Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

На останній перерві старшокласниці знову бігали по коридору, шепталися, обнімалися (вони дуже люблять обніматися одна з одною).

Аліна ні до кого не підбігала: усі підбігали до неї, бо вона у нас прима, вона поза конкурсом.

Та до мене Аліна попрямувала сама, а я навіть не ворухнулася, жодного кроку не зробила їй назустріч. Вона усміхалася мені своїм довгим і красивим оком, яке чомусь нагадувало мені видовжену блакитну раковину. А другого її ока я ніколи не бачила: воно завжди закрите прямим золотистим пасмом волосся.

Вона притягла мене до себе, трошки нагнулася і притулилася до мене щокою. Уявляєте? Наші семикласниці просто попадали від заздрощів. У думках, звичайно, попадали. А я навіть не поворухнулась.

— Які у нас показники? Дід Мороз буде задоволений? — спитала Аліна.

Я вирішііла цього разу нізащо не піддаватися її гіпнозу. Нізащо. Тим більше, що показники, тобто оцінки за другу чверть, у мене не дуже добрі.

— Яке це має значення? — відповіла я.

Вона знову притулилася до мене щокою. І наші дівчатка знову попадали. Та я була холодна й спокійна.

Я знаю, що наречені, як правило, хочуть подружитися з батьками своїх наречених, зробити з них собі спільників. Аліна до мами з татом іще не добралася, вона почала з мене. Це мені було ясно. І я до неї пригортатися не стала.

— Вітаю тебе з Новим роком, — сказала Аліна. — І всіх наших спільних знайомих!

На спільних знайомих вона зробила такий наголос, що мені стало просто не по собі. Ніяких спільних знайомих у нас не було — вона говорила про Льову.

— Побачимося в новому році, — вела вона далі. — Місце зустрічі і час ті самі?

Отут я й зробила свій рішучий крок.

— Ви знаєте, Льова дуже просив пробачитись… — сказала я їй тихо, щоб не чув ніхто інший. — Наша зустріч не відбудеться.

— Не відбудеться? — Ніби бажаючи розглянути мене краще, вона відкинула золотисте пасмо, і я вперше побачила двоє її очей водночас. Та вони в цю мить не були схожі на блакитні видовжені раковнин. Вони були круглими від здивування. І мені стало її навіть трошки жаль. Проте я подолала в собі це співчуття. Якщо Льова справді подобається їй, то тим гірше: ще бракувало, щоб у них почалося кохання напередодні конкурсу музикантів-виконавців!

— У нього є наречена, — сказала я. — І їй було б неприємно… Ви розумієте?

— Він заручений? — спитала вона вже глузливо. Та це глузування було якесь неспокійне, нервове.

— Авжеж… Можна сказати, заручений. Дуже давно, просто з дитячого віку. Із своєю акомпаніаторшею.

— З цією…

— Авжеж, — перебила я, — вона некрасива. Та в них спільні ідеали! Їх зріднила музика. Вони люблять одне одного…