав докладно пояснювати, що чекає одну десятикласницю, яка навчається в моїй школі. Знайомі усміхалися і по-дурному підморгували. Але Льова й на нові запитання відповідав докладно й точно. Він завжди каже щиру правду, саму тільки правду. Немовби не можна було сказати, що ми чекаємо тьотю, дядю або якихось інших родичів! Або, наприклад, маму й тата.

Якщо Льові дзвонять по телефону, він завжди підходить, хоч би як страшенно йому було ніколи. Я йому кажу іноді: «Можна сказати, що тебе немає вдома?» — «Але я ж дома», — відповідає він. І підходить, хоч йому дуже не хочеться. Уявляєте?

Людина не може все життя говорити саму тільки правду. Мало які бувають випадки! Я вже твердо вирішила, що в усіх цих випадках я буду брехати за брата. Якщо він сам не вміє! Що тут поробиш? Нехай це буде ще однією жертвою!

— З нею щось сталося, — сказав мені Льова. — З нею щось сталося. Га? Як ти гадаєш?

— Нічого не сталося! — відповіла я. — Вона терпіти не може класичну музику. І кларнет! Адже я тобі казала. Попереджала! Я була певна, що вона не прийде…

В цю мить з’явилися мама й тато. Вони були врочисті, святково вдягнені і так гордо поглядали на всі боки, ніби всі довкола мали знати, що їхній Льова виступає сьогодні в Малому залі консерваторії. А цей Льова, яким вони пишалися, скакав на одному місці, наче горобець.

Тато, коли хвилюється, завжди починає жартувати. Та хвилювання заважає йому бути дотепним.

— Боюся, що твій кларнет буде сьогодні чхати й кашляти, — сказав він.

— У чім річ?! — скрикнула мама.

Ну чому б Льові не сказати, що ми чекали на вулиці своїх любих батьків! Що ми змерзли, але чекали! Як би їм це було приємно! Та, на біду, Льова завжди говорить саму тільки правду. І він знову почав пояснювати, що ми чекаємо одну десятикласницю, яка навчається в моїй школі. Мама нічого не зрозуміла. Але вона була страшенно перелякана тим, що Льова ще й досі не за лаштунками. Йому довелося туди піти.

А я обіцяла почекати Аліну.

— Вона не прийде! — сказала я Льові. — Їй неприємна класична музика, і твій кларнет, і Малий зал консерваторії… І навіть Великий також неприємний. Але я почекаю. Якщо ти просиш, я почекаю!