Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

— Він сьогодні не в формі…

І другий голос, також старечий, глухуватий, відповів:

— Авжеж, як кажуть шахматисти, грає не найкращим способом.

Мама іще до концерту встигла мене повідомити, що позаду сиділи Льовині професори.

Я боялась глянути на маму. Та побачила, як вона вчепилася за бильця крісла.

Мені хотілося обернутися до Льовивих професорів і сказати: «Він тут ні до чого! Повірте: це я в усьому винна. Я!..»

Вночі я чула, як Льова крутився і навіть щось тихо шептав. Ніби розмовляв сам із собою. Потім він встав і пішов на кухню. Коли він повернувся, я спитала:

— Що? Ти погано себе почуваєш?

— Ні… Просто хочеться пити. Спрага якась… А чому вона не прийшла? Як ти гадаєш, Женько?

І тут я не витримала.

— Все це через мене, Льово… — сказала я.

— Через тебе?..

Мені здалося, що в його голосі була радість. Чи, вірніше, надія.

— Через мене! Через мене! — підтвердила я.

І все розповіла. В кімнаті було темно, я не бачила Льовиного обличчя — і так було легше розповідати.

— В принципі ти вчинила підло, — сказав Льова.

Коли гострі слова вимовляють голосно, це означає, що їх кажуть зопалу. І можливо, зовсім не думаючи того, про що кажуть. А Льова сказав зовсім тихо, спокійно. Виходить, він був певний, що я вчинила підло. Він був певний… Мені стало холодно під ковдрою.

— Але ж я хочу присвятити тобі все своє життя, — тихо сказала я. — Я ладна пожертвувати…

— Це манера деспотів, — перебив мене Льова.

— Яка манера? — не зрозуміла я. — До чого тут деспоти?